Карета спустилася вниз, потім пішла під гору, потім знову вниз, і знову під гору. Там, вже на тій третій пахучій чебрецевій горі, стало наче рівніше, прохолодніше і не так темно. А тут ще здалеку, — чи почулося? — мляво, як з-під води, ударив дзвін. Дзвін! Ось він калатнув знову, щоправда, блідо і неохоче, ніби хто його розбудив і не дав доспати, та для Ясельського цей сонний дзвоновий голос був голосом надії і, може, єдиного спасіння.
Він знову хльоснув по конях. Коні ударились боками і натягай посторонки. "Но, но!" — квапився, нервуючи, Ясельський, бо йому здавалося, що коні ледве тягнуться, не біжать і не скачуть, а повзуть на колінах. Широкими, миготливими колами він знову розкрутив над головою нагайку і вже хотів було опустити її на кінські спини, як раптом, не знати звідки, із шелестінням і свистом хтось уборсав його шию арканом... Ясельський, як був з віжками в одній і руків'ям нагайки в другій руці, так і згорбився, так і вкляк... Шия й обличчя його почали набрякати і роздуватися. Губи під вусами зазіпали, очі вивалились на щоки. Він учепився пальцями за петлю і став відривати її від шиї. Він став рвати її і туди і сюди, та петля ще різкіше в'їдалася в горло. Задихаючись, він передсмертно напружився — і рвонув, рвонув її так, що разом з нею мало не відірвав собі голову, коли, — о, Боже! — петля піддалася... Тоді разом із шкірою він здер петлю з шиї, зніс її через голову, скособоченим ротом ухопив повітря, сіпнувся за пістолями — і, ще більше холонучи, раптом побачив: у заюшених кров'ю пальцях була його... власна нагайка!.. На Ясельського напала гикавка. Спочатку тиха і довга, а далі голосніша й частіша... На нього оглянулися коні...Ясельський зрозумів усе: розкрутивши нагайку над головою, він ненароком обплів себе нею, і вона, чорна гадюка, обмоталася навколо шиї... Не аркан...
З огидою Ясельський шпурнув нагайку коням під ноги. Тоді витер полами кунтуша руки. Ягнячу шапку з пером шукати не став. Лиш витяг з кишені хустинку, заплющив від болю очі й перев'язав закривавлену шию...
М'якою, теплою, пахучою, в невидимих квітах рікою безгомінним дрімотним степом текла темна тиша. Боком-боком, ніби крадучись з чорної між зорями хмари, над степом став грізно виходити жовтий, в сірих гудзах місяць. Увесь він з хмари іще й не вийшов, та білим холодним вогнем встиг
з-за горбів підпалити Дністер. І його, і глиняні в стрижикових дірках береги. З Дністра місяць рушив на степ. Підпалив і степ. Все заграло, замерехтіло, спалахнуло срібними язиками, запереливалось: злякались і наче пригнулись кущі, стрепенулася і засвітилась кожна в степу бадилина, кожен камінь, корч і ярок. Стало видно далеко так, що навіть сонні чорні орли на плечах кам'яної баби по той бік Дністра побачились панові до дзьобів... Білим морозяним полум'ям зайнялася й карета. Заіскрили й паруючі коні, і сам пан, і крапелини крові на синьому кунтуші... Карета опинилася якраз на такому місці, куди цей божевільний місяць бив своїм світлом сторчма. Він так клято ним пряжив, що пробивав і карету, і коней до самої землі, бо під каретою й кіньми, там, де вони стояли, тіней від них не було, а тріпотіли від них лише прозорі примарні плями... Тепер панові заховатись у степу було ніде, хіба що провалитись крізь землю і заховатися у землі...
Пограбілими неслухняними пальцями Ясельський узяв переплутані віжки і, наковтавшись до млості повітря, став наслухати дзвона. Слухав-слухав, повертав голову і на Дністер, задирав її і до неба — дзвона не було. Чи він своє віддзвонив, чи, може, голос його віднесло куди вітром — так і вітру ж нема, не було його й звечора геть!..
Ясельський втягнув у себе повітря ще, розплутав віжки і тут замість такого бажаного, такого сподіваного дзвону, почув за спиною глухий тупіт коня... Тупіт наближався... Віжки самі випали з рук, і самі руки, що так завжди звично тягнулися до пістолів, цього разу впали вздовж тіла, мов неживі... Його обдало наче варом. Він зрозумів, скоріше, відчув, що це його доганяє той самий козацький сотник, об якого годину тому він витирав ноги... Плечі обм'якли і опустились, і вже нікуди не оглядаючись, тихо й покірно Ясельський сів... Випростав якомога зручніше в тісному передку зімлілі ноги і взявся чомусь перев'язувати на шиї хустинку, ніби вона єдина могла тепер врятувати йому голову... Він зав'язав її тугіше, розчесав пальцями вуса, шовковими петельками защібнув шовкові на кунтуші ґудзики...
Тупіт наростав, і ясно вже було чути, як добре підкований кінь гамселить копитами по затверділій глині... І ось із-за карети війнуло гострою хвилею, і перед білим обличчям пана Ясельського, розвернувши на галопі коня, з шаблями у руках темно виріс той самий горбоносий сотник. Його незмигненні, як і у вовка, золоті при місяці очі дивилися на Ясельського холодно і спокійно...
Ясельський зрозумів: усе, пощади йому не буде. Він закрив обличчя руками й опустив голову: на його потилиці набрякала кров'ю хустинка... Так він сидів ні живий і не мертвий, сидів невідомо скільки, бо й не почув, як Петро з омерзінням вклав у піхви шаблі, зіскочив з Куріпочки, підійшов до карети, розчинив навстіж двері і вигріб з карети Хабіджу. Він згріб її так швидко і легко, що Хабіджа навіть не спам'яталася, не встигла навіть і цінькнути, як опинилася у сідлі...
Проминувши балку одну і другу, Петро зупинив Куріпочку в тернових чорних чагарях над Вовчим Горлом. Вовче Горло — це був такий собі невеличкий скажений в яру потічок, що не пересихав навіть влітку. Глухим кам'янистим низом він вибігав з-під Волоського шляху і гнався яром в Дністер, а добігши до Дністра, так між скелями клекотів і гарчав, що козаки й прозвали його Вовчим Горлом.
Петро зіскочив з Куріпочки і подивився на згорблену у сідлі принцесу. Мацнув пальцем її за ногу, за золотий сандалик, впевнився, що він справді-таки золотий, і жалісливо похитав головою...
Хабіджа мовчала. Лише її очі, ці дві розкосі чорні вологі квіточки, то заплюшувались, то знову розплющувались, заплющувались і розплющувались, наче хто їх то зшивав, то розшивав, зшивав і розшивав... "І на чорта вона мені здалася? — аж тепер, коли вже було пізно, подумав Петро. — Де мені тепер її діти? Куди мені тепер з нею? В табір? У який табір? Смішно. І чорт же напоумив мене витягти її з карети! Прийшло ж отаке у цю порожню макітру! Нехай би мліла, втіха очей, зі своїм паном у степу, а ти б тим часом, як і було, наздогнав та добряче лоскотнув би його шаблюкою по морді, щоб знав, щоб десятому заказав... Так ні: хапонув з карети принцесу!.. От тепер і маєш..."
За чагарями, де ніжним блідо-рожевим, як цвіт шипшини, світлом вже проступала передранкова зоря, Петро побачив вдалині свою сотню. Вона розтягнулася шляхом — козаки після бучної на горбі китайської вечері куняли в сідлах. Під ними дрімали й коні... Петро заздрісним і разом з тим таким нещасним поглядом проводжав їх у табір, додому, на лежі, що не стримався і сказав Куріпочці:
— Що, наздогнали пана? Дали йому по загривку? Дали... ще й як!.. — Він знову глянув на Хабіджу та крикнув на Куріпочку: — Чого дивишся, очі витріщив? Аякже, принцес уже возиш! Дочок халіфів вже на собі катаєш, стерво!..
З облитої місяцем попелястої тирси неподалік від Петра сердито квохнула дрохва, і зразу ж, немов їй у відповідь, з-за Дністра, з того його лісового темного боку старим простудженим басом бовкнув дзвін... Петро аж присів: невже забув? І як це він міг забути, що тут, неподалік від місця, де Вовче Горло вбігає в Дністер, трохи навскоси через воду уверх, у дубовій пущі стоїть жіночий монастир? Петро ж його знав, і знав давно! Не раз, бувало, блукаючи з Яковом Шийкою в розвідці, вони зупиняли коней і дивилися звідси на монастир: що там монашки роблять? Та монашок їм розглядіти не вдавалося, було видно лише білі мури та коричневу цегляну дзвіницю, що стирчала з-за мурів, як Якова шия...
— Хабіджа, малесенька, — голосом пана Ясельського ніжно сказав Петро. — Тепер, будь-що-будь, а я тебе здихаюсь!
— Цінь! — чорними квіточками кліпнула Хабіджа і нижче схилила голову...
Простуючи крутизною над Вовчим Горлом, Петро звів Куріпочку до Дністра. Повільна, як глянути згори, й непоказна, як на перший погляд, дністровська течія вільно і піняво забистріла в Петрових очах: йому не захотілося не те, що в неї заходити, а й на неї дивитись. Дністрова вода летіла під місяцем не тихо і прямо, як то звичайно належить нічній воді, а гналася якимись кривими поштовхами. Вона випихалася, вибігала сама із себе і сама ж під себе закручувалась, гнулася, підминалась і кидалася сторчма на дно. А там, вже на дні, там її ніби хто вимішував, виминав, а вимнувши, люто виштовхував назад — на простір. Важкими масними ґулями вода з'являлася з дна на поверхню і знову ж таки бігла не прямо, а розкочувалася під береги. Під берегами ні з того ні з сього вона раптом повертала супроти й вилазила, лізла тепер сама проти себе, проти своєї ж течії, щоби знову упасти і замолотися в невидимих на дні кам'яних жорнах, у чорних і темних своїх чорториях.
Куріпочка дивився і знав: у цю дику кошлату воду йому неодмінно доведеться лізти і нею плисти. І від цієї думки йому ще ніби хто доливав в очі гіркої свиріп'яної олії...
Куріпочка підняв свою темну й суху незавидну голову, дрібно замигав на той берег, на ліс своїми темно-вишневими очками й ніби сказав Петрові і Хабіджі: "Краще б я віз вас обох іще сто верст без їжі і без води, аніж лізти мені тепер у цю воду..."
Заворушилася у сідлі й Хабіджа: вона тільки те й робила, що переводила покруглілі очі з бистрини на Петра, а з Петра — на бистрінь. А коли Жбур став знімати з пояса шаблі, пістолі і келепа, принцеса завмерла.
(Продовження на наступній сторінці)