«Роботи!» Володимир Винниченко

Читати онлайн оповідання Володимира Винниченка «Роботи!»

A- A+ A A1 A2 A3

— Ну, всього доброго, — зупиняючись біля воріт, прошепотіла вона й протягнула йому руку. Максим подав свою й хотів вже одняти, але Людмила задержала її й, помовчавши трохи, додала: — Глядіть же... Через тиждень чекаю назад... Коли не поможеться "там", тоді... тоді що хочете...

— А тоді грошей дадуть у... Петербург? — живо спитав Максим.

— Як не поможеться "там", дадуть...

Максим несміло потягнув руку і, визволивши її, хутко сховав в кишеню.

Людмила ще трохи мовчки подивилась на його і, наче скидаючи з себе щось, зітхнула й рішуче промовила:

— Ну, йдіть!..

Максим зараз же рушив і, ще раз озирнувшись, темною тінню замиготів по улиці.

Минуло три дні. Людмила вже рішуче стала готуватись до арешту. Понаписувала листи знайомим, написала листа старенькому батькові, в якому обережно натякала на те, що тепер може всяке бути з кожним", передала гроші, які мала, товаришам і навіть написала подання в телеграфну контору об "отставці" й порадила одній товаришці наготовити друге, щоб захопити зараз же її місце. На збірки не ходила, до знайомих виходила рідко, тільки іноді навмисно виходила на улицю й тішилась двома шпигами, які зараз же починали проводжати її.

Й одного тільки бажалося їй: бути заарештованій після того, як побачить Максима й довідається, як він і що з ним. Про самий же арешт думала так, як думають про щось неминуче, важке, але необхідне. Але, чуючи навкруги звістки, що там заарештували разом трьох, там схопили просто на улиці, там заманили в "участок" і засадили просто в камеру, їй іноді не вірилось, що її заберуть: занадто вже довго тягнулось це чекання. І навіть іноді ставало страшно чогось, подумавши, що її справді заарештують. Тоді їй пригадувалось зараз же жалке, винувате обличчя Максима і ставало так нудно, так безнадійно, що хотілось, просто-таки хотілось в тюрму.

Одного вечора було занадто якось тоскливо. За стіною у хазяйки, в якої наймала цю кімнату, хтось тихо грав на п'яніно, щось рівно й поважно ходило над головою, й ледве долітав шум з улиці.

Людмила, серйозна й поважна, з трохи зблідлим лицем і затягнена в чорну сукню, сиділа й мовчки слухала гостя-студента, який, очевидячки, почував себе ніяково й важко, але сидів все-таки і з робленою жвавістю оповідав щось. Вона іноді поглядала на його, криво, з натугою усміхалася, коли він сміявся, і почувала, як нудьга все більше та більше сковує їй груди.

"Чи піде ж коли він, боже мій!" — думалось їй. А гость, як буває завше, чим більше почував себе ніяково, тим більше хотів скинути це з себе і ще більше заплутувався.

Раптом зачувся тихий стук у стіні. Людмила й студент зразу озирнулись і мовчки стали слухати. Стук повторився голосніше й твердіше.

— Стукають! — для чогось шепотом промовив студент і питаюче подивився на неї. Людмила трохи зблідла, потім почервоніла й раптово встала. Встав і гость.

— Це до мене, — нарешті промовила вона якось здавлено і з одчаєм подивилась на його. А він, ніби зрозумівши, хутко кинувся до своєї шинелі й, поспішаючи, став одягатись, промовляючи:

— Я не буду перешкоджати вам... Я колись другим разом...

І видно було, що й сам радий був стукові. Людмила нічого не сказала й нетерпляче тільки дивилась на його, прислухаючись іноді й схвильовано дихаючи.

Коли гость одяг шинель, вона раптом, згадавши щось, хутко вийшла в сіни, хапаючись одімкнути двері, і, прошепотівши в них: "Сховайтесь нагору!", знов зачинила їх і повернулась до кімнати. Гость уже одяг калоші і, тримаючи картуза в руках, поспішно протягнув їй руку. Людмила потрясла її і, щось говорячи, знов одімкнула двері на сходи й випустила його. Студент вискочив, пильно озирнувся, але, не зобачивши нікого, мов знов зрозумів щось, підняв з якимсь бормотанням картуза й хутко збіг униз. Людмила зосталась сама. Коли грюкнули внизу вхідні двері, вона хутко підійшла до сходів, що йшли на третій поверх, і прошепотіла:

— Максиме! Максиме!

Зараз же зачулась якась важка хода і на сходах почала спускатись якась постать в свиті, чоботах і високій чорній шапці.

— Скоріше, скоріше!..

Постать ще важче застукала чобітьми і хутко пішла за Людмилою.

— Бо-о-же! Який він!.. — радісно дивилась вона на його, озираючи з ніг до голови й тримаючи за руку. А Максим ясно й щасливо дивився на неї і не соромився, не мняв ніяково шапки у руках і навіть не звертав уваги, що з грубих чобіт його потрохи стікала вода на чисту підлогу й зоставляла брудні, чорні сліди. Лице його знов пашіло здоров'ям, енергією і якоюсь гордою поважністю.

— Та чого ж ми стоїмо тут? — схаменулась Людмила. — Йдіть ближче... Я хочу роздивитись на вас.

Максим почовгав за нею і так же мовчки, але трохи засоромившись, зупинився біля стола й подивився на неї.

— Ах, ви ж хороший! — не витримала вона й ласкаво повела рукою по щоці йому. Максимові стало якось тепло-тепло від цього й невимовне радісно.

— А правда, добре мені? — щасливо засміявся він, подивившись на свиту й на чоботи.

— Страшенно добре! — скрикнула вона. — Страшенно добре! І, видно, все добре, га?.. Все, правда?

— Все, — усміхнувся він, але зараз же зробився серйозним і з діловим, стурбованим видом, мов згадавши щось, заговорив: — Тільки я, добродійко, не був у Кам'янці... Тільки в Самійлівці...

— Чого ж то?

— Так... Бо прийшлось все роздати в Самійлівці... Страшенно мало дали... Що ж там?.. Двадцять книжечок і сотня прокламацій. Так же не можна... Коли ми зібрались у Василя, так там і сотні книжок мало б було. Ах, які вони, знаєте, всі такі простодушні! — вмить захоплено перебив він свій діловий тон. — Усі такі, знаєте... Мене більше всього те, що такі, знаєте, старики, а так слухають мене... А жаль їх!.. Тільки говорять, що я якось кумедно говорю по-мужицьки. Хіба я так погано говорю ще по-українськи?

— А ви думали, що добре?

— Авжеж!.. І знаєте, що я вам скажу! Якби я не вмів говорити по-українськи, вони б і не приняли б мене...

Вони й так, знаєте, косо дивились, що я був одягнений в "панське". Хм... я в "панське"!.. Уже заклав цілий гурток... Обіцяють збиратись й читати... А прокламації, знаєте, так подобались, що аж плакали многі... їй-богу... і я, знаєте, так якось... Теж трохи не заплакав...

— Та ну? — засміялась ласкаво Людмила й промінястими, тихими очима мов голубила його.

— Їй-богу! Ну, та що!.. Хіба це погано... А грошей я мало розтратив... Два рублі і п'ятнадцять копійок... Треба, знаєте, ще літератури й прокламацій... У них там була якась література, та вони кажуть, що не розуміють. Мабуть, есерів, бо один парубок щось говорив мені... Я розібрав, що нібито "19 февраля"... Щось таке... Погано, що есери по-російськи пишуть. Тут, на Україні... А знаєте, який один розумний був!.. Він уже перше десь читав "Дядька Дмитра". Хоче, знаєте, везти своїм родичам... Ах, знаєте, скільки там роботи!.. Я тепер тільки там буду... Там на вік мені буде роботи... Ви мені давайте літературу, а я буду возить... Вони вже й адрес мені надавали... В чотирьох селах уже єсть наші люди...

— А в Петербург? — кинула лукаво Людмила.

— Ет!.. Там краще!.. Що Петербург!.. Тільки більше треба літератури... Що ж тут? Зразу розібрали... Я не хотів давати всього, так аж просили... кормили мене, знаєте, і одежу дали. "Ми, — кажуть, — і грошей дамо, тільки давайте нам таких книжок".

— Ну, ви вже переборщуєте, здається, — усміхнулась Людмила.

— Ні! Їй-богу, ні! — палко скрикнув він. — Що ж мені?! Їй-богу, правда!..

— І ні один не подивився косо на книжки?

— Ні! — твердо тріпнув він головою, але зараз же, ніби згадавши щось, тихіше додав: — Був один... Але ж що там!.. Каже, що проти бога гріх іти, як бог дав, так нам і буде...

— Ага, вже один...

— Ну, то що!.. Я його, здається, уговорив... Ну, то що!.. А хіба нам кого потрібно пропагандирувати? Якби всі розуміли, так і пропагандирувать не треба! Авжеж! — радісно скрикнув він, очевидячки, задоволений знайденим виходом, і сміливо подивився на неї. Людмила нічого не сказала.

Максим замовк, потім зразу стрепенувся й став вставати.

— Куди ж ви? — злякалась Людмила.

— Аякже! — здивувався він. — Я ж сьогодня й назад... Я тільки літератури. А потім, я хочу у вас попрохати, — трохи другим тоном додав він, — для себе... щось... Тепер я маю багато часу і хочу читати... Я, знаєте, хочу тепер все знати, як студенти... Тепер це треба...

— Та сьогодня таки й назад? — тихо, не дивлячись на його, серйозно спитала Людмила.

— Сьогодня, сьогодня... Бо я обіцяв, що зранку прийду знов у Самійлівку і зараз же поїдемо з Василем до його родичів...

— А яких же вам книжок... для вас?

— Яких?.. Я, знаєте, хотів би хорошу якусь політичну економію. І щоб, знаєте, по-українському... Я вже читав деякі... А тепер якби хорошу... А потім якби щось по аграрному питанню.

— Добре... — якось сухо й рівно промовила Людмила, не встаючи і дивлячись кудись в куток.

— Потім, може, є щось із нелегального.

— Добре...

Людмила трохи помовчала.

(Продовження на наступній сторінці)