— Це наша хата,— сказала йому Маруся. — Загорода близенько — попереду.
— Веди, Марусю,— сказав січовик.
І хоч ніде поблизу не видно було й ознаки якої-будь загороди, та він, не вагаючись і трохи, ступав у легенькі сліди Марусині.
Не вспіли вони ступити п'ять кроків, як Маруся промовила: "Тут!", і вони опинилися над чимось таким, ніби простора яма серед рівного степу, спустилися в неї, і на самому споді січовик примітив вербову — загороду, а в ній дві пари пишних круторогих волів, що здавалися крутими горбами на рівній поверхні.
Маруся відчинила загороду й тремтячою рукою погладила злегенька спершу одну, а потім другу рогату голову. Легеньке ласкаве мукання було їй на відповідь, і, немов розуміючи, що найголовніша річ тепер обережність та тиша, воли, виведені з загороди, ступали по степу, мов важкі човни на тихих хвилях — нечутно, рівно, швидко. (
Віз стояв недалеко від стіжка, високо накладений сіном.
— Що? — спитала Маруся, побачивши, що січовик спинився і дивиться на неї.
— Яка ж ти маленька, Марусю! — промовив січовик. — Яка ж ти маленька! Кожен вважатиме тебе скоріш за степового жайворонка, як за діловиту особу!
І справді, Маруся була невеличка, а серед безкрайого степу, коло величезного воза, запряженого дужими волами, поруч із велетенським січовиком вона здавалася ще дрібнішою, ще хрусткішою і ще більш безпомічною.
— А ось мамину хустку забули коло воза,— відказала Маруся. — Я зав'яжу її по-баб'ячи і, як сяду на воза, здаватимусь бабою...
І вже її великі очі дивилися на січовика з-під баб'ячої пов'язки, під якою щезла кучерява світлошовкова голівка й рожеві плеченята.
Січовик усміхнувся й декілька хвилин не міг чи не хотів вимовити й слова.
Голос його був дуже тихий, коли він знову заговорив.
— Ти добре знаєш шлях, Марусю?
— Знаю. Усе просто до озерця, а коло озерця шлях поверне праворуч, і тоді видно буде хутір пана Книша, а за хутором уже вільна путь до Чигирина, казав пан Крук батькові...
— А ти знаєш пана Книша?
— Знаю. Він приїжджає часом до батька всячину купувати.
— А як він тебе, гадаєш, привітає?
— Не знаю, як привітає.
— А коли зле?
— Або ж він зрадить?..— і відповіла й разом із тим спитала Маруся. — Він до батька ходить... він приятель...
— А чи знаєш ти, Марусю, що тепер скрізь по всіх усюдах військо стоїть, скрізь вороги вештаються? Знаєш, Марусю, що тепер, замість квіток, мабуть, по обидва боки шляху сувої диму здіймаються від пальби: різня йде?
— Знаю! — відказала Маруся.
— Зазиратимуть недобрі ворожі очі тобі в лице і, коли ти зіб'єшся на одному слові, коли тільки затремтиш — усе пропало!
— Я не зіб'юся на слові, не затремчу... Я не боюся ворога, я тільки боюся невдачі!
— Марусю, знаєш, може, смерть нас спіткає...
. — О, перш треба тобі у Чигирин дістатися! — промовила Маруся.
І скільки благання і рішучості було в її тихих словах! На цьому стала їх розмова. Воли незабаром були запряжені.
— Марусю,— сказав січовик,— коли тебе хто спинить, не впадай коло воза, як пташка коло гніздечка... розумієш?
— Розумію! Треба бути, як ти.
— Усім кажи, що везеш сіно до пана Книша, а якщо щасливо доберемося до Книшевого двору, то ти скажи тому, хто вийде назустріч: "Чудові руна у вас, хоч і неспілими жати, то добре!" Чуєш?
—• Чую,— відказала Маруся.
Січовик зарився в купу сіна на возі, Маруся сіла за погонича, воли рушили, і віз, хитаючись та перехиляючись, потягся росистим степом.
Зорі починали вже згасати; вітерець став жвавіший, і краплини роси заграли виразніше у траві.
Тихо посувався величезний віз степовим шляхом; при світлі погасаючих зір мигтів степ, недавно викошений і вже густо й м'яко застелений молодою травою та квітками, усипаний ще не зів'ялими стогами запашного сіна. Тихо посувався величезний віз шляхом. Тихо було навкруги, і два-три поклики в далечині, два-три далеких постріли ще більше давали відчувати цю тишу.
Перед Марусею розбігався краєвид на всі боки широко та далеко. Кожний найменший звук ловило її чутне вухо; найменше шелестіння трави або пташиних крилець,— і безнастанно очі її оберталися на всі боки й стежили за кожною точкою. У тьмі літнього досвітку не видно було виразно її личка, нічим не виявляла вона своїх думок чи почувань, але вся невеличка постать її нагорі кошлатого зеленого воза говорила про її невсипущу пильність, про її томливу тривогу.
Раптом почулося тупотіння значної кінної ватаги; праворуч з'явилася юрба верхівців та скажено летіла до Марусиного воза.
Кілька диких, похриплих голосів здалека загукали до неї:
— Стій! Стій!
Вона спинила воза.
Миттю обступили її, і нечемні питання чужою для неї мовою посипалися з усіх боків.
— Куди?.. Звідки?.. Чия ти?..
— З хутора,— відказувала Маруся. — Чабанова Данилова дочка. Везу сіно на хутір Гони, до пана Книша.
Заспокоєні верхівці розступилися трохи, і хриплий голос мовив з досадою:
— Я ж казав вам, що фальшива тривога, а ви полохаєтесь, як степовий птах! Ну, де ж ваші польські шпигуни?
— Проте ніякої біди не сталося від того, що ми проскакали півверстви вбік! — відказав на це другий голос, видимо, якоїсь молодої, рухливої та безжурної людини.
— Коли в голові гуляє вітер, то все не біда! — незадоволено пробурчав перший.
Дальше бурчання заглушив свист нагая й тупотіння коня, що рвонувся вперед.
— Ох, сердитий який! — промовив другий голос із легким сміхом. — За мною, хлопці! Віз захопіте!
Ватага рушила, й під його вартою рушив Марусин віз.
Куди дівчина тільки й обертала свої очі, всюди бачила вона коло себе похмурі, зловіщі постаті, грубі, суворі обличчя; всі їхали тихою ходою й немов відпочивали, поринувши у свої думи, на час забувши про сторожкі наїзницькі звичаї. На одних обличчях знати було сум, на інших турботу, або невгамовну одвагу, або байдужість до всього в світі.
Попереду гарцювали два офіцери і, либонь, сперечалися. Не чуючи їх слів, Маруся вгадала, що один — веселий, молодий — з його живої, рухливої постаті, з його швидких і наче різких рухів, а поруч його — незадоволений гладкий товариш, який здавався важким чавунним зливком, що тяжко пригнітав нетерплячого, гарячого коня. Силкуючись не пропустити жодного речення, якими перекидалися зрідка між собою у ватазі, Маруся намагалася теж одгадати, про що сперечалися старші, що гарцювали попереду,— чи не про її воза? Чи вони забули про нього? І що далі буде? І як зустріне її пан Книш? І чи доїде вона до пана Книша? І чи пощастить йому дістатися до Чигирина?..
Тихо хитаючись та перехиляючись, посувався віз. Останні нічні тіні мали вже зникнути; досвітню, здорову, проникливу свіжість уже було чути; поважні воли виступали тепер бадьоріше, муштровані коні, не зміняючи звичайної військової ходи, тулились ближче до воза, витягали голови й залюбки висмикували жмути запашного сіна.
Раптом щось примусило Марусю мимохіть звернути устромлені в далечінь очі вліво, і вона зустріла допитливий, проникливий погляд інших блискучих очей — погляд, який стежив за нею уважно і з непевністю.
Коло самісінького воза, черкаючись об нього, їхав уже немолодий верхівець. Очі дівчини, призвичаєні до присмерку, добре розгляділи кожну грубу рису його жвавого, розумного обличчя. Він пильно дивився на неї, і без слів можна було зрозуміти його погляд: "Чудне оце мале дівча! Чудний і той, хто обрав цю крихку цяцьку за погонича серед ночі, неспокійного, непевного військового часу!"
— У тебе, дівчино, рідні батько та мати чи ні? — спитав він несподівано Марусю і, помітивши, що вона не розуміє його мови, каліченою українською мовою переклав їй своє питання.
— Рідні й батько й мати,— відказала Маруся.
Погляд його впився в неї ще більш непевно й став іще допитливіший та проникливий.
Марусі здалося, що якийсь крижаний покров обгорнув усе її тіло, і холод пройняв її до самого серця. Степ перевернувсь у неї в очах, немов небо в бурхливих хвилях, у голові закрутилося, але вона пам'ятала наказ січовика і, бажаючи бути, як він, промовила рівним, хоча не жвавим голоском:
— А ваші батько та мати живі?.. Багато у вас родичів?.. Є у вас діти? Дочки чи сини у вас?..
Не знати, чи тихий здержливий голосок, чи звичайне питання розбуркали заглушені радощі та тугу на серці, тільки вони прокинулися, і допитливе, спостережливе обличчя, що наповнило Марусю томливою тривогою, стало якимось ігрищем то охмарюючих його тіней, то світлих просвітків: спомини, образи, жалощі, побоювання, надії, здавалося, душили сильну людину, підступаючи живими лютими припливами. Чудно дивилися тепер на Марусю ці неймовірні, попереду допитливі очі, ніби жадаючи знайти в її образі якийсь інший, далекий образ, що заставляв, може, колись усміхатися тепер тремтячі губи.
— Так, у мене є дочка,— промовив він, помовчавши чимало.
— Велика? — спитала Маруся.
Він усміхнувся. Мабуть, перед його очима промайнула дуже маленька, неміцна, хрустка постать, коли вважати на його трохи томливу усмішку.
— З тебе завбільшки, коли ще не менша,— відказав він і тяжко замислився.
(Продовження на наступній сторінці)