— Так, знаю! Але Суботович, якого вона обдурює, отвертий "мерзотник і грабіжник", як ви кажете. Кубешка проти його все-одно, що маленька, злодійкувата собачка проти вовка. Перше, ніж судити, Ганно Пилипівно…
— Я не суджу, а питаю. Не хапайтесь лаятись! Я сама боронила вас, і не хотіла вірити. Але ви з цим Суботовичем були раніше в гарних відносинах. В карти грали раз-у-раз. Бували в його. Так?
— Що це, допит, Ганно Пилипівно?
— Чого допит? Хиба тут якась тайна? Мені просто цікаво вияснити. Коли він грабіжник і мерзотник, то чого ж ви приятелювали з ним? Як можна приятелювати з такими? І правда, що ця жінка хоче зідрати з його сто тисяч?
— Так, правда!
— І ви матимете за те великий гонорар?
— Великий.
Шапочка пильно зиркає на мене, потім мовчки бере в мене з рук торбинку й тихо, немов винувато, каже:
— Ну, мені треба вже йти.
Яка відчуженість, холодність у цій тихости й несмілости!
— Кінець, Ганно Пилипівно? Значить, і я шантажист? Грабіжник?
Вона підводиться і з ніяковістю відповідає:
— Не будемо про це більш балакати. Прощайте! Я поспішаю.
І, не подавши мені навіть руки, хитнувши тільки головою, вона відходить. Мені хочеться схопитись, наздогнати її, взяти за плечі й сильно повернути до себе. Як ти смієш так іти?! Як ти смієш?!
Але я не ворушусь і, криво посміхаючись, дивлюсь їй у слід.
Що ж це: кінець? Так несподівано, безглуздо, неможливо? Та ще ж пів години тому я йшов повз її дім і думав, що завтра прийду, сидітиму в неї в кімнаті, дивитимусь, як збіраються горбочками брови, як вона жмурить очі й витягає трубочкою губи, ніяковіючи й сердячись! І ніколи, значить, вона вже не буде сердитись на мене, кидати мені відривчастих наказів підчас співу? "Шантажист і мерзотник!"
Я з усієї сили б'ю палицею по лаві, встаю, і швидко йду звідти.
— Зво-ощик!..
Мій крик розлягається по вулиці, мабуть, не один здригнувся від його. Згори з грюкотом наввипередки женуть візники.
— Смали в "Шато!" На ввесь дух! Карбованця на водку!
Дурна, вузька, простолінійна моралістка! Дівча, яке береться судити про те, чого не розуміє! І плювать, коли так! "Прекрасна дама!" Подумаєш, моральність!
В "Шато" я знаходжу млявого й мовчазного Кригу-Зальотного в товаристві двох шансонетних співачок. Моя поява має на його такий вплив, як у казках жива вода на мертвого царевича.
— Криго! Треба здорово напитись! Чуєш?
— Напитись? Зробимо! Коли треба, зробимо!
І ми "робимо".
— — — —
Біль у потилиці, язик шорсткий, неначе обструганий, вишарований. Стан такий самий, як після гульні: я не почуваю тіла. Від п'ят до шиї я ніби вкритий важкою, сірою матерією. Живе тільки сама голова; сам головний мозок: холодний, чистий, легкий. Всі емоції й почуття притуплені або зовсім придавлені. Моє довге тіло з волосистими ногами й волохатими грудьми здається мені чимось стороннім і викликає холодну гидливість.
Неділя, — отже можу лежати в ліжку хоч цілий день. У хаті немає жовтих одсвітів з вулиці, значить, небо хмарне. Дванадцята година дня.
Я підкладаю долоню під потилицю й думаю.
Так, значить, кінець. Добре! Через що? Через мою неморальність. Що ж таке моральність? Моральність це рожева пудра на законах природи. Шапочка вважає неморальним боронити Кубешку. Але боронити закони сильних і пануючих — річ нормальна й моральна, бо вона санкціонована тисячолітньою верствою пудри — пануючою мораллю. Чоловіка своєї сестри, який служить у банку, де робляться ріжні шахрайські операції, який годується з цих операцій і, мабуть, сам бере в них участь, — вона й обнімає, й цілує. Сотням шахраїв, паразитів, грабіжників, але припудрених їхнім законом, вона подає руку. А одному через щось висловлює огиду та зневагу.
Через те припудрені так гаряче й боронять пудру, яка помагає їм тримати дурнів у руках.
Моральність — це стіна, яку вивели припудрені між основними законами життя й вищим його проявом — розумом. Увесь моральний поступ людськости є в тому, що люде по камінчику стараються знищити цю свою власну стіну. Але припудрені, з свого боку, дбайливо бережуть її, при чому їм ретельно допомагають дурні, яких вони доять. У моральному розумінні соціялізм є скасування стіни, приведення людини до вищої, природної одности, є поєднання законів природи з розумом. Але з яким трагікомічним старанням багато сучасних соціялістів підтримує цілість стіни припудрених!
Рука починає щеміти. Я зміняю позу, закурюю й думаю далі. Мені приємно, що мозок працює ясно, легко, й немає й сліду вчорашніх тяжких переживань.
Хтось стукає у двері.
— Якове Василевичу! Прийшла панночка. Просить вас принять.
— Увійди, Миколо! Яка панна!
— Приказали сказать: Ганна Пилипівна. Дуже треба бачить.
— Ага, добре! Скажи, зараз! Одягнусь…
З приємностю відмічаю, що ім'я Шапочки не робить на мене ніякого вражіння. Тільки через щось у потилиці дужче заболіло. Але це могло бути й од того, що я підвів голову.
Я одягаюсь повільно і стараюся зрозуміти, через що вона прийшла й за чим? Згадую вчорашні свої міркування в "Шато". Коли вона так цікавилася мною, боронила перед кимсь, коли так гостро осудила мене, значить, я не байдужий їй! Але сьогодні мені вже не досадно, не боляче, й не хочеться перевірити ці міркування всякою ціною, навіть пониженням. Коли б вона вчора прийшла, я, мабуть, наробив би дурниць.
Потилиця болить що раз дужче. Ноги й руки як чужі. Голова так горить, що, здається, коли б я був у темній хаті, то побачив би в дзеркалі над своєю головою ясне коло, як над головами святих. Але думка, як і перше, чиста, легка, бистра.
Намагаючись не робити різких рухів і несучи голову рівно, я йду в кабінет. Шапочка стоїть біля вікна й дивиться на вулицю. Вона в усьому білому, в капелюсі, і з торбинкою. Повільно обертається і, трохи спідлоба дивлячись, каже:
— Я прийшла сказати вам, що… щоб ви не брали до серця моєї вчорашньої поведінки…
І чи то з цікавостю, чи з турботою приглядається до мене й додає:
— Який ви блідий! Що вам?
— Нічого, Ганно Пилипівно! Прошу сісти!
Я не подаю їй руки й сідаю за стіл, а вона в фотель по другий бік столу, не зводячи з мене очей.
— Ви маєте дуже добре серце, Ганно Пилипівно, але я, запевняю вас, тепер цілком спокійний.
І холодно, просто дивлюсь на неї. Тепер мені видко, що її вилиці трохи випнуті, щоки худорляві, губи могли б бути трохи більше свіжі. Вся вона неначе менша тепер, більше звичайна, буденна. Так, очі великі, сірі, але нічого особливого в них немає. На тілі в вирізі грудей — червоненькі цяточки. Вона, видно, трохи спітніла. Це неприємно.
— Мене, власне, послала до вас сестра Маруся, — несподівано й почервонівши каже вона.
— В такому разі я беру свої слова про вашу добрість назад, і находжу, що ви дуже слухняні.
— А ви невеликодушні! Коли б мені не було жаль вас, я б не прийшла.
— Я знову мушу змінити думку про вас: ви жалісливі, а, крім того, й непослідовні.
Шапочка з деяким дивуванням поглядає на мене.
— В чому ж я непослідовна?
— Коли ви маєте мене за мерзотника…
Шапочка з досадою морщить ніс, але я кажу далі:
— … а мати за такого ви мене повинні, бо це так і є. Жалувати вам мене не варт.
— Значить, ви самі маєте себе за мерзотника?
— За кого я сам себе маю, це инше питання. Але, на ваш погляд, я безумовний мерзотник.
— Мій погляд якийсь особливий?
— Ні, звичайнісінький, загально принятий. Крім того… Дозвольте й мені завдати вам декілька питань.
— Прошу!
— Тільки не думайте, що я завдаю їх із якогось поганого почуття до вас. Ніяких почувань у мене нема. Я просто хочу показати вам на вашу неконсеквентність. Скажіть, із яких засобів ви живете?
— З власних.
— Ви добули їх працею?
— Ні, вони мені дістались, як спадщина від батька.
— Батько був поміщик?
— Так.
— От бачите!
— Я нічого не бачу. Що ж я повинна бачити?
Потилицю починає крутити біль, схоплюючи, як кліщами, виски. Хочеться лягти й заплющити очі. Я помалу й байдуже кажу:
— Коли сам я не заробив, значить, або вкрав, або вишахраїв, або відняв силою закону. Але це все в суті те саме.
— Так, я це знаю. Але я все це верну тому народові, який дав мені.
Я мимоволі посміхаюсь.
— Коли віддасте? Тоді, як зробитесь відомою співачкою? Тоді про народ не думають. Поки ви дійдете до своєї мети, ви розгубите свої добрі наміри. Це в будуччині. Я теж, може, в будуччині хочу віддати народові всі здобуті невласною працею гроші. Звідки ви це знаєте?
Шапочка помалу червоніє і стає дуже гарною з своїми стисненими бровима.
— Але ж є якась ріжниця між чесними й нечесними людьми, — нелоґічно перестрибує вона.
— А що таке "чесність", "нечесність"? Плід людської глупоти, лицемірства й поганого соціяльного ладу, Ганно Пилипівно. Закони життя — це инша річ… Але, вибачте, я мушу лягти, голова дуже болить.
(Продовження на наступній сторінці)