До цієї затишної місцини ми й завернули, і я виправив воза так, щоби, коли засну, мені пахло в обличчя динями. Тоді випряг Манюню, розвернув у голоблях очима до передка воза, між передком і сидінням поставив й налив їй з каністри відро води, в друге відро відсипав з мішка вівса, Орлику та Султанчику відломив і подав по кусневі хліба, собі на сидінні, на простеленій полотнині нарізав сала, обчистив зубок часнику, дістав з діжечки подаровану колись моєю давньою любов’ю золоту чарочку, відкрив ще з американських запасів пляшку віскі, ліг на кожух, другим прикрився, і ми, всі вчотирьох, почали вечеряти. Наливши чарчину, я привітав Манюню з нашим новим пристанищем, цокнувся з її одним і другим відром, і ми випили. Лише свою я перекинув одразу, а Манюня зі своєї чарки-відра смоктала й смоктала… Як усі ті, що після першої не закушують, я собі повторив по другій і за цим разом цокнувся з Манюниною вуздечкою. Тим часом Манюня занурилася губами в овес. Я чув, як її молоді сильні зуби захрумкотіли зерном з такою насолодою, що і мені захотілось вівса і самому стати конем. Через те я налив собі втретє… Останній промінь пристепового сонця горів й догоряв у моїй золотій чарчині. Він робив її ще золотішою. Я перехилив її втретє і вже без променя й віскі, моя чарчинонька враз потемніла, наповнилась темінню, як і Манюнині очі… її очі стояли навпроти моїх і я, тихо вдивляючись в них, бачив, що в них було — там туманіла невідома мені безсловесна душа… Темною рукою я налив свою темну чароньку знову й підняв за здоров’я Манюні, за шість тисяч Манюнених років, бо саме отут, в тутешніх степах, шість тисяч років тому чорняві, схожі на мене хлопці зловили дику її і приборкали. Вони її загнуздали, подумали, а що ж далі, і винайшли колесо. Потім подумали ще — змайстрували воза та й запрягли в нього Манюню навіки-віків…
Тепер на місці тих хлопців її поганяю я, чипію серед поля на дермантиновому сидінні, вщулюю голову в плечі або лежу на кожусі і кожухом вкриваюся… Вночі Манюня ставала жаркішою. Орлик те знав і тому на ніч, лежачи на бур’янці перед нею, не скручувався калачиком, а влягався на всю свою довжину, бо так уві сні швидше ріс — вранці прокинешся, коли глянь, а ти вже на чверть копитця зробився вищий…
Поки Орлик поволеньки підростав, Султанчик перебрався до мене й поліз під руку поластитись, щоби тоді, як я його приголублю, лизнути в щоку і потім гавкати усю ніч, коли треба й не треба… Я погладив Султанчикову вже схолоднілу на вечір голову, аж його притишені вушка раптово стислися, як пружини. Кого він почув — їжака чи лисицю? Він виковзнув з-під долоні, передніми лапками зіперсь на облавок воза, намірився гавкнути, та не гавкнув. Щось його стримало і він оглянувсь на мене. Я придивився: де по коліна, а де по груди в тумані з бурякового поля по одному й по двоє просто на нас коливалося дев’ятеро сотворінь. Що то не люди, не звірі і не чорти — я здогадався одразу, хоча подібні вони були до перших, других і третіх. Коли ж я придивився пильніше, то зрозумів: то туманіли привиди. Тьмяно й гойдливо поміж біластими купами буряків вони чвалали кудись на південь — переселялися з півночі в теплі краї від насуваючої зими. На їхніх спинах горбилися клумаки з харчами. Пригнуте тими своїми клумаками-горбами, теплолюбиве привиддя совгало ніби навпомацки і мов невидюще. А ще біля нього з боків маячіла сторожа — в її невидних мені руках над туманцем гостріли хитливі списи…
Не знати чому й для чого, та я звівся на ноги, одяг кожуха й поміж возовими дугами застовбичив і сам, як стовп, як темно-буре примарище… А привиди наближалися. За хвилину вони вибредуть на дорогу, де і світліше й твердіше, і можна буде передихнути… Тож треба було їм так тяжко цурпелитися степами, аби саме на цьому акацієвому місці вийти на мого воза? Та і мені з Манюнею стати якраз на їхньому прошкуванні.
Вони вигреблися на обочину й, не скидаючи зі спин клумаків, позбивались до гурту перепочити, коли, глянувши вгору, покам’яніли: з-під пазуристої гілки акації зверху над ними стояв і дивився в кожусі я. Темно-бурого та кошлатого, вони прийняли мене, очевидно, за якогось свого привида-начальника, якого вони боялися, бо їхні лиця зробилися ще бідолашніші. Навіть туманчик, що ним вони дихали, завмер на їхніх вустах, мов неживий. Вклякла й сторожа. Ще як вона миготіла в примар списами по боках — то були воїни. Тепереньки, зблизька переді мною жалісно мекаючи, ті вояки перетворилися на звичайних сільських задрипаних кіз й замість правдивих списів з їхніх козячих голів стирчали гострі, як списи, роги.
— Дівчата! — звернувсь я до кіз, чи то пак, до примар. — Вам часом качок не треба? Ось вам по качечці! — й нагнувшись, взяв кілька за лапи і замахав над собою. — Гляньте, які ловкенькі!
І тут сталося те, що могло би хіба приснитися: мертві качки в моїх руках несподівано крякнули…
Тепер онімів уже я. Бо чи міг я тоді в гарячкуванні збагнути, що од махання в качинім пір’ї з’явиться вітер, а з їхніх зів’ялих ший видихнеться повітря, яке вони задихнули іще тоді, коли їх решетили над Кодимою?.. А ще — заскрекотіла сорока. Почувши її, на цвинтарний її голос позліталося з лісосмуг ціле сороче кодло. Аби сховатися десь від його базарища, Орлик забіг під Манюню. Султанчик шугнув під сидіння… У верещанні сорок, з піднятими над головою качками, я, мов заведений, не переставав ними мотати. Примари сахнулися і разом з козами кинулися навтьоки. Тепер їхні горби-клумаки не гнули їх до землі, а пхали вперед. Клумаки вже самі котили примар по жовто-туманній дорозі вниз, коли одна примара-привидиха, та, що бігла останньою, посковзнулася на опалому листі, зойкнула і простелилася на землі. Мішок, що горбився на її спині, пропащо розлізся і з нього на неї й довкола неї покотилися… буряки.
Я скочив з воза і поспішив до лежачої серед буряків чи жінки, чи, може, дівчини — невідомо, бо в тій одежі, в якій вони прибрели з поля і коли я їх побачив, всі вони були однакові — сіріші від сірого! — а що одежа, а що лице…
Не ворушачись, горілиць, вона лежала посеред свого нещастя і вся, як була, — диміла. У тім низовому туманчику вона диміла тепер сама, бо і її напарниці з клумаками, і кози вже розтали у присмерку, що темно-сизо вивищувався край ледь видимого села. Пристелена туманцем, вона відчувала, що хтось чужий до неї підходить і, як і досі, з заплющеними очима почала біля себе намацувати мішок. Вона скоренько його налапала, запнула ним груди й обличчя і так від мене сховалася… Але від того, що я вже тут, сиджу біля неї навпочіпки, волохатію кожухом біля її плеча, — по ній пробіг дрож. Мішок на її грудях задихав хапкіше і вона закусила його зубами. Там, де вона його прикусила, в нім утворилася ямка, і поки я лиш збирався, як і про що з нею заговорити, в ту ямку з акації впав листок. Від його доторку вона під мішком напружилася, втислася у дорогу, а коли той листочок крізь мішковину ворухнув іще й хвостиком на її вустах, не витримала й запросилася:
— Ой, не душіть мене! ой, задихаюся… ой, мамо, спасіте!
Я схопив той листок, відкинув його на буряк, що біля її голови лежав на дорозі, й почав заспокоювати:
— Та ніхто вас не душить. То вам таке здається. Де вам болить — рука, чи нога, чи спина? Я вам поможу. Але вона не чула мене. Вона знала своє:
— Не забирайте мене! відпустіть… я, товариш начальник, більше не буду! я каюся, товариш начальник!
Тепер вже не витримав я. Мене взяла злість і я мало не крикнув:
— Гляньте на мене. Я такий самий в чорта начальник, як ви. Я питаю, де вам болить? І як вас звати, бо ви лежите під мішком, мені вас не видно, то хоч би скажіть, з ким я говорю?
— Шо, шо? — сіреньким мишачим голоском проскімлила сіра ямка, і було невідомо, чи в неї такий голос з дитинства, чи він у неї таким став тепер од беззахисности і страху.
— Мене звати Ма-а-ги-ги…
— Як-як?
— Ма-а-а-га-га… я боюся…
— Кажіть і не бійтеся. Й не заїкайтесь. Ви можете не заїкатися?
— Можу… — продихнула вже повна туману ямка. — Мене звати Магдою, а за паспортом — Магдалина…
— Тепер не бійтеся і скажіть, де вам болить?
— Я болю вся… кожна кісточка… так забилася…
— Дайте мені ваш пульс.
— Нате, беріть…
— Беру, — сказав я і взяв її ближчу до себе руку. Вона під мішком і я з її рукою в своїх — затихли. Через хвилину я їй сказав:
— На цій руці, Магдо, у вас пульса нема.
— Як це нема? — знову злякавсь її голос.
— Бо нема. Не чути.
— То, може, я вбилася і мене вже не стало?
— Дайте мені вашу другу руку.
— Ось, — прошепотів з ямки туманчик. — А як і на цій не буде? Ми знову примовкли і цього разу я їй сказав:
— На цій руці — є.
— Є? Тахкотить?
— Пострибує.
— І ваш живчик скаче. Я його чую крізь ваші пучки… Лупить, наче копитцем коник, — раз-два-три і ще один раз… То ви не з міліції? Ви — лікар?
— Лікар, — відповів я. — Професор. І саме по таких, Магдо, як ви. Я — по-жіночому. По жінках.
— Обманюєте? Забожіться!
— Чого б то я мав божитися, коли я іще й ворожбит. Хочете, поворожу?
— Я боюся…
— Що ви все боїтеся та боїтеся?
(Продовження на наступній сторінці)