— Та хто калічить?! Хто калічить?! — раптом схопившись на ноги, пронизливо, трохи не з вереском, тоненьким голоском кричить Панас Павлович і червоніє так, що аж сльози йому виступають на очах. — Хто калічить?! Як ви смієте мені це казати? Коли ви, коли я…
— Заспокойтесь, Панасе Павловичу!
— Ви не смієте! Ви не розумієте! Я, може, через це все був на волосинку від смерти! Я не можу більше! Розумієте?… Я, може, в сто раз більше покалічений, я — мертвяк, я тільки спокою хочу! Тільки спокою! Нічого мені не треба! Ради Бога, нічого! Робіть, що хочете!..
Він сідає в фотель і несподівано ридає, поклавши голову на поручень фотеля й одвернувши її вбік. Пенсне падає на підлогу, і я кидаюсь підіймати його. Це трохи втишує його. Він сидить довго, дугою зігнувшись у фотелю й, нарешті, випростовуєгься. Я ходжу по кабінеті.
— Простіть, Якове Василевичу, страшенно нерви попсувались у мене за цей час! Я подумаю ще про це… Занадто рішучий крок… Це, дійсно, може змінити все життя…
— Тут думати нема про що, — похмуро відповідаю я — Так, чи ні, от і все! Все вже обдумане, треба рішати. Ні, так ні! Будьте спокійні, Олександра Михайлівна багато на цьому не стратить! Хиба що тільки виграє. З її красою, розумом, характером вона знайде гідного себе. За це можна не турбуватись! Головне, виразно й точно відповідайте!
Панас Павлович здивовано кліпає очима.
— Вона сама сказала, що знайде… иншого?
— Цього не кажуть, це роблять. І будьте певні, що я перший постараюсь, щоб вона це зробила.
На губах Панаса Павловича закисає розгублена усмішка.
— Я ж не сказав, що не хочу! Це треба обміркувати.
— А я вам кажу, що міркувати нема чого. Так, чи ні? Більш од вас нічого не вимагається. Може, ще з Варварою Хведорівною бажаєте порадитись?
— А з Шурою можна побалакати?
— Прошу дуже! Але негайно.
Панас Павлович дивиться на годинника, потім заклопотано поглядає на телефон, знову на годинник і миттю каже рішуче:
— Ну, їдьмо!
— От так би й давно!
Я підвожу його до дому Олександри Михайлівни, прощаюсь, і пішки вертаюсь назад. Без мене вони краще збалакаються. Я потираю руки й весело усміхаюсь, уявляючи собі величну Варварочку.
— — — —
Вечір темний, задумливо-тихий, притомлений. Небо, як густо-синій шовк; на йому хтось розсипав живе срібло, й воно розбилось на безліч дрібних, тремких крапельок, що відбивають блакитним, зеленим і жовтяво-червоним світлом. Затишно й мирно під цим темним покровом.
І що ближче я підходжу до дому Шапочки, то тепліше й журніше стає моє почування зв’язку з небом, будинками, розчиненими вікнами. Мені здається, що я можу ввійти в кожний з цих домів, заговорити з тими людьми, що миготять у вікнах, і вони відповідатимуть мені просто, привітно, трохи сумовито.
От і дім Шапочки, її вікно темне; темно й у вітальні, — мабуть, усі сидять у їдальні. Он червоне вікно, яке було мені таким близьким та хвилюючим у "ніч стояння". До Шапочки не можна йти сьогодні, — я вже був у неї свої два рази цього тижня.
Я сідаю на лаву біля воріт якогось будинку. Паркани палісадників із двох боків утворюють темний коридор з зеленим дахом дерев. По освітленому тротуарі на десять кроків од мене проходять люде; їм мене не видко, а я стежу за ними, поки вони не ховаються за палісадниками. Брук блищить од світла ліхтарів. Десь грають на басолі, й її згуки подібні до грудного, низького жіночого голосу.
Я думаю про Шуру, Панаса Павловича, Варвару, але вже нема ні зловтіхи, ні задоволення, неначе я виїхав з міста кудись далеко й на довго.
По тротуарі цокають чиїсь кроки, міркуючи по згуку, жіночі. Постукують нехапливо, ліниво. З'являється біла сукня, знайома торбинка, нарешті, вся Шапочка в білому, мережаному капелюсі. Я притьмом устаю й мимохіть гукаю голосно:
— Ганно Пилипівно!
Шапочка повертає голову й зупиняється, вдивляючись у мене. Я похапцем підходжу до неї.
— А, це ви? — каже вона протягом. — Знову блукаєте?
В голосі незвична, невластива їй утома й повільність.
— Ви там сиділи? Я теж хочу посидіти.
І простує до воріт.
— Сідайте й мовчіть! Я не хочу балакать.
Сердиті, тужні нотки; рухи мляві, знеможені, як у п'яної. Торбинку вона кидає на лаву і спиною спірається на стіну. З-під капелюха в півтьмі мені видно тільки шматочок щоки, вуста й підборіддя. Губи заломлені гидливо і здаються спухлими. Від неї йде теплий, молочний запах, як од дітей. Я почуваю зворушення, жалощі, й мені хочеться всадовити її зручніше, прикрити чим-небудь, погладити по стомлено-кинених на коліна руках і спитати: "Що з моєю Шапочкою? Що з моєю маленькою дитинкою?"
— Розкисла я! — раптом жалібно й сердито каже вона. — Казала ж, не треба йти на музику!
Я мовчу й обережно беру торбинку, почуваючи до неї рідну ніжність. Срібне плетіння м'ягко, податливо гнеться в моїх руках. Намацується щось тверде, мабуть, дзеркальце, портмоне і щось м'ягке, мабуть, хустка.
— Що ж ви мовчите?
— Ви ж заборонили мені балакать.
— Будь ласка, не робіть із мене панночки! "Заборонила!" Яка слухняність і покора!
Вона мовчить, не рухаючись і безживно тримаючи руки на колінах.
— "Заборонила!" Всі "ухажори" страшенно люблять удавати з себе покірних рабів. "Ах, скажи мені кинутись униз головою!" І бреше ж, дурень, не кинеться! Яка йому користь? Він же жде за це нагороди. А як він її матиме, коли вб'ється? І бреше!
Дивно, чого я в присутности сеї дівчини раз-у-раз почуваю таку несмілість, наче несу в руках щось дуже тендітне і що-хвилини боюсь упустити. Це, кінець-кінцем, стає невигідним для мене.
— А прекрасна дама так і тане: от любов! Униз головою готов! Через щось раз-у-раз униз головою. Як жаба з високого берега.
Шапочка раптом сама сміється, мабуть, виразно в'явивши собі постать "ухажора" в образі жаби, що плигає з берега.
— А потім цей лицар хляпає пантофлями, бурмоситься за пересмажену курку, пропадає ночами і вважає, що він нещасна жертва і страдник. Що ви мовчите?
— Я слухаю.
— А вниз головою не готові плигнуть?
Вона всім тілом помалу повертається до мене. В її очах і губах лінива насмішка.
— На віщо взяли торбинку?
— Щоб не забули.
— Яка дбайливість! А чому ви не приносите мені в гарненьких коробочках цукерків? Дивно, їй-Богу! В мене був один "ухажор", приятель Семена Семеновича, — теж служить у банку, — так той раз-у-раз, неодмінно, з чим-небудь являвся. От такі потім напевне намотують косу на руку й б'ють передками чобіт у живіт. Правда?
— Через що ж такі?
— Так мені здається. Ну, чого ви робите з себе такого тихого та божого? Ну, чого?
— Невже я роблю таке вражіння?
Шапочка довго й чудно вдивляється в мене. Нарешті, помалу говорить:
— Коли я читала в ґазетах про який-небудь судовий процес, у якому фіґурує очевидний мерзотник, то я завжди дивувалась: що то за адвокати, що боронять його? Як можна боронити очевидного для всіх мерзотника? Ну, як?
Гм! Чого такий несподіваний вистриб?
— Це питання складне, Ганно Пилипівно. Насамперед не завсіди можна сказати, що це мерзотник.
— Ну, а коли можна? Коли це ясно, як два рази два?
— Коли навіть ясно, то адвокат — не суддя; він не судить, а боронить, полегчує силу кари; він у міру сил виправляє недоскональність наших соціяльних відносин. Відомо, що кара не досягає своєї мети, і що, коли та кара буде менша, краще буде для всіх. От через що можна боронити й найбільшого мерзотника.
— А чи можна боронити його так, щоб він виграв справу на шкоду другого, невинного?
— Це знову инше питання.
— На яке теж знайдеться відповідь? Знаєте, коли я читала про такі процеси, то я в'являла собі адвокатів, що ведуть грабіжницькі справи, якимись бузувірами, — моральними, звичайно, — страшенно жорстокими й тупими. Та й яка, власне, ріжниця між якимсь грабіжником, шахраєм і адвокатом, який старається виграти справу на шкоду тому, кого обшахраєно? Адже він, адвокат, знає, що коли його клієнт виграє справу, то цим він ограбує противника, чоловіка чесного і правого. Так? Знає ж! І все ж таки боронить, помагає грабувати. А коли він помагає грабувати, то й сам, як трапиться добрий випадок, може те саме зробити. Правда? Адже правда?
Ця розмова непроста. В мене таке почування, як у людини, в якої одежа не в порядку, й якій здається, що всі це бачать.
— Ну, знаєте, — кажу я з усмішкою: — це занадто рискований висновок. Насамперед…
— Ну, от, так я знала! Скажіть, ви ведете справу якоїсь Кубешки?
Я чую, як одразу червонію, й по мені розливається тяжке почування сорому.
— Так, я…
— Адже вона шантажистка!
Я мовчу й силкуюсь усміхатись вибачливо та насмішкувато.
— Ну, відповідайте!
— Звідки ви набрались таких відомостей?
— Не ваше діло! Відповідайте!
— Так, шантажистка! — кажу я жорстко й твердо. Сором миттю зникає, замісць його з'являється дивна злість.
— І ви це знаєте?
(Продовження на наступній сторінці)