— Цілком приймаю ваше формулювання справи. І з охотою подаю вам потрібний матеріял. Ось вирізка з російської газети, а це переклад її. Це оголошення, в якому пан Кавуненко, головний герой, тобто, розшукує Івана Петренка й просить його обізватися на ось цю адресу. Більше ми й самі нічого не знаємо. Очевидячки, компаньйон його тепер живе під прізвищем Івана Петренка. А, може, тепер має якийсь інший пашпорт, а тільки колись звався Іваном Петренком. Із себе цей Петренко маленький, чорнявий, з розрубаним лівим вухом. Оце все, що я можу подати вам, як матеріял. Тут усе записане.
Ґреньє бере папірці й нашвидку переглядає їх.
— Добре. Я зараз же порозуміюся з префектурою. Вас же прошу зайти до мене в... в суботу на тому тижні, о п'ятій годині.
— З охотою.
Ґреньє занотовує в бльокноті і, не підводячися, через стіл простягає Терниченкові руку. Терниченко сильно потискує її й тим самим легким упевненим кроком виходить із кабінету.
Вода в мисці прохолола, але Ґреньє більше не потребує її. Він виймає ноги з миски, швидко витирає їх і взувається, не перестаючи хмикати та похитувати головою. Чорт забирай, з цього може вийти Грандіозна штука, коли ці дані справдяться! Для нього особисто це пахне міністерським портфелем і великими грошима. Але головне, може, тут саме й є та кров, що треба влити в жили хворої красуні. Хто знає, може, золото України й буде тим ліком, що його так безплідно шукають усі лікарі. А він тим героєм, ім'я якого буде записане в історію.
Зрештою, справді, чим він рискує, коли пошле до префектури та попросить розшукати цього... як його там звуть на їхній варварській мові?
Ґреньє бере папірці й одночасно дзвонить секретареві.
— Я виходжу з дому й повернуся через годину.
Секретар з дивуванням бачить, як рука метра погладжує бороду тим рухом, що буває, коли він готується до якогось серйозного бою. Дійсно, влетіло б йому, значить, коли б він не впустив того суб'єкта.
* * *
Туман по обіді густішає. Всі будинки, вулиці, ввесь Париж затонув у мильній воді. Ніяких контурів і ліній, тільки розпливчасті плями засвічених зранку ліхтарів, рухливі примари екіпажів та людей. Кисла вогкість липко лазить по лиці, залізає за комір, морозить тіло. Дим і чад фабрик, кухонь, автомобілів роз'їдають ніздрі.
Тоскний неспокій, якась незрозуміла гнітюча тривога ганяє Лесю по вулицях. Чи забула десь щось? Чи загубила? Чи втекти? Чи знайти? То в крамницю зайде, — ага, це ж якраз треба зелених шовкових ниток. То на книжки накинеться у вітрині. То уважно перечитує театральні афіші на стовпах. Ні, ні зелені нитки, ні книжки, ні колосальний світовий успіх оперетки, написаної п'ятьма авторами, не втішають тужної тривоги. Піти до Мика? Ах, навіщо він їй! Додому? Ох, ні.
А мильна вода гускне-гускне, рудіє від присмерків. У рудяво-сивій каламуті — рявкіт, дзвякіт, гуркіт, рух розпливчастих фантомів, обривків, обламків, тупі, сліпі плями вогнів.
Леся проходить повз вікно каварні. Ще не вечір, портьєри ще не запнуті, в очі кидається світло лямп на стелі й по стінах, освітлені постаті за столиками.
І раптом Леся зупиняється і, не рухаючися, прилипає очима до трьох людей у кутку каварні: Соня, Гунявий і Свистун. Гунявий сидить, а Соня й Свистун стоять біля нього. Чогось домагаються від нього, Соня з м'якою настійністю, а Свистун з роздратуванням. Він же вперто помалу крутить головою. Соня бере за руку, тягне. І Лесі видно, як вираз лиця в Соні незвичний, теплий, ласкавий, майже ніжний. Але Гунявий з силуваним усміхом визволяє руку, знову крутить головою й щось з виразом вибачення каже. Свистун, як молоденький півник, майже настрибує на нього, аж кулачком по столу стукає. Гунявий на це інакше посміхається і подає Свистунові капелюха. Тут же простягає Соні руку. Обоє виходять, Соня з тим самим виразом м'якости й жалю, а Свистун з обуренням.
Леся швиденько відходить від вікна й стає лицем до вітрини крамниці, скоса слідкуючи за дверима каварні. Нема нікого. Вийшла якась парочка. Не вони. Що значить? Повернулися? Умовляють далі? Лишилися з ним?
Нарешті з'являється струнка постать Соні із своїм пишним чорним хутром на шиї, в яке вона змерзло кутається. За нею в мильну воду пірнає маленьке жвавеньке тільце Свистуна. Вони, розпливаючися в тумані, перерізають тротуар і підходять до авта. Ледве видно плями їхніх тіл. Коробка авта сірою тінню ворушиться й зникає в тумані.
Леся ще якийсь момент стоїть перед вітриною, потім помалу рушає й проходить повз вікно каварні. В кутку, крутячи пальцями чарку на столі, у глибокій, понурій задумі сидить Гунявий.
Перед входом до каварні Леся на мить зупиняється, глибоко зідхає, неначе набирає повітря в груди, і рішуче входить, весело та спокійно підвівши голову.
Удаючи, що не помічає Гунявого, вона проходить у його куток, шукаючи вільного столика. Вільних столиків багато, але їй хочеться вибрати найзручніший.
І раптом бачить перед собою витягнену на ввесь зріст, високу, плечисту постать Гунявого. Він, немов перед появою найвищого свого начальства, стоїть не то з переляком у здивованих круглих очах, не то з побожним захопленням.
Леся весело дивується.
— А! Несподівана зустріч. Яка страшна погода! Зайшла хоч погрітися трохи.
Гунявий і винувато, і розгублено, і радісно посміхається.
— Надзвичайно погана погода. Дозвольте вам запропонувати місце за моїм столиком?
Дивно, як він насмілився на таку пропозицію.
— З приємністю. Але я вам не заважаю? Може, ви когось чекаєте?
— О, ні! Бог з вами! Чи той... Ні, абсолютно, як можна... Ось тут, у куточку. Вибачте... Пальто скинути не хочете?
— Ні, я на хвилинку. Я тільки вип'ю чашку кави, загріюся й піду. Що за туман! Але, з другого боку, я люблю це. Все стає таке таємне, загадкове. Ви не погоджуєтеся?
Гунявий цілком погоджується, абсолютно, без вагання погоджується. І замовляє гарсонові для Лесі кави, а собі ще чарку лікеру.
Ні, він сьогодні все ж таки не такий несміливий. Очі чогось сяють, часом сміливо припадають до неї, тільки, розуміється, зараз же відстрибують убік, коли натикаються на її погляд.
— Тільки ж ви правду кажете, що нікого не чекаєте? Гунявий знову аж скидується.
— Та даю слово, нікого! Та Господи! Та от тільки що тут був зо мною пан Свистун і тяг мене на Великі Бульвари в якесь кіно. Так я відмовився. Аж розсердився він.
Про Соню ні слова!
— Він часто, здається, на вас сердиться?
Гунявий добродушно посміхається, зібравши круг носа гумористичні горбики.
— Часто. Він — сердитий. Маленькі люди часто бувають дуже сердиті.
— Але ви з ним у добрих взаєминах?
— В найкращих! Знаменита людина. Надзвичайна.
Леся здивовано зиркає на Гунявого: серйозно чи жартує? Посмішки нема, очі радісно-здивовані, а гумористичні горбики ворушаться.
— Правда, правда! Це — людина, яка нікого й нічого не боїться. Ви розумієте? Людина, для якої всі люди, — як отой безплотний туман, він іде крізь них без найменшого вагання. Хто б не був! Ви бачили, який він іноді буває поважний? Надзвичайно! Я просто німію перед ним, як перед містичною таємницею. Леся обережно вставляє:
— Мені він здається трошки... нахабним. Гунявий радісно-здивовано підхоплює:
— Колосально, феноменально-нахабний! Ви не можете собі навіть уявити розмірів цього нахабства! З найбільшим ученим-астрономом буде провадити диспут, прочитавши популярну брошурку з астрономії, а, може, і не прочитавши.
Леся ще обережніше знову вставляє:
— Мені він здається, крім того, трошки... егоїстичним. Гунявий вибачливо прикушує усміх.
— Ви його ображаєте, Ольго Іванівно, цим "трошки". Кращого зразка егоїзму я не бачив за все своє життя. Я знав багатьох злочинців (я ж колись адвокатом був!). Вони — цуценята перед ним щодо жорстокосте, тупости й відсутносте будь-якого уявлення про чуже страждання. Він здатний на будь-яке люте злочинство за невеличкий гонорар. Аби тільки, розуміється, безпечне для нього.
Леся в непорозумінні перестає мішати ложечкою в чашці.
— Ви — серйозно? Гунявий посміхається.
— Абсолютно.
— І ви вважаєте, що він — знаменита людина?
— Так. Вважаю.
— Хіба мало таких?
— Дуже мало.
Гунявий чудно, якось м'яко й радісно дивиться на Лесю добрими очима, і горбики в нього так мило морщаться, наче він розповідає про якусь ніжну, зворушливу ідилію, що з ним трапилася сьогодні.
— Ви жартуєте? Правда?
— Ані трішки. Тільки я не сказав іще однієї його риси: що б він не зробив (а зробив він немало великої й малої капосте на своєму віку!), він ні за один свій акт не почуває ні каяття, ні сорому, ні досади, нічого. Так, бувають і в нього невдачі та прикрості. Але щоб помилки, або злі вчинки? Боже борони! Все, що він робив, робить і робитиме, непомильне й найкраще. І не те, що він з амбіції так каже, абсолютно ні! І навіть не самохвальство це. А дійсно він так щиро думає. Правда, правда! Ну, хіба таких людей багато? Дурнів, мерзотників, злочинців можете знайти скільки хочете. Але кожний з них неодмінно з якимсь ґанджем, а надто з отим ґанджем мук сумління. Вульгарний народ, шабльонний. А це — виняток, справжня надзвичайність. І в той же час абсолютна мізерність, крихітність і нікчемність з усякого погляду. Крім ось цієї суто-божеської риси.
Леся потуплює очі й починає швидко мішати в чашці ложечкою, щоб цим себе втримати від запитання:
"Так що ж за стосунки, в такому разі, між вами?!"
(Продовження на наступній сторінці)