Нема що казати, добра і смачна страва для бідного — оселедець, а ще як його притрусити цибулькою та приправити оцтом, так, як його пани їдять!
Як вибирали посла до сойму, то у Безглуздові вибрали однодушне славного начальника Головатого. Чи місяць, чи довше вже пробував Яремко у великому місті, у столиці. Підголений, зачесаний, у новім кожусі, у білій, чистій сорочці й нових чоботах, сидів наш Яремко у соймі на раді.
Як сказали йому, було, там устати, то так скоро вставав, наче би його пружина підносила, а як треба було сидіти, то сидів, мов би приріс до крісла. У Безглуздові він був аж надто говірливий, а там, у городі, став такий мовчазливий, що, бувало, не пустить пари з уст.
Та се тут ні при чому. Досить, що оселедець — добра річ. Із ним і пізнався Яремко у місті, й так йому він засмакував, що як, було, до нього причепиться, то ні з голови, ні з хвоста і знаку не лишиться.
Одного разу подумав собі Яремко, засипляючи на нарадах: "Тут радять і над сим, і над тим, та що мені до податків, залізниці, до банків, ґуралень. У мене важний оселедець: оселедцями я піднесу своє місто, збагачу, до нечуваного щастя доведу, побільшу громадські доходи, через оселедці стане наш Безглуздів першою громадою на Вкраїні".
Ся гадка не давала Яремкові спокою. Скінчилися наради, посли роз'їхалися. Пора і Яремкові вертати додому, бо ж і дома без нього, як без рук. А ті оселедці не сходять йому із гадки! Купив Головатий здорову бочку тої славної риби і, задоволений, поїхав до своєї громади.
Питається його сей та тойг над чим у городі радили, що порадили доброго, корисного, а Яремко на всі ці питання цідить із одної бочки:
— їжте, людоньки, оселедці, вони такі добрі та смачні, що лиш їж та облизуйся.
І облизувалися від оселедців: і присяжні, і радні, і десятники, і свати, і куми, і стара баба Палажка, і слизькоязикий пияк Лисогуб, старе й молоде, велике й мале, словом, — усі і вся.
Та минулися оселедці, бо на цілім світі нема такої бочки, щоб із неї їсти, а вона щоб усе була повна. Цілому місту сняться уночі лиш оселедці. Цілий день ніхто ні про що не говорить, тільки про оселедці. На огірок та на капусту, на біб та на горох, на квасолю та борщ ніхто вже не хоче й дивитися.
Бідонько солона! Що ж тут робити, як тут зарадити, щоби людям було добре? Скликає громадська старшина раду, а начальник Яремко, як звичайно, всюди напереді. Радний Пань-ко питає Яремка, чи би не можна яким способом розвести оселедці.
— Чому б ні? — відповідає Головатий. — Оселедці множаться так, як кожна риба, а навіть сто раз скоріше. Хіба ж ви не бачили, кілько то ікри у самички? Сила. Кинеш навесні бочку оселедців у став, то восени, певне, матимеш сто бочок готових оселедців, — научав Головатий.
— Коли так, то скиньмося на розплід. Громаді невеликий убиток, а користь явна, — сказали старші мудрагелі. — Лиш біда, що в нас ставу нема.
— Се пусте! Загатимо Бруднівку, і буде став! — репетував Яремко.
— Правда, правда! — обізвалася ціла громада.
Загатили річку. Яремко поїхав до міста, купив щонайбільшу бочку оселедців і привіз у село. Поставили бочку над берегом, розбили уважно-розважно дно й поспускали оселедців поволі-поволеньки, по одному у Бруднівку, примовляючи при тім раз у раз:
— Множися, як лист-трава, як пісок у морі!
Радість, надія містечку, всі на осінь ждуть, як на бога! Щодня сходяться міщани над Бруднівку, бачать, як водою пливуть молоді оселедчики, видять, як на сонці блищиться сріблом луска. Ціле літо ходили. А то гарні жнива будуть! Коби тільки осені дождатися!
Вкінці надійшла й осінь. Пастушки на сопілках грають, дівчата в барвінках ходять, цигани тнуть веселої. Ціла громада обступила Бруднівку. Одно з ночвами, друге з дійницею, третє із кошем у руках, щоби, бачте, було в що забрати свою пайку. Спустили гать, стали заходитися коло спуску. Нелегка то робота! Нараз щось як не гримне! Вода скажено заграла і почала стікати... от, от і в річці вже мало води. А з оселедців і одного хвостика не видно! Пощезали, як туман, як мрія. Що се таке! Та ось там щось дриґнуло! Ловіть його! З гіркою бідою зловили ситого, великого пічкура.
— Отеє ворог, що всіх оселедців, усю ікру поїв, — крикнув гнівно начальник Яремко. — Розкладайте ватру, у вогонь його!
— Ні! Ні! Заступи господи! — кричать другі. — То замала мука-кара для огидного злочинця!
— У воду його! На вогонь є вода, а на воду нема рятунку! Нехай потопає-пропадає! — сказав мудрий дяк Кирило.
— У воду, у воду! Гірше потопати, як горіти! — роздавалися довкола грізні крики, що заглушили шум розгуканої води.
Задуманий стояв Яремко над берегом. У правій руці тримав злодія-пічкура. Постоявши хвилину, так до нього промовив:
— Постривай, ненаїде, дістанеш за те, що на сім світі так багато оселедців позжирав!
І зі сими словами зі всієї сили кинув бідну застрашену рибу у воду, аж заплюскотіло за нею. А пічкур пірнув, лиш хвостом сперхнув, наче прощав безглуздівців навіки...
9. ВІЙНА В БЕЗГЛУЗДОВІ
Безглуздівці проживали дуже сумирно і спокійно. Про сварню і розбишацтво в них не було й чутки, а слова "війна" ніхто навіть не розумів. Щоправда, як Яремко був у великім місті на нарадах, то попри його вухо пролітало таке слово, але він його гаразд не розумів.
Було то якось у жнива. На широкій ниві пана начальника звивалося всяке, велике й мале, — ціле місто зібралося на толоку. Аж тут надніс не знать який вітер вражого урльопника. На грудях була в нього блискуча медаля, а на голові комісарська шапка. Обступили його люди й ну ж випитувати про той золотий ґудзик, що у нього на грудях.
— Я був на війні, боровся з ворогами, й за те визначили мене сею воєнною медаллю, — каже урльопник.
— Що се таке війна? — питають його стома голосами.
— Війна, — розкладає їм пан вояка, — війна — велике лихо...
— Що мені за таке лихо, коли за нього дають ще золоту відзнаку? — закинув начальник Яремко.
— Кажу вам, нема гіршого лиха і більшої біди, як війна, — казав урльопник далі. — На війні в одно гудять бубни-бара-бани: бум-бум, бум-бум, бум, — аж чоловіка глушать. А як почнуть стріляти із гармат і пушок, то думаєш, що то Пан Біг зігнав усі громи з неба на землю. А люди на війні так гинуть, як мухи в окропі, кров тече ріками.
— Заступи, Боже, нас та й усіх хрещених від тої гаспидської війни, — стали молитися перелякані люди.
З чуда та з дива довго стояли, наче закостеніли, і не руша-лися з місць. Але по добрій годині, аж пан вояк попрощався з ними, якось спам'яталися і знов почали жати, в'язати снопи і складати полукіпки.
Щоб робота йшла жвавіше, пан-начальник вивіз у поле показну бочку пива, бо горівки міщани не п'ють. Хто відрікся б при тяжкій праці й серед спеки від склянки пивця? І женці стали кріпитися.
Та кріпилися доти, доки у бочці не стало вже і крапельки пива. Тоді вони перевернули бочку догори дном, і, як на нещастя, забаг здоровенний джміль засолодити свою душу пивом. Залетіла погань дірою в порожню бочку і загуділа несамовито на все поле: бум-бум, бум-бум, бум!
— Чути голос бубнів, — каже Яремко. — Здається, війна наближається!
— І я чую! —І я!
— І я! — роздалися з усіх боків голоси.
— Утікаймо, люди добрі, а то зараз прийдеться нам понакладати головами! — крикнув відважний начальник.
Усіх зібрав нечуваний страх. Пустилися навтікача. Кожний біг, куди міг, куди очі вели, куди ноги несли. Двоє відважніших вхопили бочку — і гайда з нею навздогін за передніми, а джміль гуде все своє: бум-бум, бум-бум, бум! І додає всім ще гіршого страху.
Ті, що з бочкою, бігли, наче б їх гнала якась мара. Вони й не добачили, що перед ними роззявилася глибока яруга — пропасть, то так і полетіли оба стрімголов і носами позаорювали в землю. А тоді як не вдариться об якусь каменюку, як не лусне, як не гримне, що клепки порозліталися в один бік, а обручі й дна — у другий!
— Чуєте?! Чуєте?! То стріляють із гармат, кладуть людей покотом, проливають кров, розливають рікою, — кричить без пам'яті Головатий.
— Ого! Двох уже вбито! — крикнув один, оглянувшись.
— Рятуйте, хто в Бога вірить, — кричать несамовито без-глуздівські зухи-лицарі й біжать, летять, що одна нога на одних, а друга на третіх гонах.
Далі кинулися всі врозтіч, наче сліпі комахи.
По ногах ходили їм дрижки, а груди віддихалися тяжко. Такої втечі, такого дмухача ще світ не видав. Хто знемігся, ховався по корчах, по лісі, сидів по вертепах, десь по норах між мочарами-шуварами. Були й такі, що під мостом тулилися перед страшною марою — війною.
Як бочка розбилася, то з тюрми визволився неповинний джміль-музика. Ще раз загудів своє: бум-бум, бум-бум, бум! — і
полетів до свого гнізда, сміючись з відважних безглуздівських юнаків.
Аж третьої днини повернули славні безглуздівські смільча-ки назад у містечко. Але ще довго-довго не могли прийти до себе від страху. А коли хто згадав лиш про війну, то так тряслися, як той кленовий або трепетовий лист, коли буря світами пуститься на гулянку.
10. ЯК БЕЗГЛУЗДІВЦІ З РАКОМ ВОЮВАЛИ
(Продовження на наступній сторінці)