— Бо я боюся усе життя… все життя в мене моя душа в п’ятках…
Я глянув на її кирзові чоботи — і мені уявилися в них онімілі од страху п’яти. Від чобота до чобота, з п’яти у п’яту там кидалася і просила помилування зловлена мною, як мишка, її душа… Обидві ж її руки вже лежали в моїх, і наші долоні, притулені мимовіль, поза нашою волею почали наливатися обережним вогнем…
Я розгладив її долоню й сказав:
— Почнемо з того, що вам тридцять п’ять років… Вгадав?
— Пошти… — зітхнула туманом ямка. — Позавчора, якраз в неділю, мені стукнуло тридцять один…
— Там, де, Магдо, тридцять один, там на нього дивляться усі тридцять п’ять. Чи ви не згодні?
— Згодна, бо куди дінешся… А вам скільки років? — несподівано запитала вона.
— Вгадайте.
— Вам, як по голосу, стільки, скільки й мені. Вгадала?
— Пошти, — відповів їй і я. — Хочете мене побачити?
— Наче хочу, а наче й ні… Раптом ви все-таки якийсь міліціонерський начальник — прихопили мене з мішком на гарячому і мені зараз буде капець.
— Вам, Магдо, і справді капець. — і я потихеньку почав стягати з неї мішок. По тому, як я тягнув його вниз, мені відкривалось її лице: з-під сірої байкової хустини затемнілися рівні, як очеретяні качалочки, брови, а попелясті очі дивились на мене приречено і, мов намальовані, не мигали… Все в ній було продовгувате і довге — навіть шия під розщібненою куфайкою йшла поміж грудьми прямо до чоботяних ніг…
Тепер ми одне одного бачили. Ми вглядалися одне в одного чіпко і жадібно, бо і вона, ще лежачи під мішком, вже уявила мене з мого голосу, так само, як з її голосу я уявив її…
Все ближче та нижче моє обличчя само починало нахилятись над нею, коли вона раптом загородилася руками і, мов рибина з води, — сіра, туга, довга рибина — усім своїм тілом відштовхнулася від дороги, скинулася і опинилася на ногах! Вона кинулась бігти, та один її чобіт наступив на мокрий буряк, нога підломилася і, скособочивши, вона западала на дорогу. Я встиг підхопити її, мої руки замкнулися в неї на спині і ми задихали подих в подих.
— Пожалійте мене. — простогнала вона. — Дайте мені від вас утекти, бо як раптом мене з вами угледять, то я — пропала.
— Магдо, Магдо, що ви таке говорите?
— Бо ніякий ви не лікар і не ворожбит. Ви, ви — американський шпійон. У вас он американський прапор на голові — і її очі вкипіли в мій кеп.
Не розмикаючи на її спині рук, я, вже не лікар і не ворожбит, а американський шпигун, зашепотів:
— Я, Магдо, справді американський шпійон. Вчора вночі мене скинули з літака парашутом.
— І воза з конем, і цуцика, і лошатко? — здивувалась вона.
— Аякже! І їх. Лише коли ми викидалися з літака, то я з голови забув зняти оцього американського картуза.
— Ви, мабуть, молодий ще шпійончик, коли такий необачний. А парашут ваш де?
— На возі в задку лежить. Де б мені його діти? Чи закопати?
— Спаліть. — посовітувала вона. — І парашут, і прапор з лоба спаліть, бо як спіймають, то тоді не одхреститесь, все вам тоді пришиють — і прапор, і парашут.
— Спалю їх цієї ж ночі, бо завтра зранку маю прийматися за роботу: я мушу втертися у котрийсь із колгоспів, стану колгоспником, щоби все про колгоспи розвідати.
— Ой, не смішіть! Що там про них розвідувати? Коли хочете, я вам про них все розкажу за одну секунду, бо я у колгоспі змалечку. Жити-дихати, як у нас скрізь, у колгоспі можна! Як правда і те, що ми, як вдається, все з нього тягнемо і несемо по хатах додому. Боїмося, трясемся, серце сьопається у горлі, а ти чи сама, чи, як сьогодні, з дівчатами, а несеш: коли клумачок кукурудзи або гороху, або, як оце, буряків. Звісно, нас ловлять, трусять, страмлять, можуть запроторити і до тюрми, та все одно носиш, бо у нашім колгоспі як щось і заробиш, то дадуть тобі твій заробіток, як наче милостиню. Це називається: у що вб’єш — у те і в’їдеш. Тільки ж нікому про це не скажіть, бо я боюся. Ось кого в цю минуту я не боюся, то це тільки вас — шпійона. Мені навіть чудно, що я вас ненашого бачу і що від вас не по-нашому пахне.
— Від мене, Магдо, попахує віскі, що в перекладі на мову цукрового буряка називається самогоном.
— Колись буду згадувати, як мені пахло від вас американською самогоночкою.
— Тоді дихніть нею ще. — й не рознімаючи рук, я підпідняв її над дорогою…
Наше дихання стало сухим. Магдині брови, — а вони від туманного моросіння зробилися вогкими, — опинились на рівні моїх. Підпідняту від землі, я тримав її перед собою, коли кожух на мені заворушився, став зсуватись з плечей і — розстелятися на дорозі…
Сіру, сумну, я поклав її на кожух — вона важко здригнулася і притихла…
… Боса, в моєму, їй до землі, кожусі, Магда йшла поруч зі мною й не піднімала похиленої голови. Вона йшла, як в чаду. "Боже, боже, що я наробила…" — чи собі, чи мені, чи дорозі шепотіла вона, а я її обнімав. Я обнімав Магду її ж чобітьми — в одній руці я ніс її чоботи, а другою рукою тримав на спині мішка, куди повпихав Магдині чоботи і куфайку. Замість байкової хустини тепер на її голові височів мій зелено-лимонний кеп: коли раптом почнеться дощ — її голова не змокне… "Боже, боже…" — шепотіла вона, а я те й робив, що ложив її на дорогу…
Так ми поволі, навлежачки, наближалися до її села. А воно на пригірку над ярком вже пробілювало з імли стінами сонних хат і понад ним, понад його темно-багряними німими садками стояв і дивився місяць. Він, ніби крізь марлю, дивився й на нас, і в його текучому світлі висока, боса, бліда, в кожусі і в американському кепі над чорнобровим лицем тепер Магда йшла, ніби примара справжня! її душа, що вже давно зголодніла за собі подібною і не знаходила її, і через те вже пізнала самотність, і від самотности почала примирати, раптом прокинулася і ожила!
— Ти не слухай, що я все балакаю та балакаю. Я ще ніколи так забагато не торохтіла.
— Зовсім ти, Магдо, не торохтиш! Аби ти знала, який приємний мені твій голос.
— Як тільки ти сказав мені "ви", то я мало не вмліла. У нас в колгоспі, коли наше начальство щось хоче від нас, то каже — гей, ти. "Гей, — каже, — ти! Завтра виходь на моркву, а ти, гей ти, — на кукурудзу!"… А тут раптом чую від тебе "ви" та ще й по імені — Магдо…
— А потім що я сказав? Чи нічого?
— А потім пішли твої побрехеньки: я, мовляв, лікар, я — ворожбит, я — шпійон.
Вона нагнулася, підібрала з дороги буряк, що його загубила, мабуть, котрась із її напарниць і мокрого та холодного, прийнялась прикладати до своєї одної й другої щоки:
— Скажи направду — хто ти?
— Їй-богу, Магдо, я не із тих, що пильнують тебе і ловлять за клумак буряків.
— Ні, ні. Ти скажи мені, хто ти?
— Якби тобі сказати… я наче той… ну наче той…
— Але ж ти хитрий! Але ж ти дипломат! — вона заступила дорогу і протерла мені обличчя.
— Я, Магдо, справді є дипломат… і тільки-тільки з Америки… з Організації Об’єднаних Націй.
— Дурисвіт — о хто ти є! І в це я тепер повірю! А ще ти є бабодур!
— Хто-хто?
— Бабодур, бабовал, баболеж, бабоніч… — зашепотіла вона й дрібно задихала мені під шиєю у сорочку.
— Повтори ці слова, бо так ще про себе я ніколи не чув і не почую ніколи! Ти сама їх придумала чи від когось перейняла?
— Не знаю… не знаю…
— Тоді я, Магдо, продовжу їх сам.
— Не хочу… не хочу…
— А ти й не слухай. — і затуливши їй вухо коміром кожуха, заговорив крізь кожух їй на вухо. — Я, Магдо, і справді не лікар й не ворожбит, і не шпійон, і не затурканий дипломат. Я, знаєш, хто я? Я — Магдо-дур, Магдо-вал, Магдо-леж, Магдо-ніч, я тебе, Магдо, — знову-знову-хоч. І знов похилив її на голу, ніжну дорогу…
…Крапля дощу — туга і шмалька, видно, остання з літа — влупила з неба мене по лобі і вибила з голови ні про що й ні про кого бачений сон. Я лежав на кожусі посередині дороги і парував. Збоку в мене від голови повен туману димів мій кеп, а біля нього круглів буряк, що його Магда прикладала собі до щік… Перше, що зірвало мене на ноги, так це — де вона? І побачив її одразу: вже далеченько, по той бік ярка, глиняною стежиною, що пнулася на пригірок, знову в своїй одежі — в куфайці і чоботах, і з порожнім мішком в руці, — в місячнім мерехтінні Магда підіймалася до свого села…
Я обтер кепом буряк і став його гризти. Буряк був твердий, як акацієва кора, і солодющий, як сто медів разом!.. Крапля за краплею, дощ розігнався і напосів, дорогою заджеркотіла вода, мій кожух почав підпливати. Мокрого та важкого, я перекинув його на руку і краєм водяної межі побрів, наче лось, до лісосмуги, до свого воза…
4
(Продовження на наступній сторінці)