Саме тоді переходила мостом якась стара, беззуба, похнюплена ґаздиня. Подобала на знахарку-відьму, як не на саму злющу Бабу-Ягу. Побачивши, як безглуздівці впустили в один дім кота, почала руки заломлювати й верещати на все село:
— Що робите, нещасні, нерозумні люди? Та ж то грізна, страшна звірюка! Вона всіх вас, як той упир, подушить! Незабаром усім вам кінець буде! Вона весь ваш цвинтар засіє могилами.
Ціла громада заторопіла. Люди хапалися за чуби, висмикали собі волосся, несамовито кричали і заводили:
— Що ж нам тепер почати? Як позбутися лиха?
І в сій крайній нужді подав Головатий вельми добру раду:
— Цитьте! Не великий страх! Ось вам моя рада: підпалимо хату, та й позбудемося лиха.
Хто ж би на таку мудру раду не згодився? Ліпше згоріти одній хаті, як усім загибати! Зараз-таки позносили соломи і так сильно стали піддувати грань, що від диму стали котитися їм сльози по обличчю. Такого жару додали, що стало би вола спекти, а не то кота. Знялася полумінь, обняла острішок.
Горять уже крокви, горять бантини, дим клубами в'ється під облаки, та густий-густий, що сонечка божого не видати. По других містах та селах люди гасять вогонь, а безглуздівці тішаться ним, ще й підкладають та піддувають.
Але вражий кіт не сьогоднішній, не з одної нори вже миші їв! Як помітила погань, що тут непереливки, то скоком то боком — та й опинилася вже на полі сусідньої хати. А то саме хата начальника Яремка.
Підложили вогонь і під неї. Гарно й вона горіла, тим гірше, шо на бантинах висіла солонина, а від сала й полумінь товстішає. Хитрий котисько знов іскрився до третьої хати, а люди давай і її палити, а далі четверту, п'яту, десяту, бо вже й останню. Тут уже і кіт знемігся і разом з останньою хатою згорів до останнього волосочка.
Із котом пропали у вогні і миші. Аж сумно глянути на румовище! Ніде нічого не видно. Із славної ратуші лишилася купа попелу. З млина не стало й сліду, лиш гребля вказувала ще на те, що там колись стояв млин. Пожар захопив і славний горіх, що то його хотіли напоїти раз славні міщани.
Що ж лишилося ще безглуздівцям? Нічого! Хіба брати торби та йти жебрувати!
14. МАНДРІВКА БЕЗГЛУЗДІВЦІВ СВІТАМИ. ПОТОМКИ СЛАВНИХ МІЩАН
Лишилися люди без хат. Позбулися кота, позбулися мишей, але ж із ними всього позбулися. Ніде ні худобинки, на полях пусто. Ще лиш здалека зеленіє ліс, та й то рідкий-рідесенький. Міщани стоять сумно над пожарищем, кивають головами, жаль їм за хатами, за твариною, за полем. Що їм, бідним, робити? Що почати тепер?
— Не журіться, люди! — потішає Яремко. — Якось то буде. Я чув, що десь там за горами, за морями є щасливий край, де такі великі корови, що молоком від одної сповняють цілі стави. При березі стоїть безліч човників, тільки сідай собі в човен і черпай для цілої родини сметани, кілько воля. У тих корів такі довгі роги, що як у такий ріг затрубити на Різдво, то чути аж на Великдень. Та й ростуть там такі груші, що як котра впаде із дерева, то аж земля дудонить. З одного хвостика такої грушки можна напилити у трачці тридцять великих тертиць. Ті грушки треба аж укочувати до пивниць, гейби бочки з капустою або з огірками. Ходімо туди!
— Веди нас! Веди нас у той край, у той рай! — закричали бідолашні міщани.
Зібралися міщани з жінками та дітьми і на другий день пустилися в далеку, незнану дорогу. Всім перед давав мудрий Яремко. Ідуть вони та йдуть, вже й місяць минув, а про той щасливий край ні звісточки, ні чутки. Вкінці опинилися над широким ланом, що на нім зацвів саме льон.
— Як же ми без корабля перепливемо се море? — спитали в одчаю і зі слізьми в очах безглуздівські міщани.
— Не журіться! — відповів сміливо Яремко і перевів усіх міщан сухими ногами через синь-море льону в цвіті, як колись Мойсей Червоним морем.
За тим полем-морем стирчала висока, широка скала. Тут роз-таборилися потомлені безглуздівці на нічліг. Рано бачать — під скалою долом щось, ніби мряка, пливе-колихається.
— Дивіться, братчики, ми, видно, вже недалеко того краю-раю, — сказав утішно Яремко. — Погляньте, як довкола скали біла вовна пливе-снується.
— І м'яко на тій вовні лежати? — питає Панько.
— Правда, що м'яко! Гей же, братчики, за мною! Доволі на твердій землі спати! Попробуймо, як спиться у білій, м'якій вовні, — сказав Яремко і скочив із скали у мряку-вовну.
А за ним услід — і премудрі міщани. Пролетіли крізь густу мряку, як кулі, і потопилися у глибокім морі, що крилося під мрякою. А звідтам... звідтам усі просто дісталися до раю.
Лишилося тільки кілька родин, що хропіли до самого полудня, і славутний рід премудрих безглуздівських міщан не пропав навіки, не загинув без сліду. Вони порозходилися світами.
А як розходилися, поклялися, що осідатимуть по одному в кожному селі чи містечку, щоб із них усюди лишився накорінок.
Давно те діялося. З того часу славний рід безглуздівців сильно розрісся. Є такого цвіту по цілому світу. Не так-то легко переводиться такий славний рід! Але чи ж школи, читальні, каси та спілки відберуть силу безглуздівським нащадкам? Чи ж з часом вони й самі вигинуть, побачать, що їм тепер уже не встоятися, як верх беруть уже мешканці Розумова?
Дай Боже, щоб розумівці взяли верх над потемками безглуздівських міщан, та щоб знищили їх так, щоб по них ні в однім селі нашої України не лишилося й сліду!