Після того Бєлуґін наказав ввести дочку Іваненків Марусю. Вона вся напружена від страху, сиділа в кабіні вже під час розмови матері з начальником секретного відділу і тоді, коли мати проходила коридором повз неї. Але жодна з них не знала нічого одна про одну. Напружена від страху але й з твердим наміром виконувати пораду дяді Сергія: бути слухняною без вагання, Маруся ввійшла до кабінету, весело посміхаючись і одверто, щиро, майже закохано дивлячись на страшного начальника. Так увійшла б небога до улюбленого дядя, що мав сказати їй щось приємне. Дядьо прийняв її сухо, гостро глянувши на неї чудно-живими чорними, очима, і кивнув підборіддям на стілець. Маруся легко сіла, заткнула під зелений беретик пасмо золото-пшеничного волосся й чекально виставила на дядя одверті, великі, сіро-зелені батькові очі. І вся вона була така подібна до Степана Іваненка, неначе він прислав сюди за себе свою підмолоджену копію. І копія привітно посміхалась тими самими соковитими устами і дивилась так одверто, немов розчинила навстіж двері своєї душі. (Дивилась і думала: Ну, і дядьо ж цей "Колечка"! Не лице, а якась машкара з паршивого сірого, обгорткового паперу).
— Ти комсомолка? — раптом байдуже спитав Бєлуґін.
— Так, комсомолка! — охоче, майже радісно підтвердила Маруся.
— Студентка-юристка?
— Так, студентка-юристка.
Бєлуґін спустив очі на папір, що лежав перед ним, і щось черкнув на ньому олівцем. На Марусю це не зробило того враження, яке чогось робило на багатьох, примушуючи їх ще більше напружуватись чеканням і страхом. Підвівши голову, він сухо кинув:
— Ти нікому не казала про виклик тебе сюди?
— Мене було попереджено, щоб я нікому не казала.
І все. Точно, ясно, дисципліновано. Бєлуґін мимоволі на кілька секунд зупинив на рум’яному, майже дитячому лиці й навстіж розгорнених очах свій погляд.
— Так. Я викликав тебе ось в такій справі. Ти знаєш про те, що брат твого батька, державний злочинець, перед смертю написав листа, в якому розповідав, що твій батько і дядьки помагали й помагають ворогам комунізму й радянської влади?
— Знаю! — охоче хитнула головою Маруся.
— Що ти думаєш з цього приводу?
— Те, що й ви.
— А ти знаєш, що я думаю?
— Ні, не знаю. Але коли ви мені скажете, я буду знати й буду думати так, як ви думаєте.
Таксі’ відповіді Микола Сидорович ще ніколи не чув і тому трішки отетерів-, як реагувати на неї? Коли це щиро, то це є вияв цілковитої, беззастережної відданости й довір’я і його треба прийняти відповідно. Коли це — зухвальство, нахабний глум дурної дівчини, то треба теж відповідно відгукнутись і то так, щоб усе життя пам’ятала, як жартувати з радянською владою.
Але як ні те, ні те Бєлуґіну не було ясно, то він тим самим сухим безживним тоном сказав:
— Ми ще не маємо точно визначеної думки. Ми робимо розслідування. І звертаємось до вірних, щирих комуністів за співробітництвом. Ми потребуємо точних, безсумнівних даних. Коли ці дані встановлять вину твого батька і дядьків, їх буде суджено і відповідно покарано. Коли дані доведуть їхню невинність, з них буде знято кинену на них тінь.
— Цілком справедливо! — твердо й рішуче хитнула головою Маруся.
Бєлуґін знову на момент зупинив на Марусі погляд. Вона вже не посміхалась, але очі були все так само довірливо, ясно розгорнені.
— Отже тобі пропонується помогти зібрати ці дані. Ти стоїш близько до цих людей, на яких кинено тінь.
— Я з охотою! — просто сказала Маруся. — Що я повинна робити?
— Ти повинна повідомити мене про все, що тобі стане відомо про цю справу, чи то з розмов у твоїй родині, чи з якихось листів, чи з висловів інших людей. Розумієш?
— Розумію.
— Само собою, ти не будеш нічого ховати, ні доброго,.
ні поганого. Що б не загрожувало твоїм родичам од твоїх даних, ти їх не будеш ховати. Ми маємо змогу перевірити, сховала ти чи ні, правдиві дані дала чи фальшиві. І коли б сховала, чи з фальшивила, ти зробила б велике зло справі соціялізму, а тим самим завдала б великого страждання самій собі й своїм родичам.
Маруся серйозно, але все ж таки одверто дивилась на начальника й згідно хитала головою. Коли він замовк, вона промовила:
— Я буду подавати тільки правдиві дані. Але коли я не буду мати ніяких даних, я повинна вас повідомляти?
— Ні, не треба. Але само собою, коли ти матимеш якісь дані про інших людей, ти, як вірна комуністка, повідомиш мене про них. Наприклад, у твоєму студентському середовищі часто говорять про радянську владу, про уряд, про Сталіна. Нас цікавлять такі дані так само...
— Добре. Я й їх подаватиму.
Маруся трошки випросталась і спитала:
— Я можу йти?
— Почекай хвилинку.
Бєлуґін озирнув її постать: чепурний, кокетливий беретик хорошого зеленого тону (мабуть, закордонного походження). В тон йому — коротке весняне пальто, на руках зеленкуваті шкіряні рукавички. Цілковито європейський,, майже не комсомольський вигляд.
— Ти мови знаєш?
— Трохи знаю французьку й англійську.
— Любиш французьку літературу?
— Більше англійську.
— А радянську?
— Дуже люблю.
Бєлуґін ще раз уважно глянув на неї: занадто на все без зупинки, без вагання згідлива. Він підвівся й простягнув їй руку.
— До побачення. Сподіваюсь, скорого.
— Я теж!
І Маруся, міцно стиснувши своєю твердою ручкою мляву руку начальника секретного відділу, легкою ходою вийшла з кабінету. Тою самою ходою вона вийшла з будинку МДБ. І тільки коли пройшла далеко від нього, пішла повільніше і трохи немов стомлено. Зупинившись коло вітрини якогось магазину, вона аж заплющила на момент очі й трохи не сказала вголос: — Ну, от і сексотка!
І, постоявши ще трохи, пішла далі. Але1 легкої, швидкої ходи так само вже не було. Була, крім утоми, ще ніби й розгубленість в усій постаті: що ж тепер? Як же бути далі? Невже, коли мама скаже, що Сталін не бог, або що він погано говорить по-російському, то їй, Марусі, треба зараз же бігти й доносити отій сірій машкарі? І коли вночі, в наслідок цього, приїде "чорний ворон" і вхопить маму, то вона, Маруся, повинна радіти?
Дядьо Сергій радив на все згоджуватись, усе приймати, в усьому виявляти себе найвірнішою приклонницею Сталіна. Ну, добре, вона виявила себе такою. А що ж він порадить робити далі? Ану? От, вона піде до нього і спитає: ну, як же...
В цю мить хтось іззаду вхопив її під руку й сильно потяг уперед. Маруся злякано рвонулась і повернула голову набік: побіч неї сміялась усіма своїми оголеними червоними яснами й дрібними та білими, як нерозквітлі пелюстки білого бузка, зубами, кирпата Фенька.
— Ху, як ти мене злякала! — з сердитим сміхом сказала Маруся.
Фенька задоволено зареготалась і від задоволення аж пошарпала руку Марусі.
— А чого ж ти так помалу як зо святими дарами плентаєшся? На лекцію спізнишся. Гайда швидше!
І потягла Марусю вперед. Буйне, кудлате волосся нічим не прикрите; якась сіра, куца, солдатська кохтина; лице рум’яне аж по вуха; загонисто задертий догори носик; очі вузюсенькі, лукаві, прудкі; і ці оголені, червоні ясна, утикані маленькими зубами, за якими червонів при сміху кінчик язика.
Вони вийшли на Червону площу перед Кремлем.
— Уй, Марусю! — раптом скрикнула Фенька й навіть зупинилась на мить. — Яку анекдоту я вчора чула!
І озирнулась в обидва боки й назад. Поблизу нікого з перехожих не було. Перед ними грізно сіріли височенні, як круг тюрми, стіни Кремля і, як величезні розмальовані цибулини, стирчали бані церкви Василя Блаженного. Біля стін ходили вартові з рушницями. На площі ніхто не зупинявся, це було заборонено, і рідкі перехожі йшли швидко. Фенька зараз же майже побігла вперед, тягнучи за собою Марусю.
— Швидше, швидше! А анекдота, Марусю, така: приїхав якийсь дядьо до Москви та забрався, як оце ми, аж під самі стіни Кремля. Йому, бач, казали, що за стінами Кремля живе Сталін та його Політбюро. От дивиться на ті стіни селянин та й сильно дивується. А по-г тім підходить до вартового й таємниче питає: "А на що це, товаришу, такі високі стіни в Кремлі? А товариш вартовий йому суворо відповідає: "Так треба. Щоб грабіжники через них не перелізли". А селянин питає: "А звідки: звідти чи звідси?". Ти не дуже смійся, бо отой зразу догадається, про що ми говоримо.
Маруся прикусила губу, бо їй, дійсно, хотілось засміятись. Вона взагалі дуже любила дотепні анекдоти, а кирпата Фенька знала їх невимовну кількість і могла розповідати цілий день, надто про Сталіна. І коли вони завернули в бічну вулицю, Фенька зараз же прихилила свою голову до голови Марусі й забурмотіла:
— У громадянина спитали: "Хотів би ти побачити вождів?" — "З великою радістю", каже той. — "А кого більш усього?" — "Та більш усього хотілось би побачити вдову Берії на похоронах Сталіна".
І Фенька, вже не стримуючись, голосно засміялась. Але Маруся раптом згадала "сіру машкару" й озирнулась. Позаду йшло двоє солдатів у довгих шинелях.
— Ти сказилась, Фенько! — тихо сказала вона. — Позад нас ідуть кремлівські емґебісти.
— Хай собі йдуть хоч на той світ, я плювала на них з височенного дерева.
— Ну, знаєш, так не можна.
І Маруся звільнила свою руку з-під руки Феньки. Та аж свиснула.
— Фі-і. яка боязка стала! Боїшся, чи не сексотка я? Чи не побіжу доносити на тебе, що слухаєш непоштиві анекдоти?
Марусі раптом згадались слова дядька Сергія: "А ти знаєш, що я — не сексот? Нікому не треба вірити" І тут же сама собі додала: "А я хіба вже не сексотка? А що, як Фенька, справді, теж сексотка і розповість про що ми балакали? А я втаю? І, значить, я — термітка, ворог народу?"
(Продовження на наступній сторінці)