«Гайдамаки» Марко Вовчок

Читати онлайн повість Марка Вовчка «Гайдамаки»

A- A+ A A1 A2 A3

— Не нагадуй тітці за намисто... Нема чого... бо знайшлося.

— Добре, — одказую, — не буду нагадувати. Хіба тітка сваритиметься?

— Ні... а таки не нагадуй.

— Не буду.

Тітка, упоравшись, сидить на хатньому порозі.

— Славно погуляли, дітки? — питає.

— А славно, — одказує Катря.

— Головка не болить, Катрусю?

— Не болить... Тільки втомилась я дуже... спати хочу...

— Та й час вже, голубко. Ти ж цілісенький день то полола, то сапала... Ще б то не втомитись! Ти як візьмешся працювати, то й рук не покладаєш, здоров’я свого не шануєш! Де твої, дитино, рум’янці? Ти ж в мене була рум’яного личка, а тепер як хустонька біла...

— Се так вам здається, тіточко... се від посвіти... дуже місяць світить.

— Ой голубко, шануй здоров’ячко! Бо, не шанувавши, сама змалиш собі віку...

Полягали спати.

Того року Господь таке тепло дав, що ми трохи не від Великодня спали, як то кажуть, вітерком оплетені, а небом укриті. Недалечко хати була така чималенька, а придобна устронь, що липина обросла її, наче устінню. Дуже любив я тут ночувати. Засипаю, а понадо мною розискрюється зоряна Дорога, блискоче Віз, сяє Чепіга. Пахне вітрець, дихає, і думки усякі, і гадки. І заснеш, наче хто тебе заколише. Але того вечора чогось мені не спалось, тільки дрімалося. Роздрімаюся, та разом і прокинуся і знов дрімаю, а не засну, хоч зшивай очі.

Отак лежав я, мабуть, довгенько, коли щось мені почулося — якийсь ледве чутний чи порух, чи подих. Насторожився, прислухаю. А така ясна посвіта, що темна липина аж сяє. Знов чується. Підводжусь — чи не лісовничка?

А се Катря — заросилась сльозами, зчепила рученята та наче умліває з жалю.

А де вона ходила? Шукала, каже, намиста на кладці. Понад кладкою старий явор, як намет — хоч ясна посвіта, там темно. І похвалялася тітці, що славно ми нагулялися, нібито вона зо мною... і заказала говорити тітці за намисто.

— Катре! чого се ти?

Стрепенулась і шептом промовила:

— Тихо, Матвійку, тихо, не збуди тітку... Се я того, що в мене голова болить. Спи, братіку, і я спатиму...

— Катре! — покликав.

— Дай мені покій, Матвійчику, — одказала, — я дуже спати хочу.

Що тій Катрі сталося? — думаю. — Нехай тяжко голова болить, а таки дорослій дівчині плакати такими ревними сльозами не припада. Не виніжена вона: як торік, колючи тріски, зсікла собі руку, що кров аж ревнула, то більш вжахалася і охала тітка Мокрина, а вона її вговоряла та жартувала: "Дарма, тіточко, хоч воно трохи й болить, та на розум мене наставляє. Знатиму, що сокира не прийма іграшок — як нею орудувати, то треба дивитись у дві оці"... І невередлива вона: як нездужала — нездужала важко, всенька горіла, як вогонь, стала тоненька, як ниточка, — а і разу не застогнала.

Начудувавшись, вже став я й засипати, коли заграла труба по лісі. А трубою панські посланці викликали батька. Чого ж се його викликають опівночі?

Зірвалась тітка, бачу, й Катря схопилась. Чую, скачуть і спиняють коней коло нашої хати. Тітка обхопила мене, не пускає. Таки я вибрався — на коні Іван Жменя, старий дворак, панський улюбленець, а за ним ще четверо двораків кінних.

— Гей, лісник! — зіпає Жменя.

— Іду, — озивається, надходячи, батько.

— Шукаємо Солодкого Дороша — не бачив?

Серце як не розбило мені грудей — мого Романця старший брат!

— Не бачив, — одказує батько.

— Втік вчора на смерку. Бачили його недалеко, коло пущі. Певно, тут десь ховається. Шукаймо...

— Ти, Микито, — приказує парубкові, — зоставайся тут коло хати, пильнуй коней. Та щоб мені не дрімав! Чув, що пан казав?

— Чув.

— Пам’ятай добре!

Тим часом прискочило ще троє у дворацьких чемерках, з дубцями, з мотуззями, — дохожалий дворак і двоє молодших.

— Шукаймо! — загадує Жменя.

— Шукаймо, — одказує батько.

Та й розсипались по пущі.

Вже світає, а в пущі ще змрок. Чи вишукають?

— Ходім, тіточко, у хату, — каже Катря, — зарані обід зваримо...

Глянув я на ню: Катря як повсідень Катря, — може, трохи бліденька — порається в хаті, звивається по надвір’ю, біжить до криниці по воду...

— Оздоровіла головка? — питаю.

— Оздоровіла, — каже.

Тітка, не дочувши, та до мене.

— Чого питаєш, Матвійко?

— Пустує, — відказує за мене Катря, — щось давнє згадує.

Тітка, що все шептала, благаючи милостиву Пречисту, трохи насмілилась.

— Здоров, Микиточку! — підходячи до парубка та сідаючи коло його на ослінчику. — Чи давно тебе взято у двір, голубе? — пита.

— Вже третій місяць у дворі, — одказує Микита.

Такий здоровий, гарний парубок, тільки дуже невеселий.

— Не звик ще? Сумуєш?

Наче недочув.

— А мати давно бачив?

— Давно.

— Усе нездужає?

— Нездужає.

— Горенько наше! так вже, мабуть, Господь приділив... От нещасливий той Дорош... Як се його лихо спіткало? Розкажи, серце...

Він і розказав.

— Не вгодив Кучеренковій Оксані, що тепер господарює на дівочій виспі, — розказує. — Позавчора приніс їй від пана якісь ласощі, та й кинув, як собаці, а вона у плач. Дізнався пан: "Як ти насмілився, мурло? Перепроси!" Не перепросив... Вранці його покарали і не так, щоб сильне, а він підвівся та й знов упав... Спіжарний Юхим казав: "Нехай трохи облежиться під стайнею у холодку"... Лежав там аж до панського обіду. Кличуть його до покоїв — він при панськім обіді віяв липовим гіллям понад столом, — не йде, шукають — нема. Спіжарний вже послав Дмитра Панченка. Пан наче не завважив: були гості, і обідали, і вечеряли. А Дороша все нема. Як випровадили гостей та дознався пан, що не знайшли Дороша, то наче сказився: "Щоб достали його живого чи мертвого".

— Достануть! — промовила тітка Мокрина. — Як йому, нещасливому, сховатись! Знала я його ще отаким узличком... Було прибіжить до нас: "Де Катря?" Пам’ятаєш, Катрусю?

— Пам’ятаю, тіточко, — одказує.

Впоралась і тихенько сидить собі трохи оддалік.

— Молоденька та Оксана, а як вже згадючіла, — править тітка Мокрина. — Скарає її Господь... Давно ж її взято?

— Тижнів, може, два, а то й більш.

— А Тесленкову Варку вже викинуто?

— Ні, і Варка на виспі, і Бондаренкова Ївга. Там їх аж три...

Розпитує тітка Мокрина, розказує Микита, а всі прислухаємо. Тихо в тій темній пущі і, здається, ось-ось звідтіль почується голос і гомін... Вже й зоряється — тихо. Вже й на день благословилось. Ранок в Господа ясний та веселий, наче сміється. От, здається, шмер... от ніби зашорошило... от-от, здається, тут вони... Ні... Знов прислухаємо. Чи то лист, чи то... Та й ізводило ж те прислухання!

Тихо. Тільки птаство пурхає, співа та щебече, та поранній вітрець ледве шелестить листом.

Минає й ранок... Вже й по півдні...

— Їдуть! — промовив Микита.

Чуємо... Ближче та ближче... От Жменя, от його помічники, от батько...

Не знайшли! Не піймали!

— На коней! — гримнув Жменя. Зизнув пугою, та до батька:

— Ти за нами слідком!

Попростували до панського двору. Батько побравсь за ними.

Тітка, що почала хреститися, дякуючи Пречисту, і хреста не звела: не минеться лісникові, що пущею втікають!

— Ви, діточки, не бійтесь... не журіться, — ледве з жалю промовляє, а нас тішить, — може, пан і змилується, може, подума: як його лісникові знати, як вгледіти... Пуща велика... Хіба ж так не бува, що якось... Мати Пречиста заступить...

А сама незчувається, що сльози старе її обличчя росють.

— Мати Пречиста милосердна... А якщо спостигне кара, то перетерпимо... Перетерпимо, діточки, бо хіба ж ми тільки терпимо? Усі... скрізь... Усі... скрізь...

— Годі вже, тіточко, — промовила Катря.

Вона, Катря, не плакала. Сиділа нерухомо у куточку.

А я побрався до того старого дуба, що стояв на окрайку, та з верховини дивлюсь на панську садибу. Може, його вже карають, думаю, а може, ще тільки ведуть, а може, він стоїть перед ґанком, дожида, поки пан прокинеться, бо пани вчора бенкетували, а по бенкетах вони часом всипляють аж до вечора... І уявляю собі, як виходить пан, як гримає, як батька ведуть...

Коли йде він... іде батько.

— Тато, — кричу, — тато!

Нічого не питаю, тільки дивлюсь йому в вічі.

Він зняв мене з дуба.

— Мабуть, давненько виглядаєш батька, — каже, — аж з лиця спав.

А я все дивлюсь у вічі.

— Ні, синку, не катували. Тільки дурно продержали, — каже.

А тут надходить Катря — теж недалеко, мабуть, була.

— Поки що усе гаразд, дітки, — хвалиться батько, — панові не до мене: іменинник він сьогодні, то празникує свого святого та гостей вітає. Там такого гостей, що й не злічити.

Пречиста Мати заступила! — хреститься тітка Мокрина. — Дякувати Господеві!

V

(Продовження на наступній сторінці)