— Правда ж, панно Ніно? Га? По совісті? Як ви думаєте? Ну, згодьтеся ж самі, що це був ідіотизм, божевілля, психічна хвороба в людини, оця ідея Бразилії, завісочок на вікнах, корівок, доброчинної молодої жіночки з дитинкою на руках, якогось нового життя. Ну, правда ж, панно Ніно? Ну, уявіть себе на місці цієї дівчини. Що б ви вибрали? Життя в Парижі, в Европі, в культурі, розкошах, чи якісь дикі лямпаси чи пампаси, чорт їх там знає. Га? Чекайте, от я конкретніше скажу вам. Уявіть собі, що я, ну, от я, я маю цю симпатичну ідейку і я закоханий у вас, люблю вас. На хвилинку тільки уявіть. І от роблю вам таку пропозицію: Париж, культура, вілла, авта й таке інше. Або: Бразилія, лямпаси, піт лиця, скорпіони, гадюки й така інша ідилія. Що б ви вибрали? Га?
Крук бачить, як смугляві щоки Ніни внизу від шиї гаряче червоніють. Вона дивно дивиться йому в лице й раптом гнівно, рвучко відвертається до машинки. Крук вражено ступає до неї:
— Панно Ніно! В чому річ? Ви образилися?
Але тут же нетерпляче, з досадою озирається: якийсь нахаба без стуку відчиняє двері й входить до кабінету. Ну, от: чортяка Фінкеля несе саме в цей момент!
Але досада Крука відразу вщухає: вигляд Фінкеля надзвичайний: увесь згорблений, якийсь увесь розчавлений, пожмаканий. Круглі пташині очі осоловіло, апатично застигли, кутки рота звисли донизу, рука ледве тримає знаменитий імпозантний портфель, ноги пересуваються розбито, по-старечому.
— Науме Абрамовичу! Що з вами?!!
Наум Абрамович важко плентається до фотеля й випускає просто на підлогу свій важкий портфель. Капелюха не скидає, не вітається, на Ніну не зиркає навіть. Але вона збентежено підбігає до нього та й неспокійно шарпає за плече:
— Тату, що з тобою?! Що сталося?
Фінкель мляво, як п'яна людина від мухи, відмахується від неї.
— Дай мені спокій. Пиши собі там.
Крук теж підходить і стає по другий бік фотеля.
— Але все ж таки, що з вами, Науме Абрамовичу? Фінкель відхиляється на спинку фотеля й заплющує очі:
— У вас є револьвер? Так беріть його й бийте просто в оцей череп старого ідіота, що перед вами. Не бійтеся, в ньому нема ні крихти розуму.
— Серйозно, Науме Абрамовичу, в чому річ?
Наум Абрамович відхиляє голову від спинки й скидає зсунутий набік капелюх.
— Я вам кажу зовсім серйозно. Як не зробите ви, то зроблю я сам. Ви знаєте, що ніякого золота немає?
Крук одразу не розуміє, про яке золото йде мова.
— Ах, поклади! Та як "немає"? А де ж воно ділося?
— Де? Хе! Там, де й було. Ніде. В нашій уяві. Ви знаєте, що Гунявий — не Гунявий? Ні? Терниченко у вас не був?
Крук уже все розуміє. Але диво: замість гніву, обурення, люті, замість хоча б простого здивування, він раптом починає голосно, закотисто, скажено реготатися. Аж припадає до стіни і, обнявши її руками, труситься біля неї від реготу.
Фінкель і Ніна мовчки, вражено дивляться на нього. Фінкель тихо бовкає:
— Ну, так: гістерика. Так я й знав. Дай йому води. Швидше! Прокопе Панасовичу!.. Прокопе Панасовичу!..
Ніна біжить у куток, наливає у склянку води й підносить Крукові. Але він, здивовано, крізь регіт, глянувши на воду, на Ніну та на Фінкеля, ще з більшою, немов подвоєною від цього силою, вибухає реготом і безсило падає на стілець.
— Ой, ой! Вибачте, ради Бога... Але ж... І знову, знову.
Ніна, похмуро стиснувши брови, ставить склянку на стіл, а Фінкель знизує плечима.
Нарешті, Крук затихає й витирає лице хусткою.
— Вибачте, Науме Абрамовичу, але я нічого комічнішого в житті своєму не чув, як оця історія. Та це ж знаменито просто! А Ґреньє? А акційне анонімне товариство? А відмолодження Франції українським золотом?
І знову вибух реготу кидає Крука у фотель поруч з Фінкелем.
— Ох, пропаду! Оце так урятували, можна сказати! Так хто ж він у дійсності цей буцім то Гунявий?
Фінкель знову сидить роздушено.
— Вам екстренно-важливо знати, хто він? Краще б я зазнав чуми, ніж його. Старий ідіот, кретин, сволота! Чотири роки ганявся за якимсь паршивим актором! Га? Все здоров'я та спокій свій і родини віддав на нього, паскудника! Ну? Так не розтрощити цей череп? Га? Що ж я тепер? Мертвяк, розбита стара шкапа. До різниць мене та й годі. Можете тепер скрізь казати, що Фінкель — останній дурень і кретин. Даю вам цілковите повноваження. Це вам ваших грошей не верне? Мені моїх теж. І ось ця теж має право сказати своєму батькові: ти — старий паскудник і йолоп. Бо вона всіх нас годувала, поки я...
Він важко нахиляється, бере з підлоги портфель, мовчки підводиться й надягає капелюх.
— Куди ж ви, Науме Абрамовичу? Чекайте!
Але Наум Абрамович махає рукою і, заплітаючися ногами, швидко виходить із кабінету.
Крук понуро насуплюється, кидає оком на Ніну, що сидить за своїм столиком з безсило покладеними на нього руками, і починає знову ходити по кабінеті.
Ніна тихо вкладає папір у машинку й починає писати.
Раптом Крук зупиняється, хапливо, неначе поспішаючи перед кимсь чи боячися когось, виймає з кишені листа, складеного вчетверо. Розгорнувши його, він так само хапливо й рішуче підходить до Ніни й кладе перед нею листа.
— Прочитайте. Зараз же.
Сам швидко відходить до фотеля, сідає й обхоплює голову руками. Поки Ніна читає, він ні разу не дивиться на неї. Аж коли зовсім затихає шелест паперу й коло столика Ніни настає тиша, він помалу підводить голову й дивиться на Ніну. Вона сидить з палаючим лицем (Це він відразу, виразно, із страхом і радістю помічає!). Але брови її хмуро стиснені, в очах знайома вперта лінія. На рух його тіла вона не повертається. Лист затиснений у руці, яка лежить на столі. Крук помалу підходить до неї, мовчки зупиняється, силкуючися втримати кривий усміх.
Ніна рвучко повертається до нього й плигає в лице йому гнівними очима.
— Через що ви мені тепер дали цього листа?
Крук аж злегка відхиляється від цих очей і цього питання.
— Як так "тепер"?
— Так, тепер. Чому не вчора, не сьогодні, до приходу батька? Тепер, ви думаєте, я згоджуся продати себе за Бразилію? До приходу батька ваш "приятель" купував за віллу та дорогоцінності?
— Панно Ніно! Ради Бога!
Але Ніна прожогом встає й біжить у куток до своєї одежі. Крук кидається за нею.
— Панно Ніно! Панно Ніно!
Вона гарячково всуває руки в рукава манта й хапає капелюх.
— Панно Ніно, чекайте. Вислухайте, принаймні...
Ніна задом наперед натовкмачує капелюх на голову й хапає торбинку.
— Пустіть мене!
Крук глибоко зідхає й відсувається набік:
— Ідіть. Коли ви так тільки можете відповісти на такого листа, то йдіть собі з Богом. Але простіше й щиріше було б, панно Ніно, сказати, що я вам смішний із своїм листом і що бразильська ідилія — для вас дика, божевільна ідея. Для чого ж тут ніби образа якась, обурення?
Ніна слухає з холодно й гордовито підведеним лицем.
— Ви скінчили? Так от, я вам скажу, слухайте уважно, будь ласка: бразильська ідея — для мене зовсім не божевільна. Лист ваш — прекрасний. "Вдвоє старше за вас" — ідіотство. Чуєте? Але я з вами в Бразилію не поїду, вілл ваших у Парижі не візьму й ні за які інші "розкоші" ваші не продамся. Розумієте? Прощайте!
Вона хитає головою й хоче йти. Але Крук рішуче перепиняє їй дорогу.
— Ні, тепер я вас не пущу! Тепер ви не маєте права так іти. Ви не маєте права, показавши шворку людині, що топиться, сховати її.
Ніна зневажливо кривиться:
— Ах, подумаєш: "топиться"! Купите собі іншу, дасте їй вілли й заспокоїтеся.
— За що ж ви мене ображаєте?
— Ніхто вас не ображає. Ви самі себе ображаєте. Коли б ви мені дали цього листа місяць тому, до всіх цих ваших розмов про "приятеля", я б з усією душею пішла з вами, куди схотіли б. А тепер — пізно.
— Чому?
Ніна гнівно скидається до нього всім лицем.
— Чому? Тому, що ви мене вимучили, забруднили. Тому, що ви мене не поважаєте, — купуєте, вибираєте момент, коли й що запропонувати. Тепер, коли батькова справа провалилася, коли він такий нещасний, коли ми всі в біді, тепер я, значить, мушу згодитися. А, вибачте! Піду на Великі Бульвари, продамся першому ліпшому, а вам такої "шворки" не кину!
— Панно Ніно, вислухайте ж мене!..
— Мені нема чого слухати, я вже чула. І от, нате, нате, знайте: ви мені подобалися. Страшенно подобалися. Я через вас усіх своїх приклонників порозганяла. Я плакала ночами через те, що ви до мене не говорили. Чуєте? А тепер мені цілком байдуже!
Крук хапає її за руку.
— Ніно! Нінусю! Вислухайте!
Ніна раптом стримує себе й спокійно визволяє свою руку.
— Пустіть, Прокопе Панасовичу. Я вам рішуче й цілком категорично заявляю: нам нема про що балакати, тепер я з вами нікуди не поїду. Що б ви мені не казали, це не змінить того, що було сказане.
— Так з одчаю ж сказано! З одчаю, з болю!
— Все одно. Та й самі ви нікуди не поїдете. Хто так вагається та висміює сам себе, той не зробить. А віллами своїми ви мене не купите.
— А як зроблю, а як поїду, як усе загладжу, як молитиму вас на колінах, приїдете до мене?
Ніна знизує плечима:
— Я зрозуміла з вашого листа, що вам це треба не ради... якоїсь жінки, а ради вас самих. Чи поїде з вами хто, чи не поїде, ви однаково маєте це зробити. Та ви й самі раз так казали про цього "приятеля". До чого ж тут я? У вас двадцять разів усе міняється.
Крук похиляє голову і в понурій задумі дивиться в куток. Ніна зиркає на нього, хитає головою й жорстко кидає:
— Прощайте, Прокопе Панасовичу! На службу я більше не прийду.
Крук не відповідає, не рухається, заціпенівши у хмарній задумі. Але коли Ніна вже відчиняє двері, чогось зупинившися коло них і вовтузячися в торбинці, він підводить голову й глухо кидає їй навздогін:
— У вас капелюх неправильно одягнений.
Ніна сердито скидає капелюх і, повернувши його як слід, знову натовкмачує.
— Невже ж, панно Ніно, і попрощатися як слід не вартий я?
— Я попрощалася.
— Ну, а як я попрохаю у вас півроку не... не... А, проте, вибачте, панно Ніно, хотів зморозити дурницю: не кохати, мовляв, нікого півроку.
Ніна гірко посміхається:
— Тобто, ви такої думки про мене, що я нездатна на якесь сильне почуття? І півроку для мене забагато? Розуміється, це цілком у дусі вашої опінії про мене. Ви добре зробили, Прокопе Панасовичу, що не попрохали цієї дурниці: ні на півгодини не дам вам цієї обіцянки. І взагалі ніякої. Прощайте!
І Ніна рішуче відчиняє двері.
— А зайти до вас перед виїздом попрощатися можна? Ніна в дверях обертається й байдуже знизує плечима:
— Будь ласка.
І на цей раз зникає. Крук її більше не зупиняє і йде до її столика за своїм листом. Але його нема ні на столику, ні на стільцях, ніде. Крук сідає за столик і спирає голову на руки.
Він довго сидить так. Потім опускає руки на столик, якийсь момент не рухається й умить рішуче стає на ноги: ва-банк! Божевілля, так божевілля!
* * *
Потяг на Берлін одходить о восьмій ранку. Через те Леся заїжджає до Мика о сьомій годині, — він напевне ще спить. Нестеренко з Квіткою лишаються в авті, а вона сама вбігає на п'ятий поверх.
Мик, одначе, не спить. Він сидить за столом і креслить нову, ширшу схему "Ательє щастя". Стара схема, сперта на дві порожні пляшки, як розгорнута книга, стоїть перед ним. Збоку третя пляшка, напівповна, і склянка.
— А, Леся? Входь.
— Ти не спиш? І не лягав? Ліжко навіть не зім'яте.
— Нема часу. Ти що, здається, сьогодні їдеш? Чудесно. Сідай. Роздягатися не треба, — холодно в мене, як у псярні. Може, вип'єш чарчину?
Леся мовчки підходить до Мика, мовчки обіймає його голову й міцно пригортає до грудей: і чого грає, і кого, бідний, обдурити хоче? Неначе тільки тепер згадав, що вона ще сьогодні. Схеми свої розклав, горілкою озброївся.
Мик раптом встає, брутально обіймає за плечі Лесю, відхиляє її трохи від себе й злими, скляно-блискучими очима впивається в її лице. Потім кидається губами в її губи й цілує довгим, змертвілим поцілунком. Леся не рухається й покірно стоїть, одкинувши голову назад.
Мик нарешті відривається від неї й знову сідає на стілець, поклавши голову на руки.
Леся тихо гладить голову його однією рукою, а другою виймає з кишені манта товстий конверт і кладе його під схему.
— Ну, прощай, любий. Прости мені. Ти на станцію не пошлеш? Мені вже треба йти.
Мик бере її руку, стягає її з своєї голови до уст собі й ніжно, беззвучно вкриває всю поцілунками. Потім випускає і, не підводячися, тихо каже:
— Іди.
Леся нахиляється й цілує його голову й чоло.
— Скажи йому, Лесько: я його золота не відняв у нього. Але він моє золото відняв. Хай же... береже його. Іди швидше.
Леся ще раз міцно обіймає голову, відривається й поспішно виходить.
Мик довго лежить головою на столі. Нарешті, напівпідвівшися, лівою рукою наливає горілки в склянку й одним духом випиває. Далі мляво встає й тупо озирає всю кімнату. Зупинившися на схемах, він помалу, дбайливо складає одну й береться за другу. Але, піднявши її, бачить якийсь коверт. Без адреси. Товстий. Звідки?
Розідравши його, Мик витягає листа. В листі якісь гроші, тисячні, кілька штук. Що за чорт? Від кого?
"Мику, мій бідний, любий товаришу, мій брате хороший! Коли ти читатимеш цього листа, я буду вже далеко від тебе й ти не зможеш сердито сказати мені "гм!" і вилаяти мене за крихітну поміч тобі від нас. Прийми її без гніву, як братню послугу в скруті (Ніколи тобі не забула б, якби ти від мене відмовився взяти тепер поміч!). Вірю, що ти хутко повернешся на Україну і знайдеш там ті поклади золота та те ательє щастя, що ти їх тут так зворушливо шукаєш. Приїжджай, Мику! Зустрінемо тебе, як брата та любого товариша й будемо разом з усіма, скільки зможемо, лаштувати інше ательє щастя. Гаряче, гаряче обіймаю тебе й цілую.
Леся".
Мик швидко рахує гроші: п'ять тисяч франків. На сіруватих, схудлих щоках його, крізь давно неголену біляву щетину проступає темна червоність. Він вихоплює годинник, дивиться, потім похапцем запихає гроші в конверт, а конверт у кишеню. Схопивши коверкотик і капелюх, він вибігає з кімнати й, летячи сходами вниз, одягається.
За кілька хвилин перед відходом потягу по пероні скажено жене якийсь довготелесий суб'єкт із скляно-блискучими очима і, безцеремонно розштовхуючи людей, зазирає в усі вікна вагонів. В одній руці він тримає обірваний з одного кінця конверт, а в другій пом'ятий капелюх. Пальто розстібнуте, на чолі — буйні краплі поту.
Раптом суб'єкт, пізнавши когось у вікні, прожогом кидається до нього. Саме в цей момент потяг повільно рушає. Хтось хоче ззаду втримати суб'єкта, але він люто виривається, підбігає до вікна, в якому схвильовано махають йому руками гарна дама та добродій з борідкою.
Суб'єкт, наздогнавши вікно, підстрибує й тика в руки ошелешеному добродієві конверт. І задиханим од біганини голосом кричить до дами:
— На цей раз, Лесько, ти помилилася: я тебе й за всі поклади золота не продав би! Отже, гроші ці — не мої! Прощай, Лесю!
Він змахує капелюхом і, високо піднявши його над головою якоїсь дами з заплаканими очима, киває ним. Леся й Нестеренко махають руками, виставивши їх з вікон.
Раптом, приставивши капелюха й руку до рота, Мик на ввесь перон кричить:
— Привіт Україні! Чула?
Дама з заплаканими очима злякано відсахується, як папірець од подуву вітра, всі обличчя непорозуміло озираються на чудного суб'єкта, але він того не помічає: жадно сп'явшися навшпиньки, він через голови юрби дивиться за потягом. Там з одного вікна висунулася з плечима жіноча голова й кілька разів киває йому: чула.
Кінець
Сен-Клер — Сен-Рафаель. Жовтень 1926 — жовтень 1927.