«Роботи!» Володимир Винниченко

Читати онлайн оповідання Володимира Винниченка «Роботи!»

A- A+ A A1 A2 A3

— Я поїду в Петербург.

— В Петербург? — здивовано протягнула Людмила й пильно подивилась на його. Максим знов нахилив голову.

— Чого ви там захотіли?

— Я хочу там... Я хочу там знайти собі роботу... Я вже давно... Нема? — підняв він голову і, зустрівшись з її строгим і суворим навіть поглядом, змішався й хутко забігав очима.

— Товаришу Максиме! Що ви думаєте собі? — тихо почала Людмила. — Що ви гадаєте? Це ж дурниця!.. Це ж... божевілля... За двадцять рублів... Гм... Та... тут!.. Ну, що вам казати?! Та тут треба сотні, по двадцять рублів, щоб зробити те, що ви хочете, а ви... Дайте йому двадцять рублів, і він поїде в Петербург!

— Ну то що!.. Я знайду там роботу, а там, може...

— А там вас заберуть, повісять. От і весь ваш подвиг!

— Не заберуть.

— Ет! Мовчіть краще!

Максим ніяково поворухнувся й задумливо застиг, трохи схилившись безсило вперед і дивлячись просто себе широкими очима.

Людмила також замислилась і, ніби прокидаючись, іноді скоса дивилась на його і знов, зітхнувши, щось пильно й нахмурившись думала.

— Ну, то я кинусь під поїзд... — вмить якось беззвучно прошепотів Максим, не ворушачись-таки й не повертаючись, тільки дивлячись уже не так задумливо й рівно.

Людмила хутко повернула до його голову.

— Що ви сказали? — якось здушено промовила вона.

— Під поїзд кинусь, — знов беззвучно прошепотів він, не усміхаючись і все-таки не повертаючись.

— І вам не сором це казати?.. І ви смієте називати себе соціялістом, і ви... Йдіть... кидайтесь!.. — спалахнувши, встала вона й навіть показала рукою на двері.

Але Максим не ворухнувся.

— Йдіть же!.. — тихіше вже додала вона і, постоявши трохи, знов сіла й нахмурилась. Пройшло хвилини дві.

— От що, — помалу і якось з натугою почала вона. — Я маю одно средство... Не хочу брехати... Ви слухаєте? Максим здригнувся і злякано повернув до неї голову.

— Слухайте!.. Я маю средство... Воно для мене неприємне, але ж... коли і воно не поможе, тоді... тоді робіть що хочете...

Максим безнадійно подивився на неї.

— Ви поїдете в село... Чуєте?.. Ви хочете роботи... Там є робота... Організуйте, пропагандируйте, агітуйте... Там вас слухатимуть... Я хотіла б, щоб ви були тут, бо ви й тут потрібні, але ж... Згоджуєтесь?

— А хіба у вас нема двадцяти рублів? — похмуро й вороже кинув він.

Людмила нетерпляче ударила себе по коліні:

— Ви краще слухайте!.. За два-дцять руб-лів ні-чо-го не зро-би-те. Чуєте?.. Поїдете в село!..

Максим байдуже й дерев'яне подивився на неї і щось, очевидячки, знов думав.

— Сьогодня ж і поїдете... Замість того щоб нудить от тут і тинятись десь по товаришах, їдьте, зробіть діло.

— І літератури дасте? — сумно спитав він.

— І літератури, і прокламації, і гроші... Все!

— Добре! — байдуже хитнув він головою й почав вставати, мов збираючись уже їхати.

— Куди ж ви? — здивовано подивилась вона на його.

— А хіба це не зараз?

Людмила засміялась і, схопивши за руку, тихо посадила знов на стілець. Він покірливо сів і слабо й безсило й собі усміхнувся. Лице йому, здавалось, ще більше зблідло й навіть пожовтіло, а руки й очі ніби згубили тепер нервову затурбованість і виглядали якось мляво й ще жалкіше.

— Не дивіться, я переодягнусь, — зітхнувши, встала Людмила й перейшла в другий куток кімнати. Максим поспішно всім тілом одвернувся в другий бік і застиг.

Переодягтись, Людмила запнула лице густим чорним вуалем, дістала з шафи якийсь інший, ніж звичайно носила, капелюх і низько наділа його на лоба.

— Я піду вперед, а ви ступнів на двадцять йдіть за мною, — почала вона шепотом. — Чуєте?.. Та поверніться, вже можна.

Максим також поспішно повернувся й навіть встав.

— Я буду йти попереду, а ви позаду... Та глядіть, щоб за нами не було шпига... Якщо примітите, кашляніть три рази підряд... Розумієте?.. Потім я зайду в одні ворота (це недалеко)... ви йдіть за мною... Там вам дадуть все... і гроші, і адреси, куди їхать... Аби тільки дома захопити... коли не буде дома, вертайтесь і все-таки йдіть за мною. Чуєте?

— Чую, — прошепотів Максим.

— Ну, ходім.

Вийшовши на улицю, Людмила трохи постояла біля ґанку, пильно вдивляючись у всі закутки, потім хутко рушила й, не озираючись, пішла по тротуару. Хвилини через дві вийшов і Максим і, густо й часто переступаючи ногами, озираючись і зупиняючись, майже біг слідом за нею. На улиці було темно й вогко, тільки ліхтарі проривали темряву та з деяких будинків падало ясне світло на дорогу.

Спершу Максим пильно озирався, придивлявся, але чим далі, то йшов тихіше й тихіше і, як видно, забував навіть про темну жіночу постать, що хутко йшла попереду. Потім, наче згадавши, підіймав голову, стурбовано дивився вперед і мало не біг за нею. Аж ось Людмила зайшла в якісь ворота й зникла. Максим бачив, куди вона зайшла, і, почекавши трохи, озираючись знов, про-сковзнув і собі туди ж. На якомусь дерев'яному ґанку вже чекала Людмила.

— Сюди, сюди! — прошепотіла вона й пішла вперед. Якимись темними, вузенькими коридорчиками, по якихсь сходах, мацаючи руками по стінах, вони, нарешті, добились до якихсь дверей, що були, як нащупав Максим, оббиті ніби кожею. Людмила твердо стукнула два рази, почекала з дві секунді, потім стукнула ще раз і знов два рази. За цим зачулась чиясь хода і в дверях заторохкотів ключ.

— Свої, свої, одчиняйте, — зашепотіла Людмила, як тільки двері злегка відчинились і звідти виглянула якась голова в окулярах. — Боялась, що не захоплю вас дома. Познайомтесь, — хитнула вона головою, коли Максим несміло вступив за нею в кімнату і трохи зажмурився від світла.

"Окуляри" протягнули йому руку й щось пробурмотіли. Максим поспішно й з ніяковістю потряс її й нічого не сказав.

— Йдіть сюди! — шепотом покликала Людмила "окуляри", одходячи в другий куток. — А ви сядьте! — кинула Максимові.

Максим озирнувся і, обережно знявши якусь одежину з стільця й поклавши її на скриньку, сів і став роздивлятись. Кімнатка була невеличка, студентська і якась через край нечепурна. На кілках висіла шинель, студентський картуз, якісь штани і більше нічого. Підлога була брудна, стіл з розкиданими книжками й паперами чогось похилився й спирався одним боком на спинку стільця.

"Ніжки одної нема", — догадавсь Максим і, чогось зітхнувши, став дивитись на Людмилу й студента. Вони стояли до його в профіль, і йому було виразно видно серйозне і строге око Людмили, що хутко щось говорила, і руденьку борідку "окулярів", що мовчки й також серйозно слухали її.

— Ну? Добре? — мов кінчаючи, голосно вже спитала вона.

— Добре... Мені все одно... — згодились "окуляри" й зараз же вийшли кудись в другі двері.

— Поїзд іде на Самійлівку в пів до десятої... Ви спершу поїдете в Самійлівку, — повернулась Людмила до Максима. — Тепер ще й дев'ятої нема... Зараз принесе гроші, "бумажки" і... все розкаже вам... Повинен був другий їхати, а тепер ви поїдете.

— Добре... — байдуже прошепотів він.

Людмила глянула на його, подержала трохи на йому свій погляд і, одвернувшись, почала задумливо ходити по кімнаті.

Через якийсь час "окуляри" вернулись, щільно причинили за собою двері й, підійшовши до столу, поклали на його якийсь пакунок, обв'язаний шпагатом і акуратно загорнений в папір.

— Тепер слухайте... — густим басом звернулись вони до Максима, який зараз же встав і поспішно наблизився до столу. — Це... піде все... в два села, — розгортаючи пакунок і виймаючи якісь книжечки, зашепотіли "окуляри". — Це повинно бути доставлено в Самійлівку, а це... бачите?.. це в Кам'янку. Їхать будете на станцію Вахристу... Коли приїдете, вийдете на перон...

Максим хитав головою, слухав і навіть шепотів іноді губами, повторяючи назвисько або адресу. А Людмила все ходила по кімнаті, заклавши руки за спину й дивлячись іноді на його глибоким м'яким поглядом.

— Вже? — нарешті підійшла вона до них.

— Зараз... Попрохаєте Василя, щоб дав вам селянську одежу... Гроші тратьте обережно... Коли справитесь, зараз же вертайтесь назад і зайдіть або до товаришки, або до мене... Знайдете мою кватиру?

Максим хотів сказати, але Людмила, якось хапаючись, хутко перебила:

— Він зайде до мене... Тут ще треба... шукати. До мене зайде!

— Мені все одно... — згодились "окуляри" і, поважно вийнявши гаманця, стали одлічувати гроші.

— Тільки ви там даремно не сидіть, — серйозно звернулась Людмила до Максима. — Зробите — й назад... Чуєте?

— Добре, — прошепотів Максим і якось безнадійно й покірливо глянув на неї.

— Нате! — скінчили "окуляри" й подали декільки бумажок і одного золотого. Максим обережно заховав їх в кишеню й взяв у руки клуночок, який "окуляри" зав’язали в якусь синеньку хусточку, так що здавалось, ніби там був хліб або якась їжа.

Попрощались, і Людмила з Максимом вийшли.

(Продовження на наступній сторінці)