— А розкажи мені цю казку, Марусю,— мовив січовик.
— А до Чигирина? — несміливо спитала Маруся.
— А до Чигирина поїдемо,— одказав січовик, ніби обіцяв їй медяника. — Ми, мабуть, узявши берегом у цей бік, проберемося в степ?.. Проберемося? Ну й добре! А дорогою казку послухаємо.
Рука об руку вони почали пробиратися берегом якнайобережніше. Зразу долітав до них шум і голоси з Данилового двору, але потому облягла їх цілковита тиша, яка лише буває нічної доби на безлюдних берегах річки, коли навіть плески та переливи хвиль тільки надають тиші, а не порушують її.
— Ану, розказуй казку, Марусю,— мовив січовик, скоро вони ступили сюди.
Чимало тривог, чимало надій і острахів хвилювало Марусю, і вона поглянула на січовика з сумним ваганням;' січовик споглядав на неї й усміхався. Навіть при непевному мерехтливому світлі нічних світил видно було в ньому стільки чулості, відваги, таким чарівником виглядав він, що в Марусі одразу відлягло від серця і зникла вся тремтяча метушливість.
— Ну, починай, Марусю люба, починай! — сказав січовик. — Я страх як люблю казок слухати.
Маруся почала:
— Жив собі, був собі козак і віддав свою дочку заміж.
— Коли за доброго чоловіка, то й з богом! — зауважив січовик.
— Козачці не до душі був молодий,— оповідала далі Маруся,— але вона покорилась батькові, пішла заміж, і молодий одвіз її до себе в господу.
— Бідна дівчина! — додав січовик.
— Тільки чудна була та господа у молодого,— оповідала далі Маруся. — Стояла вона серед густого лісу, і ніде не було шляхів битих, і нізвідки ніхто не показувався: пустеля навкруги. Тяжко зажурилася молода.
— Ще б не зажуритися! — зауважив січовик.
— І зразу вона ні на що не дивилися — все побивалася, потім з горя почала до всього додивлятися та все розглядати... Все розкоші... тільки їй не треба було розкошів, а заманулося їй довідатися, куди це чоловік її щовечора їздить із товаришами. Але скоро спадуть вони на коней, так одразу й зникнуть у гущавині, тільки хвильку яку чути кінське тупотіння, а потім знову тихо та глухо...
Ходила вона по всьому домі, й від усього дому були в неї ключі. Тільки ніколи чоловік не пускав її в один льох. Льох цей стояв під густими гіллястими дубами; двері чорніли з-під зеленої листви, немов звіряча паща.
"І що вони таке ховають?" — подумала молодиця.
Подумала — й зараз до льоху. І бачить на засуві такий замок, що й удесятьох його не підняти.
Постукала у двері, ніби об камінь — так глухо. Поглянула у щілину — темно, як у криниці.
Коли це з-під порога щось блиснуло, як іскорка. Вона припала до землі. Щось блищить.
"Що воно таке?" — думає собі вона.
І хоч страшно, проте засунула руку і вхопила.
Чує — щось холодне. Зирк, а то обрублений біленький мізинчик і на ньому перстеник.
"Довідалась я,— думає молодиця,— їздять вони на розбій".
А чоловік був такий ласкавий.
— От і впізнай людину з виду! — мовив запорожець.
(А тим часом уже почало світати. Передранішній вітрець перелітав степом. Вони все йшли понад тихими берегами рука в руку).
— Почала молодиця думати-гадати, що їй робити; так думала вона, що в голові у неї зашуміло, неначе під млиновим колесом. Навкруги все чорніли ліси, такі густі, як стіни. Пустиня така навкруги, що в ній лише заблудитися можна, а не знайти притулок або вибратися до живих людей.
Куди втікати?
Довго вона думала й передумувала. Сонце вже закотилося, а вона все думає. Зорі висипали на небо, а вона все думає.
Коли чує: їдуть!
Увіходить чоловік і такий радий їй.
— Я за тобою скучив!— каже.
Простяг до неї руки, а вона бачить на рукаві у нього кров.
— Що це на рукаві? — питає.
— А це я полював красного звіра,— відказує й сміється. .
Почули товариші й собі засміялися.
Поглянула вона на чоловіка — був він їй нелюбий, а це ще й страшніший став.
Поглянула вона на його товаришів — жодного приємного обличчя немає.
Подумала вона, як-то жити з ними, забула про всякі страхи й поклала втекти.
— Втечу світ за очі!
Січовикові дуже подобалася казка, хоч які думи клопотали його голову, проте він так дививсь на Марусю і так усміхався, наче його солодким медом частували.
— Тільки діждалася, що всі поїхали з дому, зараз вона щільно позачиняла і ворота, і двері, і вікна й пустилася бігти лісом.
Ні шляхів, ні стежок, жодного сліду не було, тільки вечірня зоря присвічувала їй, і по ній вона путь держала.
Усю ніч вона все йшла та йшла, а ліс усе густіший та густіший, все темніший та темніший.
От ледве-ледве стало на світ благословлятися, і тихо-тихо стали пробиратися в ліс червоні промінчики. Вона вже подумала собі, що удосвіта їй веселіше буде, коли це чує — за нею погоня, і все ближче та ближче. Гілля тріщить, коні пирскають, чоловіків голос грізно лунає: "Найду!", його товариші переговорюються: "Ось тут вона! Он там вона!"
Зиркнула вона туди-сюди — немає ніде притулку!
Тільки одне дерево стоїть, розкинувши кошлате шатро, вона хутчій до того дерева, вилізла на самий вершечок і притаїлася.
Але, поспішаючи, упустила хустку з шиї, і коли погоня добігла до того місця, зараз усі вони й побачили білу хустку на землі...
— Ай-ай! — мовив січовик жваво.
Зараз усі загукали: "її хустка! її хустка! вона тут! вона недалечко! вона в цей бік утікає!"
І стали шукати, нишпорити, шаблями гілля рубати, кіньми кущі топтати.
А тут чоловік і говорить: "Чи не забралася вона де на дерево?"
Ухопив свого списа й що було сили почав ним колоти проміж гіллям!
— Ай-ай! — сказав січовик. — Бідна молодиця, натерпілась же вона лиха!
— Коли це гострий спис устряв їй у бік, потім влучив у руку, потім черкнув об плече — вона не крикнула, не зойкнула, та тепла кров так і закапала, так і закапала з дерева...
Січовик знову розжалобився над бідною молодицею; охав та ахав він дуже жалібно.
— Краплини її крові влучили просто на голову чоловікові.
— Ох, яка тепла роса капає в цього дерева! — сказав він.
— Видно, побігла вона десь далі,— говорять йому товариші.
— Далі, наздогін за нею!
І всі розсипалися у лісовій гущавині.
А вона-тоді тихенько злізла з дерева й знову пустилася бігти.
Довго вона бігла, дуже довго, і вибігла на дорогу, і бачить — іде шляхом старий козак і везе віз із сіном. Кинулася вона до козака й почала його "благати: "Візьми мене, чоловіче добрий, сховай мене де-небудь! За мною женуться! Мене піймати й убити хочуть!" А козак їй і каже: "Та ось я везу сіно; лягай на возі, зарийся якнайглибше та тільки лежи тихо".
— Бравий козак! дай йому боже здоров'я чортзна-поки! — мовив задоволений січовик.
— Ледве вспів старий козак зарити її в сіно та махнути на воли батогом, аж тут і погоня надбігає.
— Чи не бачив часом молодиці? — гукають до козака. — Куди вона побігла?
— Не бачив,— відказує козак.
— А що ти везеш?
— Сіно везу.
— Добре сіно в тебе? Ану, взич-но трохи нашим коням.
Козак спинив воза і скинув сіна для їхніх коней.
— А в тебе, либонь, ще люлька не погасла? — питає один розбійник.
— Ні, курить ще,— відказує козак.
— Дай-но запалити.
Козак подав їм свою люльку, й вони почали один одному передавати її та свої запалювати.
А отаман і люльки не розпалював і коня свого не годував, підійшов до воза і схилив на нього свою грізну голову та все глухо твердить: "Знайду її! знайду!"
А вона все це чує і навіть гаряче дихання його чує.
Так минула чимала година, поки товариші не гукнули:
— Отамане! на коня! на коня! Вже день ясніє!
І всі вони спали на коней та помчали у темний ліс...
А старий козак поїхав далі і привіз молодицю до батькового двору.
— Хай щастить їй доля! — сказав січовик. — Чудова казка, Марусю люба, і велике тобі спасибі за неї! Хороша казочка! Така хороша, що й не вимовиш словами!
VII
Вони ні на хвилину не задержували ходи й увійшли вже чимало.
Зоря ще не розсвітала, але м'яке, тепле нічне повітря вже посвіжішало, з дальнього монастиря, невидного за неясними обрисами далеких лісів, ледве чути було благовіст, і якийсь особливий тихий дзвін перебігав побережним комишем, і річка, далеко заточившись у м'який берег сонною затокою, верталася звідти, немов зненацька розбуркана та стурбована котила хвилі вперед і бурхала без пуття та гучно, потім все більш та більш уймала пориви хвиль та бризки й ховалася з очей, ніби глухо нарікаючи.
Коло цієї затоки вони взяли в інший бік.
Ні шляху не було, ні стежки, але Маруся добре знала місцевість і незабаром вивела січовика в чистий степ.
їх обдало міцними, гострими, тверезими пахощами тільки що скошеної степової трави та квіток, що йшли від величезних, розкинутих по степу стогів сіна; січовик пильно обертав погляд у всі боки. Недалеко позад себе угледів він у присмерку житло людське, укрите тінню від густого дерева.
(Продовження на наступній сторінці)