Не потелефонувавши консьєржці, вона приїжджає додому, лягає нероздягнена на ліжко й лежить довго-довго в пітьмі з широко розплющеними гарячими очима.
* * *
Хазяйка пансіону, прислуга та деякі із старих пансіонерів у хвилюванні: в сальоні сидить пан Кавуненко. Він хоче в якійсь справі балакати з паном Загайкевичем та панною Кузнецовою. Вигляд у нього надзвичайний: через усю половину обличчя — страшний темно-кривавий рубець, усе лице — мертво-бліде, аж синювате, очі запалі, западини — буро-фіолетові.
Але сам цілком інший: нема того понурого, винуватого погляду з-під брів, тієї несміливости та незграбности. Привітний, простий, на схилах носа — гумористичні горбики й смішок у куточках очей. Тільки, видно, ослаб дуже від цієї хвороби, що так знівечила йому вигляд, чи від чого іншого, — ледве на ногах тримається. Одна рука на кінці обмотана чорним і на чорній перев'язці. Жозефіна, розповідаючи Лесі, аж за щоки хапається від здивування, жалю й остраху. А Леся, хвилюючися, швидко-швидко замотує вузол волосся на потилиці.
Дійсно, в сальоні сидить пан Кавуненко в пальті й з капелюхом на коліні. За дверима чути голоси. Кавуненко підводиться і, тримаючи капелюх у правій руці, чекає.
До сальону входять панна Кузнецова та Свистун. Соня вся сіро-біла від пудри, тільки уста — крикливо-оранжеві. Очі її — стомлені, мляві, в синіх зів'ялих повіках. Одначе, вона привітно посміхається й з лінивою цікавістю розглядає Нестеренка, простягаючи йому руку.
— Давненько вас не бачила, пане Кавуненку. Ви хотіли зо мною про щось балакати?
Нестеренко мовчки, згідливо вклоняється їй, кладе капелюх на стілець і тоді бере її руку. Соня зиркає на чорну перев'язку.
Свистун, одягнений у нове пальто, з капелюхом на потилиці, насмішкувато оглядає Нестеренка з голови до ніг і покручує новеньким ціпочком з держальцем із слонової кістки. Він не вітається, а тільки підкреслено з викликом оглядає пана Кавуненка. Прищики його, видно, замазані чимсь білим. Узагалі, ввесь вигляд його — реставрований, підновлений.
Нестеренко, привітавшися з Сонею, повертається з тим самим привітним виразом до Свистуна. Але, пильно глянувши на нього, збирає гумористичні зморшки біля носа й мовчки повертається знову до Соні.
Свистун робить граціозний рух ціпочком, тримаючи його між двох пальців і промовляє кудись у стелю:
— Я бачу, що моя присутність тут декому ніби шпичечка в око.
Соня мляво глипає на Свистуна й переводить погляд на Нестеренка, чекаючи, що він на це відповість. Але Нестеренко, обдивляючися чудними очима Соню, питає в неї:
— А пан Загайкевич зійде? Соня дивується:
— Загайкевич? А я звідки можу знати? На віщо він вам?
— Я хочу говорити з ним і з вами.
І понівечене, страшне лице пана Кавуненка лукаво морщиться біля носа, а плями — моторошно-серйозні.
— З ним і зо мною? А що ж у мене спільного з паном Загайкевичем?
Але пан Кавуненко не встигає відповісти: ззаду овечий голос голосно й насмішкувато втручається:
— Панові Кавуненкові, розуміється, зо мною поговорити нема бажання. Для цього йому треба позичити очей у своєї Квітки.
Нестеренко помалу повертається до чоловічка з ціпочком між двох пальців.
— Так, так, пане Кавуненку. Ви здивовані? Може, вас дивує мій вигляд? Як бачите, жив, здоров і почуваю себе не так погано, як тоді, коли дні й ночі віддавав неврастенікам та утримував їх від божевілля. Та коли сам трохи не заразився їхнім українським самостійницьким безглуздям. Але дякую їм: принаймні, можу тепер розповісти Европі, що то за "діячі"!
Нестеренко з непорозумінням і смішком в очах повертається до Соні.
— Ви щонебудь розумієте? Соня не встигає відповісти:
— О, пане Кавуненку, ви добре розумієте, нема чого! А хутко зрозумієте ще краще. Я вже, будьте певні, постараюся!
Нестеренко з тим самим смішком знову повертається до нього.
— Знаєте що, голубе: вийдіть звідси й не перешкоджайте.
— Сальон — для всіх пансіонерів!
— Може, і так. Але тепер ви вийдіть. Нам треба поговорити в справі.
— В мене теж є тут справа!
І Свистун, незалежно крутнувши ціпочком, сідає у фотель і закладає ногу на ногу. Черевики в нього тепер темно-руді, теж новенькі.
Нестеренко з усміхом зиркає на Соню, потім на Свистуна.
— Ну, Свистуне, серйозно кажу: вийдіть. А то...
— А то що? Хе! Соромно в очі дивитися? Лють бере, що всі ваші штучки Европа побачить?
Нестеренко мовчки підходить до Свистуна, правою рукою обіймає його за плечі, лівою, пораненою, бере за вухо, підіймає з фотеля й веде до дверей. Свистун вивертається, дриґає ногами, кричить:
— Забирайтеся геть! Ідіот! Пуссстіть! Нестеренко на хвилинку зупиняється.
— Свистуне, коли ви не хочете, щоб я вас передав у руки французької поліції, то не кричіть. Чуєте?
Свистун скоса вгору зиркає в лице Нестеренкові, дивно затихає ввесь і буркає:
— Пустіть, я сам вийду.
— Ні, для певности я вже допоможу вам.
І, не випускаючи вуха з рук, Нестеренко доводить Свистуна до дверей, відчиняє їх і виштовхує його. Зачинивши двері, він знову з тим самим смішком стомлено підходить до Соні. Вона спокійно, ліниво сидить у фотелі й зустрічає його посмішкою.
— Що цей суб'єкт хотів сказати, панно Наталю? Соня неохоче кривиться:
— Він хотів вам сказати, що починає проти вас усіх, українців, політичну кампанію. Він же тепер — російський монархіст. Вони йому дали грошенят, і він буде видавати тижневу газетку українською мовою для пропаганди проти самостійности. Ну, та чорт з ним. Скажіть, краще, що ви зробили оце із собою? Що з вами? І про що ви хочете говорити зо мною та Загайкевичем?
Нестеренко помалу бере свій капелюх з фотеля, підсуває фотель ближче до Соні й сідає.
— А це все я вам зараз же, як прийде Загайкевич, виясню.
І знову очі його із загадковим усміхом зупиняються в очах Соні.
В цей саме момент двері розчиняються і входить Загайкевич. Коректно вдягнений, чисто, до синього виголений, із свіжою пудрою на підборідді й стомленими, сумовитими очима. Він не дивується, не запитує, як Соня, навіть не оглядає Кавуненка допитливим поглядом, а просто й дуже ввічливо вітається з ним.
— Я до ваших послуг, пане Кавуненку. Чим маю служити?
Нестеренко кладе капелюх собі на коліна і, посміхаючися, дивиться по черзі на обох.
— Насамперед, дозвольте сказати, що я — не Кавуненко. Це — не моє справжнє прізвище.
Соня хоче сісти зручніше, поклавши руку за спинку фотеля, але при цих словах на півдорозі рука її застигає. Загайкевич же тільки здивовано-ввічливо каже:
— А?
— Але й не Гунявий. Я — Нестеренко.
І зморшки довкола носа стають йому виразніші. Соня швидко повертається до нього, а Загайкевич мовчки й гостро встромляє в нього очі. Одначе стримано й так само ввічливо питає:
— Вибачте, це — ще одне ваше прізвище?
— Так, ще одне. Загайкевич злегка вклоняється.
— Дуже приємно. Але може б ви були ласкаві пояснити мені, для чого мені це треба знати.
— З охотою. Але наперед я ще скажу, що й ваші прізвища не Загайкевич і не Кузнецова.
Тут навіть Загайкевич на мить губить свою коректну витриманість і швидко зиркає на Соню. Вона ж одверто вп'ялася поглядом у Нестеренка й свердлить ним його.
Нестеренко добродушно сміється:
— І ніякого золота в мене, голубчики, немає. І ви даремно витратили стільки сил, часу й грошей на полювання за бідним актором. Я — актор. Ніякого Гунявого не знаю і в вічі його ніколи не бачив, хоч і чув про нього багато. А от вам і докази...
І Нестеренко виймає з бічної кишені приготовані свої фотографії із старими підписами, надписами і зазначеннями дат і ролей п'єс, що з них бралися фотографії.
— А в поясі в мене, панно Наталю, ніяких документів не було. Там були дорогі тільки для мене папірці. Для інших вони — сміття.
Соня на ці слова тільки на момент підводить на нього очі й знову встромляє їх у фотографії, які пильно розглядає Загайкевич. Обоє вони мовчать, не заперечуючи, але й не підтверджуючи. Але щодо фотографій, то дійсно, сумнівів ніяких не може бути: це — та сама людина, що перед ними.
Загайкевич мовчки повертає фотографії Нестеренкові. Губи його тісно стулені й в очах холодна, зла колючість.
— Можна вас спитати, як ви дізналися про все?
І голос тепер у Загайкевича сухий, без м'якої ввічливосте.
Нестеренко якийсь момент думає, погладжуючи однією рукою голівку капелюха.
— Добре, я вам скажу. На мене полювали ще інші люди й теж ганялися за тими самими покладами золота. Вони стежили за вами. Коли вияснилося, що я — не Гунявий, вони мені про все розповіли. От і все.
— А хто ці люди?
Нестеренко з посмішкою відводить набік руку:
— А цього я вже, вибачте, вам не скажу.
Губи Загайкевича стають зовсім тонкі, як темна гарусна ниточка. Він мовчки дивиться собі під ноги і, видно, почуває себе, як людина, яка, думаючи, що їхала кур'єрським потягом в одному напрямі, несподівано довідалася, що опинилася зовсім у іншому місці, загубивши всі витрати й надії, покладені на тяжку подорож.
А Соня одверто й по-новому вдивляється в Нестеренка, як у розгадку ребуса, що його досі ніяк не могла розгадати. Так от воно що!
Нестеренко знову погладжує капелюха.
(Продовження на наступній сторінці)