Товариш Кестенбавм схоплюється на ноги. Ага, документи? Докази? О, пан Рінкель знає, з якого боку підійти! О, він, розуміється, не такий простачок, щоб десь лишити якісь документи в таких справах. Робота чиста! Це і в соціал демократичній організації раз у раз було в нього найкращим аргументом докази, документи давайте. Звичайно, документів на хабарі не буває. Але нехай пан Рінкель вибачить, — коли нема документів, то є свідки, є ті, з яких пан Рінкель брав хабарі. І товариші завтра ж можуть вислухати тих свідків. Так само пан Рінкель повинен із свого боку доставити документи-докази, що він дійсно справляв оргії з метою "пройти в табір". Але поки тик документів нема, суд над паном Рінкелем мусить бути. Або ж нехай Бюро судить його, Кестенбавма, і карає смертю. Але з паном Рінкелем в одній організації він не буде!
Макс понуро штрихує аркушик паперу Бідний Кестенбавмчик! Ти навіть своєю смертю не зможеш перемогти й знищити цієї вічної, проклятої відносності. Той самий Рінкель, якого твої свідки бачили в п'яній оргії, в п'яних обіймах iз твоїми ворогами, е не просто розпусник, а відносила герой. І ти, бідний, помираючий Кестенбавмчику, будеш знушений обняти його й прохати вибачення в нього.
Товариш Рінкель підводиться й просить слова. Він нічого не має проти суду. Він навіть дуже й настійно оросить мого. Так буде краще й спокійніше для всіх. Отже, коли товариш голова дозволить, він вийде в сусідню кімнату, щоб не заважати своєю присутністю вільним висловам товаришів.
Товариш голова якийсь мент похмуро мовчить і, нарешті, дає дозвіл товаришеві Рінкелеві вийти в сусідню кімнату. По разка товариша Кестенбавма явно очевидна для всіх, але треба якось вийти з цієї неприємної справи без надмірного сорому для нього.
Одначе Кестенбавм, хоч і ясно ж сам це бачить, таки вимагає, чудний чоловік, виключення Рінкеля з Інараку!
— Вибачте, товаришу, — вражено збирає зморшки над бровами Гоферт, — де, значить, ви вимагаєте смерті товариша Рінкеля?!
— Так, я вимагаю смерті цього чоловіка! Або моєї! Будь ласка, вибирайте. Але з ним я не буду в одній організації. Будь ласка.
О, яка це трудна річ зачеплена, принижена амбіція хорої людини, що потерпіла поразку. Ніяка логіка, ніякі приписи обов'язку, дисципліни, — ніщо не може її вкоськати.
Але, на диво, товаришка Клара раптом стає на бік цієї ображеної амбіції. Так, так, вона пресерйозно заявляє, що та кожне вірить товаришеві Рінкелеві. Він раз у раз викликає в неї чуття якоїсь чужості Рінкель у їхній організації завсігди нагадує їй штучний зуб у роті. Він такий самий, як усі зуби, з вигляду, ще більший, здоровіший, кращий, він так само виконує функції зуба, але він раз у раз почувається в роті чужим, мертвим, стороннім тілом.
(Тут товаришка Клара раптом густо червоніє цим порівнянням вона всім заявляє, що в неї ь вставні, штучні зуби. А Тіле ще до того так уважно, ніжно, допитливо дивиться їй у рот!)
Товариш Рінкель, у кожному разі, здається їй людиною, яка не зовсім до кінця перейнята інтересами організації. І через те вона стоїть за те, щоб уважно й детально перевірити всі дані, постачені товаришем Кестенбавмом. А на сьогодні товариша Рінкеля видалити з засідання.
Шпіндлер глибоко зітхає, ох, ці емоціональні, інтуїтивні висновки! "Раз у раз викликає чуття". Досить поважний аргумент.
Але, ще на більше диво всіх, товариш Тіле також прилучається до товариша Кестенбавма й товаришки Клари. З ніжною, уважною посмішкою очей, тихим, спокійним і надзвичайно ввічливим голосом він заявляє, що поки товариш Рінкель не дав документальних доказів щодо Вайса й Левенфельда, то всі закиди товариша Кестенбавма лишаються в силі. А через те, за статутом, товариш Рінкель браги далі участь у роботі організації не може.
І, нарешті, до цієї думки рішуче, гаряче й навіть трохи бурно приєднується товариш Штор.
Шпіндлер, Гоферт і Паровоз лишаються в меншості. Шпіндлер знизує плечима, підсуває до себе журнал мод і починає пильно читати опис крою нового фасону дамських панталонів. Емоціональність, очевидно, така сама логічна річ, як нежить.
Паровоз теж знизує плечима й довго мовчки дивиться на нарисованого півника в куточку чистого аркушика.
Професор Гоферт уражено водить очима по всіх по черзі. Але більшість голосів є більшість голосів.
Треба кликати товариша Рінкеля й повідомити його про неприємну постанову цієї більшості.
Товариш Ріпкель вислухує й раптом помітно для всіх дуже блідне. Очі його стають гострі, сухі й дуже блискучі. Він мовчки, з гідністю вклоняється й помалу твердою, поважною ходою виходить із кімнати. Шпіндлер сердито відсуває журнал мод. Образили людину. По-дурному, по-хлоп'ячому, без потреби, без вини, без мети, а так от собі, з примхи жіночої інтуїції!
І як тільки Рінкель виходить, Тіле зараз же підводиться й тихим, ніжним голосом прохає дозволу в товаришів послати наздогін товаришеві Рінкелеві одного з членів охорони Бюро. Хто знає, що таке в дійсності є товариш Рінкель? А приклад із провокатором Франком треба завсігди в таких випадках мати перед очима.
Меншість уражено, рішуче, обурено протестує, але та сама більшість рішуче й гаряче дає дозвіл. І товариш Тіле швиденько виходить у сусідню кімнату, ніжно-строго шепоче па вухо товаришеві Песимістові кілька слів і легенько штовхає його в плече. Товариш Песиміст, прозваний так за свою здатність сміятись кожної хвилини дня й ночі, не сміючись, слухняно нахиляє голову й поспішно виходить за товаришем Рінкелем.
Коли він викочує з садка на вулицю свій мотор, він кроків за тридцять попереду бачить постать із похиленою головою й глибокою задумою дорослої людини, яку побороло маленьке чотирьохлітнє дитинча.
***
"Брильянтова" овальна зала сліпуче стріляє різнофарбними колючими вогнями. Найпарадніша зала мертенсівського палацу, найдорожчий витвір сконцентрованої могутності, оцінений соціалістами на п'ять років життя двадцяти мільйонів робітників". Ці життя двадцяти мільйонів горять, переливаються, бризкають, стріляють вогнями, — тисячі різнокольорових свічок, засвічених у храмі на велике свято.
Бо таки свято. Бо таки храм. Бо вибранці людства, жерці нової релігії, володарі й ключарі раю земного мають справляти врочистий молебень хвали й подяки богові влади.
Овальний, довжелезний чорного дерева стіл одстрілюється в стіни й стелю червоними, зелено-жовтими, молочно білими, тріпотливими стрілами дорогоцінного каміння, ритмічно розміщеного по всьому еліпсу. Рух променів, переливи хвиль, танець фарб, безупинне тремтіння блиску. Це постійний захват, екстаз, внутрішній, ледве стримуваний сміх вогнів. Це безупинна рухлива еманація радості, гордості й могутності.
Буденні, людські, зморшкуваті, пом'яті роками, думками, людськими радощами й стражданнями обличчя тут не сміють бути буденні; вони теж грають, рухаються, безупинно переливаються тріпотливими хвилями врочистих вогнів зали. Навіть райхсканцлер, вічно заклопотаний, вічно хазяйновитий роботяга канцлер, із своїм товстим, ультрабуденним, сірим лицем, навіть він, хоче не хоче, тріпочеться, міниться, грає лицем, лисиною, руками, ґудзиками, брижами шовкового фрака.
Всі тридцять сім членів Високого Зібрання, — члени Управи Об'єднаного Банку, члени уряду, члени депутації Світового Конгресу й особисті міністри пана президента, — всі врочисто й мовчки стоять біля своїх фотелів, кожний на своєму місці, кожний обхоплений тисячами поривчастих, голчастих стріл діамантів, червоно-кривавих густих хвиль рубінів, спектрів алмазів. Вони терпляче ждуть.
Аж ось двері помалу, щораз ширше та ширше розчиняються, порожньо чорніють якийсь мент і, нарешті, в них з'являється присадкувата, плечиста, з іржавою головою та строго понурим важким лицем постать пана президента. Пан президент ступає розміреним, повільним кроком, рівно, як священний сосуд, несучи голову. Він один з усіх весь у чорному, без ніякісінького білого чи кольорового шматочка. Тільки чорне мереживне жабо облягає трикутник грудей діамантовим блиском.
Тридцять сім голів помалу, врочисто, побожно схиляються. Президент Мертенс поважно й повільно підходить до столу, теж мовчки й побожно схиляє голову и потім сідає. в свій фотель. За ним усі тридцять сім, не хапаючись і не дивлячись один на одного, займають свої місця.
Молебень розпочинається. Рвучко рипить бас президента й зараз же уступається сухому, хазяйновитому баритонові райхсканцлера.
Монотонно-врочисто, глухою луною прокочуючись під на півкруглою, сліпучо блискаючою стелею, розходяться залою священні й нуднуваті слова молебня, — цифри Присипляюче пошелестує папір під товстими, обрубаними пальцями первосвященика-канцлера. Молитовно схилені голови в тихій задумі переливаються вогнями зали.
Пан президент сидить рівно, строго й важно. М'ясисті губи ради свята злегка пофарбовані. В залі стоїть свіжий холодок, але на чолі пана президента, як ранішня роса на пелюстках рудої троянди, сріблиться дрібнорясний піт. (Потіють, усе потіють пан президент! Усе душно їм).
Та не тільки душно. Нудно, досадно, втомно панові президентові. Навіщо вся ця дурна комедія? Знають же все до останнього пфеніга, повираховували ж дивіденд до тисячної частинки процента, я давен-давна по кишенях уже порозпозначували. Ні, паради треба.
Стрілистий блиск, безупинний радісний екстаз вогнів дратує пана президента. Фальш, брехня, тлін. Могутність? Що? В чому? В цих камінцях, повтикуваних у стіни та стелю? А паршивих камінців ідіотської коронки за всі ці багатства зиайти не можна. Не можна. Інарака спіймати не можна. Повісити нікого не можна.
(Продовження на наступній сторінці)