«Гайдамаки» Марко Вовчок

Читати онлайн повість Марка Вовчка «Гайдамаки»

A- A+ A A1 A2 A3

— Онде сонечко. Чи не час нам по зілля? Та чого се Катря так бариться? Гукни, Матвійко.

Гукнув — не відгукується.

— Біжи, Матвійку, та поклич. Мабуть, та чорничка: проведи та проведи далій, а вона й слуха...

Я льотом долетів до гайового окраю — нема. І по стежині аж до Холодного Шпиля — не видко. "Оце нуда, думаю: треба аж на шпиль махнути".

І вже стрепенувся я залускотіти, коли чую, щось жебонить недалечко, праворуч. Прислухаю — жебонить щось поза спорохнялим деревом, де поп’ялась усяка чепиця. Я тудою. Чорничка з Катрею стоять... і так тісненько стоять і за руки держаться. І добре я розгледів чорничку: (трохи вона розхрісталась, і чорниче завивало посунулось з чола) уста, як вогонь, червоні, і над устами, як бува у чорнявих дівчат, темною смужкою пушок, очі, як свічі... і такі мені ті очі знайомі...

Сполохнув неначе: чорничка метнулася за межи чепицею — хміль, дерезу, терен, павутиння як ножем проняла і зникла. Дивлюсь на Катрю. Чи вона сміялася, чи плакала, чи злякалась, чи зраділа. По личку, як полум’я, і не вільно їй, здається, дихати.

— Тітка кличе, — кажу.

— То ходім скоренько, — відказує.

— А чого вона досі стояла? — питаю, ідучи.

— Хто? — пита.

— Тая чорниця. Так поспішалася, а тут...

— Втомилася дуже...

— А чого тебе за руку держала?

— За руку? — немов дивує.

— Авжеж...

— Се тобі виснило, братіку...

— Бачив! — наполягаю.

— Оце реп’яшком узявся! — жартує.

— А я таки бачив! — наполягаю. — Добре бачив!

— Нехай і бачив, реп’яшок ти мій любенький. Хіба ж тобі те шкодить?

І стихенька обійма мене за шию рукою.

— Хіба тобі що шкодить? — перепитує.

— Мені нічого те не шкодить, — одказую.

— То й покинь за те думати...

І знов мене любенько притуля до себе...

А тітка Мокрина вже устріч вийшла.

— Як же ти забарилася, дитино! — каже. — Мабуть, далеко проводила?

— То поскорімось по зілля, — одказує Катря, — сонечко вже низенько.

— Ти б, Катрусю, так далеко не бралася, — знов почина тітка Мокрина, — втомишся, голубко.

— Та я, тіточко, така здорова, як тур у горах! — жартує Катря.

— Де вже там! — зітха тітка Мокрина, — ти така, як...

Глянула та вже не сказала: "Як з хреста спущена", бо дівчина стояла, немов повна рожа в променю — може, й хмари купчаться близенько, може, й помороз недалечко, а вона поки що пишається. І така вона пахуча та розкішна.

Проте спинила:

— Не хвалися, дитино, бо не гаразд хвалитись. Скажи: "Дякувати Господеві, трохи ніби ульжило", а хвалитися не треба... бо як в недобру годину похвалитись, то можна й спокаятись...

— Я, тіточко, не врічлива...

— Не жартуй тим, серце... Ходім вже, коли йти...

Як все те давнє устає перед очима! І той давній тодішній вітерець на мене дихає, і той промінь тодішній мене гріє... Не копа вже років минула, як я йшов тою рідною пущею, збігав у той яр, у яровий змрок зелений, — лиснилися криничовини, а холодок, пахучий та ласкавий, наче жалував.

Назбирали зілля, нарубав я клечання. Та чи зілля збираю, чи рубаю клечання, не забуваю чорницю і очі її огневі... З думки не йде...

І спати полягали, і поснули усі, а я все смажу собі голову: де я тії очі іскристі бачив?

VI

Скоро по Зелених святах перечули ми через Максима, що з двору втекло ще двоє — молодий парубок Ївко Бартош і Кривохижка Влас, вже підтоптаний дохожалий чоловік, покинув недужу жінку.

— Господи милостивий! — жахається тітка Мокрина. — Куди він, старий, подрався? Хіба де лучче знайде? Чи ще не гірш буде!..

— А може, так думав: хоч гірше, аби інше, — догадується Максим.

— Що та бідна жінка перетерпіла! Покинув.

— Еге. В його жінка добра — сама, славлють, йому нараяла: "Тікай, друже, щоб мені на твою муку не дивитись та легше помирати".

— Та, здається, його ж ще коли карано, — згадує тітка Мокрина, — ще, мабуть, на пущення, і не втікав, ніби й не замірявсь, — бо я його якось бачила — приходив до Левка по обіддя. Піклувавсь, що жінка нездужає, казав, неодмінно треба йому собі кобеняк справити... за лихо й не нагадував.

— А трапляється так часом, що за давнене лихо чоловік не нагадує, гне обіддя, приміряється кобеняк справляти, та зразу і втече... наче його вихрем винесе, — чи жартує, чи кепкує Максим.

Він тоді саме косив у нас в лісі — були такі в пана улюблені сиві коні, що нібито мусили вони живитися гаєвою травицею. Не дурно ж кажуть, що пани, як дурні, — що схотять, то й роблять, — то в нас він днював і ночував, і, примічаю, усе він ніби з батьком радиться. Оце по вечері як посідають де-небудь оддалік, то зорі висиплються і попригаснуть, а вони все розмовляють. Ми спати полягаємо, а розмова все точиться. Батько свого доводить звичайно спокійненько, а Максим як почне — упевняє, вговоряє чи що, то часом зопалу аж крикне.

А мої цікаві вуха трохи не розпадаються, так наструнчую, та ба! Не приймають мене до кумпанії, — аби підсунувся, став прислухати, зараз: "Іди, Матвійку, по те або погляди там або тут". Я незабаром второпав, що мене поки що не завітають, вже не наближався і, своєю уразкою не хвалячись, потлумив жаль.

А проте я таки дещо почув... деякі летючі слова поперехоплював...

— Оце улеву — дощу сподівалися, — каже Максим батькові, — а та градова хмара обминула нас далеко.

"Нащо йому та хмара", — думаю. Бо ж добре я чув якось, як він казав батькові: "Якби нахмарило".

Того дня, що Максим впорався з сіном і мусив братись додому, трохи зарані ми сіли вечеряти. А ніч видна-таки, у хаті всі кутки світяться. Коли грюк — аж у двері Мелася Чубатка, Овдія Чубатого, дрочиловського лісника, чепурненька жінка — молодиця вручна, кругленька, як цибулька, бистренька, як метелик... Вона не дуже до нас вчащала, а як вже коли одвідає, то певно цілісенький глек брехеньки розіб’є. А свіготка! а лепетлива! а дроботуня!

— Здоровенькі були, повечерявши, — вітає. — Я до вас на хвилиночку, бо дуже поспішаюся додому — там в мене такого діла, що аж голова біла; та ще й не знаю, як його поночі йти... Казала чоловікові: гляди ж, неодмінно прийди до зовиці — я, бачте, зовицю Стеху одвідувала, — та проведеш мене додому, а він не прийшов... горе мені з ним! То вже до вас забігла... Біжу, та так боюсь, так боюсь... Боже!

А батько й каже:

— Хіба вас яке вовченя налякало?

— Ой, не кажіть! Ви тут сидите у своїй пущі і нічого не чуєте, а там таке робиться, Мати Божа! Не знаєте, що діється у Кривчуках? Боже свідче!

Та аж рученьками сплеснула.

А тітка Мокрина зараз допитуватись:

— А що ж там у Кривчуках, Меласю?

— Ой, і спом’янути страхаюсь... Та вже від вас не потаю. Ой, Боже ж мій милий! Боже ж мій добрий!

— Та розказуйте вже, серце, розказуйте, — просить тітка Мокрина. — Що там таке? Яка напасть?

— Ой, напасть, напасть... У п’ятницю кажу я чоловікові: надумалася, кажу, у Кривчуки одвідати куму Зозулиху. То що, одказує, як надумала одвідать, то й одвідай. Я ранесенько і побралась. Кума так мені рада, що господи... Заночуй, просить, кумцю, бо мені самотненько, — її чоловік, знаєте, мабуть, як восени втік, то й досі нема, — я й заночувала. Се позавчора, а вчора вранці заходжуюсь додому, коли гульк у хату кумина сестра Оришка, панська покоївка, та така, матінко, вилякана, аж труситься. Бачу, хоче щось оповістити і варується. Не бійся, любко, вговоряю, кажи усе чисто, бо зо мною поговориш, то як у піч укинеш... Тоді вже вона усе чисто розказала... Ой, Мати Божа! І розказувати боязно! Та вже від вас не потаю, а ви ж нікому в світі... Оце ж у ту-таки п’ятінку, що я до куми вибралась, панство опівночі повечеряли. Пан книжку став читати, а пані сіла проти дзеркала і загадала Оришці кучері їй у папірчики завивати. Округи тиша — звісно, опівночі... Коли щось близенько як затупотить, як затупотить... "Що се тупотить, — каже пан, — наче хто конем у двір в’їхав. Та до вікна, дивиться. А пані йому: "Ти не жив, як не вимислиш абияку дурницю! Хто б то мав уночі приїхати?" А тут як загуркотіло, затуркотіло, загримало, загаласувало по покоях — боже світе! Та у двері гості! Та аж семеро, матінко. А за ними ще семеро, та ще, та ще... Безліч... та усі, як орли, та усі, серденько, узброєні аж по вуха... Списи такі страшенні, шаблюки, рушниці, самопали... а ножі, а сокири...

— Се вже Оришка передала, мабуть, куті меду — щось засолодке! — каже Максим.

— То ви такий неймовірний, — трохи усердилась Мелашка, — на свої очі бачитимете, то й то віри не доймете.

А тітка:

— Та ну ж бо, Меласю, розказуйте, розказуйте.

— Вхопили пана й пані, скрутили, кинули долі, та як почали господарювати, як почали... Боже світе!

— Вбито? — скрикнула тітка Мокрина.

(Продовження на наступній сторінці)