— Тю! Лесю! Та що таке? Диви! Не можна сьогодні, чи що?
Леся похмуро й гнівно, на себе чи на Мика, морщить брови й поправляє знову збиті набік прокляті коси.
— Сядь, Мику, і не треба цього. Чуєш? А то зараз же піду.
Мик слухняно сідає й навіть кладе свої величезні руки на коліна.
— Уже сиджу. Годі. Прости й не сердься. Не можна, так не можна. І навіть спасибі, що тільки так прийшла. Ну, сідай, не бійся, годі.
Леся сідає й по дорозі вдячно та м'яко гладить по настовбурчених пір'їнах Мика. Він ловить її руку й підкреслено шанобливо цілує її.
— Може, хочеш їсти? Я побіжу чогось куплю ще. Ні? Ні, так ні. Спасибі, що сидиш. Я трошки, Лесюню, розкис сьогодні. Ій-бо! Така штука. Чорт його знає, сам не розумію, чого. Сиджу тут самотою і хоч вовком вий. Ех, Лесько, пам'ятаєш наші ранки на Україні? Літом? Сиві, росяні, з дрижачками по тілі. А чисто, а невинно, а блаженно! А, Боже мій, Боже мій! По снопи, наприклад. Віз торохтить, гецає, аж під грудьми болить. А якийсь Сидір чи Ілько сидить по-дамськи на драбині й щодуху жене коней. Або галушки? Шпичками витягати. І юшка така густенька, солоненька, з підсмаженими цибулинками. Ой, сто п'ятдесят ескалопів оддав би за одну миску галушок!
Леся тужно заплющує очі. Бідний Мик, яка ніжна, розслаблена посмішка. Сталевий Мик, організатор визволення людства, по той бік добра і зла. От-от заплаче.
— А за Україну, Лесько, сто п'ятдесят життів віддав би. Нате, беріть, сто п'ятдесят разів підряд убивайте, тільки хай раз, один раз воскресне Україна. Раз і навіки! Віриш, Лесю? Я — не "національний герой", не міністер, не отаман і не патріот. Але от слухай, Лесю, серйозно кажу: зараз, у цю хвилину, піду на яку хочеш смерть за життя України. Ні, ні, не героєм! Без ніяких записів у історію, без ніяких пам'ятників, без ніякого гонорару слави, без нічого. От, так, невідомий нікому, невідомо де, невідомо коли. Стій! Ще більше: готов іти на смерть з вічною ганьбою собі, з огидою до себе всякого, хто пом'яне моє ім'я, з прокляттям собі. Готовий! Прошу!
Мик стука кулаком по столу й з готовістю випростовується ввесь на стільці, випнувши груди. А очі блищать не тільки п'яним блиском.
— А консисторських чинуш російського уряду, мирових суддів, хай записують в українську історію національними героями! Нехай! Зустрів я вчора такого "міністра" з царської російської консисторії. Сиділи ми втрьох, а він прийшов у громаду, когось шукав. Знаю ж його, як облупленого. Чинуша був сукин син, випивахом і в стуколку трахом і від одного слова автономія України під стіл падлюка ховався від страху. А тепер — "міністер", страшенний самостійник, "патрівот". І така, знаєш, вибачлива простота в нього з нами, простими смертними. "Не зважайте, люди добрі, що я швець, говоріть зо мною, як з простим". І запишуть, Лесю, запишуть цих російських чинуш в українські національні герої. А ми капнемо в безвість. Бо й історію, Лесю, писатимуть консисторські чинуші, раболіпні та благоліпні. Ох, Лесю, треба, треба швидше Комітет визволення людства! Тоді моментально наказ: геть з України всіх насильників, отаманів, консисторців, чужих і своїх під три чорти у двадцять чотири години! Маррш! Ух, сукини сини, як попідгортають під себе свої національно-геройські консисторські хвости!
Мик сласно й весело крутить головою.
— Ех, вип'ємо, Лесю, за Комітет визволення людства! Він буде, Лесько! Буде! Все віддам, все викину, розтопчу, а свого доб'юся! Сивим дідом, стоячи однією ногою в могилі, а доб'юся! Бо тільки для того й варто ще тинятися в цьому спаскудженому консисторцями всяких націй і кляс житті. Пий, Лесько!
Але Леся не п'є. Прижмуривши сині, віясті очі, рівномірно бліда, як з математичною точністю виточена з матової порцеляни, сидить і мне в пальцях шкуринку ковбаси.
— Та ти чому така? Закинь к бісу всяку журбу! Не давай їй волі!
— Я не журюся, а думаю.
— А, це інша річ! Корисніша, в кожному разі. А про що ж ти думаєш?
— Про те, що Гунявий таки чекіст. Мик здивовано витріщає на неї очі.
— От так новина! А хто ж сумнівався в цьому?
— Були сумніви. А тепер він це майже сам сказав. Мик старається споважніти.
— Так? Це, дійсно, цікаво. Коли сказав?
— Оце тільки що. Мала балачку з ним. Дуже мучиться.
— Чим?
— Докори сумління. За вбивства, розуміється.
Мик сильно проводить рукою по чолі, немов бажаючи стерти з нього налипле павутиння.
— Отака штука?? Гм! Сам сказав?
— Сам.
— Гм! Значить, уже дуже допекло, коли сам забалакав.
— Вважає себе за такого поганого, що не вартий доброго слова навіть найпоганішої людини.
Мик якийсь час кліпає на Лесю очима.
— Ого! Аж так? Здорово! Ну, значить, його тепер можна брати голими руками. Коли він тобі такі штуки про себе міг сказати, значить, Лесько, справа доходить уже до кінця. Молодця, Лесь! Брраво!
Леся, одначе, не перестає м'яти шкуринку.
— Ні, здається, вона в мене не дійде до кінця. Мик злегка лякається.
— О? А це чому?
Леся старається розгладити шкуринку, що закручується, як стружка.
— Тому, що він — чекіст. Тепер мені це ясно.
— Тю, чоррт! Я думав, що... Та ти знов?
— Не можу, Мику, ну, що ти хочеш. А крім того... він, здається, краще себе почуває з Сонею. І то через те, що вона може з ним... грати як слід, а я ні.
Мик від обурення стає на ноги й за стіл навіть не тримається.
— Лесю! Ти — злочинниця! Ти — справжня злочинниця! Знаєш ти це? І нахаба! Наївна смішна нахаба. Та що ти таке, що гордуєш чекістом? Що? Забула? Та що ми всі таке? Ми — кращі за нього? Чи ті консисторці, отамани, "міністри", "герої", вони — кращі? Чи, може, ці всі європейські, не наші, а всесвітні "герої", ці великі політики, президенти, депутати, моралісти? Що? Ці вбивці мільйонів? Та ти сказилася, справді, чи що?! Та цей чекіст у мільйон разів кращий, чистіший, моральніший за всіх нас разом з отими героями та моралістами! Знаєш ти це? Так, так, моральніший, святіший! Я, звичайно, плював на всі їхні святощі та моралі. Але з їхнього власного погляду він моральніший. Бо він мучиться, він ночами ридає над своїми вбивствами. А ті, що посилали, гнали нас кулеметами на смерть, що вбивали нас десятками тисяч в одну ніч, ці ридають, мучаться, ці вважають себе за "наймізерніших із мізерних"? Га? Ого! Ще пишаються, падлюки! Пам'ятників собі ждуть. А подумай ти над тим ще, в ім'я чого вбивав він і в ім'я чого вбивали ці "герої"! Подумай! Він убивав, як йому тоді здавалося, в ім'я щастя всіх людей, в ім'я визволення їх від злиднів, страждання, несправедливости, в ім'я знищення навіки самої можливости вбивати, насилувати, грабувати й посилати на смерть. А вони, ці моральні, "чисті", високошановні, — в ім'я кращого грабежу в інших їхнього краю? В ім'я нафти, вугілля та банківських дивідендів? Так? І ці вбивці, ці грабіжники ще сміють ганьбити отаких, як цей, чекістів? Та вони не гідні підошву їхніх черевиків поцілувати! Та в цього самого Гунявого, цього чекіста, що ти ним так гордуєш, така страшна, Грандіозна драма, що ти щеня перед ним. Ти ж уяви, уяви собі: коли він тепер так мучиться, коли він такий, коли вбивав ради своєї ідеї, значить, він повинен був мучитися вже тоді, коли вбивав. І яка ж, значить, сила віри й любови до цієї своєї ідеї, коли він сам свідомо віддавав себе на таку муку. Бо ти думаєш не для героїв отих, а для простої, чулої людини це не мука вбивати? Це не страшна драма? А ти за малесенькими обивателями та лицемірами товчеш своє: "Уй, чекіст!". Та прости ти такому чекістові (хоч звичайно, були та й є інші чекісти, що діють, як звичайні кримінальні вбивці), отже, такому чекістові ти повинна, як ота Магдалина, ноги мити й своїм волоссям витирати. Розумієш? Посміхаєшся? Так, так! От такому "наймізернішому з мізерних"!
Леся, дійсно, посміхається. Тільки Микові не видно, що її посмішка не глузлива, а немов розгублена чи злякана.
— І ти залиши це, нарешті, Лесько. Залиши, кажу. А краще, знаєш, що? Ех, шкода, що я не можу з ним побалакати! Я б йому... Ну, добре. Нехай. А ми зробимо так. Документи ми в нього все ж таки заберемо. (От тільки, коли він такий чекіст, то навіщо він украв ці документи в своїх і що з тим золотом хоче робити? Ну, та це його справа!). Документи заберемо. А йому запропонуємо вступити товаришем у наше товариство. Такого можна прийняти й зараз.
Мик раптом б'є себе долонею по чолі.
(Продовження на наступній сторінці)