А тим часом Степанові Петровичу треба було дуже напружувати волю, щоб не поділитися результатами своєї анкети з цією випадковою, але такою чарівною й такою невинною та певною товаришкою. І що невиннішою вона виявлялася з ним, то більшу стриманість з нею треба було мати. Треба, щоб не провокувати її на вияви її термітизму (правда, стихійного, дурненького, але все ж таки термітизму), щоб не бути примушеним віддати її туди, звідки вороття майже нікому не буває. І він тільки обіймав її поглядом та говорив такі компліменти, від яких матово-мармурові щоки Заболотової легесенько й тепло рожевілись. І що більше він пив, то гарячіший ставав його сум і жаль. І часом жагуче хотілось обняти її по-справжньому, з усієї сили й сказати на вухо:
"Тікай від мене, жіночко люба, тікай якомога швидше! Зникни й уникай мене як страшної, гидкої хвороби, яка скалічить тебе і замучить до смерти".
Та легше хотіти, ніж зробити. Правда, тижнів через два вона, закінчивши свої справи тут у Києві, вернеться до Москви, а журналіст Зінчук теж, закінчивши свою анкету, зникне для неї навіки, і вони ніколи більше не зустрінуться.
Та, правду сказати, і результати анкети були не блискучі (хоча його стихійна терміточка, була б, мабуть, задоволена). Всі ті, яких він устиг "анкетувати", виявили себе такими стриманими, що Степан Петрович під час вечері, пригадуючи собі свої інтерв’ю з ними, мимоволі згадав і розповів Заболотовій радянську анекдоту-загадку: "Чому в СРСР ні одної весни не буває поводі?" — Відповідь: "Бо всі двісті мільйонів населення без перерви набирають в рот води."
Олена Вікторівна мило засміялась і, видно, ждала, що він скаже щось конкретніше, але він зараз же перевів розмову на іншу тему.
Дійсно, майже всі анкетовані набрали в рот води. Українські рибки не хапали гачка-принади й тільки "гмукали" на всі його підсування її. Зовсім одмовитись говорити з ним вони не могли, бо це ж був кореспондент не абикого, а "Правди", себто самого Політбюра або навіть Сталіна. Спробуй відмовитись говорити! Але чи це, з другого боку, якраз і не заливало їм рота водою? Бо що міг сказати проти таких велетнів якийсь крихітний професор університету або директор якогось бюра міністерства, або редактор їхньої мізерної газетки? Вони згідливо, швиденько хитали головами, ввічливо посміхались, підтакували в цілком невинних місцях і тупо дивились, коли виникала якась непевність.
Розуміється, в такій реакції на анкету був уже певного роду термітизм. Олена Вікторівна могла б зрозуміти їх: чому, мовляв, не було виразного, гарячого виявлення ентузіязму і відданості волі Сталіна і партії? Чого така обережність і стриманість? Один з них сказав: "Я цілком покладаюсь на вирішення нашого вождя. Коли він визнає, що треба прийняти цю пропозицію і стати на шлях колектократії, я, розуміється, без вагання піду за ним."
Деякі, правда, виявили ніби ентузіязм і готовість поплазувати в віршах чи в прозі. Але навіть у своєму плазуванні вони не могли дати собі волю: а що як завтра оце плазування виявиться "ухилом", зрадою?
І так приблизно поводились всі, неначе змовились заздалегідь. Але у ввічливих, уважних, на все готових очах все ж таки вчувалось щось сховане, хитреньке: е, мовляв, голубчику, ти мене стріляного підрадянського зайця на такі штучки не спіймаєш!
Для тих рибок, які дуже чуло ставились до жовто-блакитного кольору, він ним підфарбовував принаду. Він малював їм таку картину української державної самостійности й незалежности від Москви, що серце всякої націоналістичної рибки повинно було б заграти й кинутись на принаду. Але вони тільки ввічливо, згідливо помахували хвостиками, уважно слухали й не виявляли жодного захоплення.
А тим часом кореспондент Зінчук говорив про це не сухо й "не як сексот" (як писав Марко в своєму листі), а зовсім щиро пройнятий сам духом споминів, юнацтва, старих асоціацій, духом любого красуня Києва, який родив колись стільки буйних героїчних поривів, ЯКИЙ завдав стільки страждання, хвилював таким ароматом ніжности, жаги, кохання. Степан Петрович неначе назмисне перед побаченням з яким-небудь анкетованим "націоналістом" довго ходив тими вулицями й завулочками, де найбільш залягло тих споминів. Вони цілими роями вилітали на нього з якого-небудь старенького будиночку, в якому колись він наймав студентську кімнату, з якого-небудь рогу двох вулиць, на якому призначались побачення з "нею": Боже, як давно і як недавно це було і як солодко тужно нили груди!
А ст університет, у коридорах якого колись будилося стільки отих героїчних поривів і будувалось стільки мрій. А он там, трохи далі, і маленька реалізація тих мрій, будинок першого революційного парляменту воскреслої України, її знаменита Центральна Рада. Іваненко не хотів навіть довго дивитись на той будинок, так тужно й солодко нили груди. Отже як же він міг говорити з тими бідними рибками холодним сухим тоном?
Розуміється, він і не пробував казати їм "ніч", бо ніякого "ранку" од них не почув би. Але те, що вони так безживно або так занадто згідливо, підлабузнювато згоджувались і мовчали, чи не свідчило це так само, що вони теж ховали себе і що за тим мовчанням ховалось щось своє, таємне? Що саме? Розуміється, не та любов і ентузіязм, яких, може, ждав Дев’ятий. Бо коли б було це, то на що його ховати? Коли ж цього не було, то, значить, ці люди були сховані терміти й їх треба було внести на список, який подасться Бєлуґіну?
А з другого боку: який же є реальний доказ, що вони терміти? Жодного. Не може ж бути доказом термітности коректна віра в непомильність вождя? Правда, Бєлуґін (себто: Політбюро або той самий вождь) навчав принципу: жодних доказів не треба, треба тільки відчувати можливість ворожости. Не досить і мовчання. І за мовчання, і за згоду іноді можна і треба ліквідувати.
Але яке було тут мовчання і згода? Що ховалося під ними?
І, розуміється, Степан Петрович не міг усього цього говорити "бездумній" термітці, у якої було тільки почуття ворожости, з-за якого їй не видно було великої мети, як маленьким істоткам з-за дерев не видно лісу. Та й вона, щоправда, не домагалась од нього одвертости. Вони, не змовляючись, змовились не говорити на політичні теми, вони задовольнялись, що тоді, коли він не мав ні з ким чергового побачення в справі анкети, вони бродили по бідних покалічених вулицях Києва, попереплітуваних риштуваннями, позавалюваних камінням, поритих ямами. Іноді вони виходили на Володимирську гірку, сідали десь на лаві й мовчки дивились перед себе. А там перед ними не було ні політики, ні руїн; і старий сивий Дніпро, і стрижений далекий обрій Чернігівщини, і широченне небо над ними, — все лишилось цілим, таким самим, як було і двадцять, і двісті років тому. Слава великим силам, непіддатним ніяким танкам, бомбам, ворожнечам крихітних людей!
Іноді Степан Петрович од зворушення своїм звичаєм брав руку "грецької богині" і з побожною ніжністю підносив до своїх уст. "Богиня" скоса кидала в нього пильним поглядом, але руки не віднімала, — він сам її зараз же випускав. Повз них проходили люди, зиркали на них і десь думали: яка була б хороша парочка, коли б йому було трошки менше років та сивини на скронях.
Розділ 9
Аж ось настало Перше травня, свято працюючого люду, свято розквітлої весни, свято визволення від гидот життя. Чекаючи його, Степан Петрович і Олена Вікторівна з радістю казали одне одному, що цей день як-найрадісніше, найвеличніше святкується в країні, яка вже визволилась од тих гидот, у країні, яка з перших східців щастя (соціялізму) вже здіймалась на вищі (до повного комунізму).
І тому їх не дивувало, що в Києві ще звечора були наготовані всі аксесуари святкування: прапори, портрети вождів, гасла, гучномовці, оратори, командири колон. І, розуміється, найточніший розклад руху: яка колона кудою мала рухатись, на якій площі зупинятись, з якими криками слухати гучномовців, що співати, кому як плескати.
Так само для них не було нічого особливого в тому, що вже з самого ранку все населення (за виїмком калік, старих і немовлят) з ентузіязмом шикувалось на призначених місцях у призначені колони, розгортало призначені корогви, прапори, приготовані гасла. На чолі кожної колони, розуміється, був портрет вождя, несений, як ікона, з написом: "Слава єдиному, вічному, всемогутньому вождеві всього світу і миротворцеві великому Сталіну". За цим, само собою, ішли менші корогви, з меншими вождями і меншими написами. А вже за ними ішли плякати з прокляттями всім злим силам світу й на першому місці "американському імперіялізмові, палієві війни, гнобителеві народів, павукові плянети".
Оркестри справно гриміли, крики вчасно вибухали, пісні на своєму місці лунали, сонце старанно функціонувало, дерева на бульварах зелено сміялись, птиці від радости пурхали. І на всіх без виїмку обличчях людей, молодих, старих, чоловічих, жіночих грали білі зуби радости й безмежного ентузіязму. Ні одного не було ні стомленого, ні задуманого, ні неуважного. Всі слухали ораторів так, як можна слухати спущених на землю на парашутах янголів з вістю про благословення Боже. І, коли командир першої колони вдарив долонею об долоню, так умить, як од сірника підкладеного під вибухову речовину, розривався грім оплесків усієї площі і величезний портрет батька і вождя врочисто вклонявся й посміхався до коліносхилених синів своїх.
Степан Петрович з Оленою Вікторівною теж ішли в колоні і теж сяли захопленням. Розмовляти, розуміється, не можна було. Та й про що можна розмовляти при почуттях, які повинні переповнювати груди й усю істоту людини? Найкращим виявом їх можуть і повинні бути або нестримний крик, або мовчання, та яке мовчання: не те, за яким ховаються терміти!
Одначе опівдні Олена Вікторівна проговорила на вухо Степанові Петровичу:
— Я трохи стомилась і хочу їсти.
Степан Петрович закивав головою і проговорив їй так само на вухо:
(Продовження на наступній сторінці)