— Та ви що? — не повірив Петро. — Дочка? Халіфа?
— Арабського! — сказав пан Ясельський. — Справжнього. І вона справжнісінька. Видали її заміж за уйгурського хана, та коли вона їхала до нього в Уйгурію, то її перехопили джаягури. А в тих — калмики. А в тих — ногайці. А в но-гайців Хабіджу загребли кримчаки і продали її у Стамбул. А в Стамбулі, в паші, заразом з найнятими ще її батьком китайськими охоронцями, купив я... Тепер ви її бачите...
— Цінь-цінь, — покликала з темені Хабіджа, і пан Ясельський стрибнув у темінь. Він знову підхопив її там на руки і виніс на блідо-золоте світло карети.
— Ти когось злякалася? Чи, може, змерзла? Як змерзла, то я тебе зараз погрію... Пане сотнику, влийте принцесі крапелинку вина, бо вона наче змерзла.
Петро вихлюпнув за спину з мисочки своє недопите вино і налив свіжого. З ним він і підійшов до пана і Хабіджі.
Вона лежала на панових руках обличчям до зір. Сухі степові зорі світили на Хабіджу ледь-ледь, та однак видно було, що й справді вона не з татарок і не з туркень, не з гагаузок і не
з мадярок... І коли Петро нахилився над нею з мисочкою, на нього глянули дві продовгуваті чорні квіточки. Глянули і заплющились. А щоки її пашіли. Від них на Петра дихало жаром.
— Пане посол, у неї жар,
— Цінь, — ніби згоджуючись з Петром, ледь чутно білими губками прошелестіла Хабіджа.
— Як жар? Який жар? — викрикнув пан Ясельський.
— А такий. — Петро приклав їй руку до лоба. — Горить...
— Малесенька! Що з тобою? У тебе жар? Де тебе пече, скажи, де? — заколисав її пан Ясельський і вскочив з нею в карету...
З карети він вистрибнув з піднятими пістолями: в затишне біло-зоряне небо факонув з тих пістолів вогонь. Пісня на горбі змовкла. Почулася тупотнява — китайці побігли до свого пана. А до Дністра, до тихо біліючої води, до своїх коней погупали козаки.
— Запрягайте! Негайно! Поїхали! — кричав китайцям пан Ясельський. І наказав Петрові: — Кличте своїх козаків!
— Я... — не зрозумів пана Петро. — Як це кликати?
— Мою ж охорону, гусарів моїх, перебили? Перебили. Поїдете зі мною на Краків!
Глечик з вином і мисочка в Петрових руках поважчали. Вуха йому в темені почервоніли. Петро опустив голову і тихо сказав:
— Я, пане посол, при всій шанобі до вас, на Краків не поїду. Я — на бойовій виправі. Не можу.
— Як "не можу"? — вилупився на Петра Ясельський. — Я, пане сотнику, щось не розумію вас... Чи, може, від вина мені позакладало вуха? Тоді, пане сотнику, я повторю: зберіть підданих Короні та його ясьмосці королю козаків і звольте супроводити мене, повноважного посла, з крес нашої ойчизни до її столиці, до Кракова.
— У мене, вельможний пане посол, є гетьман, і лише з його дозволу я зможу виконати це ваше побажання, — похнюпившись, відказав Петро.
— Якого гетьмана, пане сотнику? Я знаю узаконених сеймом і королем двох гетьманів: коронного гетьмана Речі
Посполитої Яна Замойського та польного гетьмана тієї ж Речі Посполитої Станіслава Жолкевського. І я вам наказую...
— Вибачте, вельможний пане посол, але в мене є свій гетьман. І я, і вручена мені сотня підкоряємось лише йому. Ім'я цього гетьмана — Северин Наливайко.
Болотяні вуса пана Ясельського набухли синьою проти місяця слиною.
— Хто?! Наливайко? Який Наливайко? Який гетьман? Ви що, пане сотнику, смієтеся наді мною?
— Не сміюсь, вельможний пане посол. Мій гетьман — Северин Наливайко. І я — під його рукою.
— Ти, гунцвот! Лайдак! Бидло! Ти смієш мені говорити про якогось свого хлопського гетьмана, коли перед тобою король, Річ Посполита і я!.. На коліна, бидло! — І Петро й незчувся, як пан Ясельський збив його плечем з ніг на полин і став витирати об нього ноги. — На шибеницю! На палю! Колесую!
Витирав він ноги об Петра добряче: Петро лежав і чув, як турецькі панові чобітки важко пройшлися по його сорочці, роздерли щоку, наступили на вухо і вуса... Від люті й ненависті Ясельський змокрів і задихався: Петро темнів під ним, довгорукий і довгоногий, топтати його не так було й легко...
Петра душили сльози. І сльози, і сором, і ганьба — він і сам не міг у цю мить зрозуміти, що його, безпорадного, душить та як це все сталося. Він лише розумів, що ніякий він тепер не козак, не вільний чоловік і сотник, а раб, слуга, панський підніжка... Петро застогнав.
— Ти, лотре, мене ще згадаєш! — вереснув наостанок пан Ясельський і побіг до карети, скочив у передок і вдарив по конях. Застояні коні відразу ж натягли посторонки і, важко колихаючись на ресорах, карета рушила в ніч. За нею, киваючи, ніби спросоння, колесами, покотилися шарабани, за шарабанами поплуганилися скрипучі гарби, вози і кантари...
Обіпершись руками об землю, Петро встав. Поволі, не поспішаючи, обтрусив з себе стебла і пил, мацнув язиком зуба, розхитаного чоботом Лсельського, поправив шаблі і став дивитися вслід обозові.
Петро враз ніби постарів. Навіть не почув, як за його спиною на срібно-зеленому небі чорними мордами виринули коні його сотні і замалювалися на конях чорні обриси козаків — всі на одне лице. Вони дивилися на Петра, і в їхніх очах було одне: що сталося? Що таке скоїлось, бо кров із Петрової щоки бігла на сорочку, і пан Ясельський раптом потарабанив у ніч?
На полишеному китайцями і козаками горбі повилазили з нірок ховрашки. Вони знову відчули себе господарями і, щасливі, що здихались гостей, засвистіли на всі свої щоки...
Яків Шийка тримав за повід Куріпочку. Не дивлячись ні на Якова, ні на козаків, Петро підійшов до Куріпочки, взяв із рук Якова повід, кашлянув, вклав ногу у стремено і вилетів на сідло. Куріпочка, відчувши на своїх холодних мокрих боках кам'яні і гарячі Петрові коліна, напружився, як завжди перед боєм, присів на задні ноги й застриг своїми обрубками. Здалеку від Дністра чорним горбистим берегом вже ледь чутно дорипували даленіючі гарби. В тому їхньому боці з неба обірвалась зоря. Місяць зайшов за хмару, і в степу стало чорно, зачорніло, немов довіку.
— Вертайтеся в табір, — дерким голосом наказав сотні Петро. —Я перегодя буду...
І розвернув Куріпочку вслід за Ясельським.
У розгойданому передку карети пан Ясельський розкручував над головою довгу, з чавунним наконечником волосяну нагайку і гнав та періщив коней. Не оглядаючись, на зігнутих ногах, з розтріпаними на щоках вусами, він шмагав коней по крупах і по головах, і коні, аби чавунний накінечник не повибивав їм очі, заплющили їх і бігли у ніч наосліп.
З бугра на бугор, яристим при воді степом карета завалювалась з боку на бік, черкала та билася дном об каміння. На помертвілу сиву торішню тирсу з обіддя коліс викрешувались білі іскри. Ясельський заоглядався: по іскрах його можна було помітити здалеку. Часом, з розгону, карета вскакувала в страхопудні чорні кущі шипшини, і вони хижими пазурями хапали її за золоті боки і тримали, тягли до себе, аж поки засапані коні виривали карету з тих пазурів у темінь знову. Шарабани та запряжені верблюдами неповороткі гарби, вози і кантари потонули у темені десь так далеко позаду,
що їх не стало ні видно, ні чути. Пругким ховрашковим поглядом Ясельський шукав поперед себе хоч би якийсь лісок, село чи фільварок. Та ні ліска, ні села, ні фільварку у цім дикім степу уночі йому не було. Він уже не думав ні про Хабіджу, ні про кого — він відчував біду. І подих її ніс на своїй враз похололій, затверділій шиї.
Раптом коні рвонулись убік, збасаманились, захропли, карета і небо захилиталися і пішли навкосяк. Побілілими пальцями Ясельський потягнув віжки до себе, і тут проміж кінських вух, на бугрі, він угледів золоті вовчі очі. У чорній сажовій темені рівним холодним вогнем, трьома незмигненними парами, вовчі очі стояли на бугрі перед ним і його кіньми, наче вже й зачекалися. Вони горіли спокійно, терпляче, ще й ніби вибагливо, ніби мали вже давно присвітити і показати його коням вночі дорогу...
Коні лячно здали, вперлися хвостами Ясельському в груди, карета подалася... Ясельський вихопив пістолі і — будь-що-будь, почує хто в степу чи ні, — не прицілюючись, влупив по тих очах, що вони з несподіванки аж завили... Від пострілів степом пішла-покотилась луна, пробубоніла і вперед, і назад, і по сторонах і, не зустрівши ніде ніякої перегороди, пішла до низьких на обрії зір... З луною порозбігалися і вовчі на бугрі очі, і ніч стала іще чорніша, страшніша та більша.
Коні переглянулися й хрипко зітхнули. Зітхнув і Ясельський. Він упав на сидіння й опустив руки. Так сидів і хвилину, і другу, аж поки руки самі не стали намацувати нагайку й віжки. Тоді він знову звівся на ноги, та перед тим, як рутдити далі, став прислухатися: в степу, слава Богу, все було тихо. Ніщо не летіло, не кидалося, не шелестіло. Ніхто не біг, не скакав, не бряцав, не дихав, не говорив. У тихому світлі зір з одних лише коней виходив і парував синій туманець...
— Цінь! — двері карети вузенько прочинилися, і з них виглянула Хабіджа.
— Хабіджа, малесенька, — несподівано для самого себе, вільно і радісно заговорив до неї Ясельський, — зачини двері, бо нам треба рушати. — І він крикнув коням "но!"
(Продовження на наступній сторінці)