— Треба бути обережними. Здається, вами там, у Москві, невдоволені. Анрі має таке враження.
— Не знає він, за що? — стримано кинув Петро.
— Напевне не знає. Здається, немовби за вашу якусь опозицію.
— Нашу опозицію?!
Кіндрат і Петро перезирнулись. А Жозеф ще ближче присунувся до них обох і, дивлячись по черзі то на одного, то на другого, зашепотів:
— Так ми з Анрі сказали собі: "Українці — хороші, свої хлопці, треба їх попередити, хай будуть обережні". І це ми придумали, щоб вам це побачення зробити в кав'ярні. Вони хотіли, щоб ви приїхали на якесь там помешкання, а ми сказали, що ви не схочете, що вам зручніше в кав'ярні. Розумієте? Бо якщо ви там чимсь викликали невдоволення, то вас зараз же схоплять, засадять вас на свій пароплав чи авіон і гайда в Москву. А там...
Петро й Кіндрат мовчали, не знаючи, як реагувати: сміятись, обурюватись чи дякувати. Жозеф ще повторив свої інформації та поради і, нарешті, зо співчуттям дивлячись на них, попрощався і так само обережно, плавко, як на лижвах, вийшов із кімнати. А Петро й Кіндрат і тепер не знали, що це все мало значити: була тут якась загроза в цьому побаченні чи, навпаки, обіцянка радости? Що побачення мало бути не з Анрі, звичайним їхнім посередником, а з російським товаришем, це казало за те, що воно мало бути особливим. Але яким саме?!
— Напевне, Паню, це реакція на наш рапорт. Напевне! Ну, та зараз довідаємось, їдьмо? Треба першими приїхати.
І вони дійсно приїхали першими. Зійшовши за вказівками Жозефа вниз у сутерени кав'ярні, вони обійшли всю залю, але ніде не побачили самотнього добродія з синьою пачкою цигарок у руках. Тоді вони зайняли один столик у самому кутку. В залі було ще мало народу, година була саме перед вечором. Звідкись із-за стін сіялося приглушене світло, було тепло, затишно. Кіндрат вийняв з кишені синю пачку, витяг з неї одну цигарку й поклав поруч з пачкою, щоб можна було зараз же, як з'явиться російський товариш, стукати нею.
За сусідніми столиками сиділи парочки або групи молодих людей і неголосно балакали. Іноді від них розкочувався по залі молодий, заразливий сміх. Гарсон приніс замовлену для Петра воду "Віші", а для Кіндрата— "демі"-пиво. Обидва почали з байдужим виглядом сьорбати своє питво, час од часу поглядаючи до сходів, що вели згори в су терени. І Петро що далі, то все нетерплячіше тарабанив пальцями по столі.
Нарешті сходами зійшов униз високий, огрядний добродій років сорока, в капелюсі, елегантно одягнений, чисто виголений, з повною білою шиєю, з упевненим, спокійним поглядом гарних сірих очей. У лівій руці він тримав синю пачку цигарок. Кіндрат вхопив заготовлену цигарку й почав нею стукати об синю пачку. Тоді добродій підійшов до їхнього столика і, ввічливо скинувши капелюха, майже чистою французькою мовою спитав:
— Вибачте, я вас не дуже потурбую, коли сяду біля вас?
— О, навпаки, будемо дуже раді... — сказав Петро і навіть трохи посунувся до стінки.
Добродій посміхнувся гарними чіткими устами й сів біля Кіндрата. Взагалі він був такий чистий, гарний і привітний, що Кіндрат увесь немов одтанув, як одтає задубілий від морозу кожух біля вогню.
Російський товариш милим дружнім жестом простягнув до Кіндрата пачку з цигарками й по-російськи сказав:
— Що ж, тепер можна й закурити ці цигарки.
Кіндрат ввічливо й хапливо вхопив нігтями одну з цигарок і витяг її, хоча своя лежала на пачці. Петро серйозно відмовився, буркнувши:
— Дякую, не курю.
Російський товариш не здивувався, тільки ще раз зупинив уважний погляд на них обох. А коли ґарсон підійшов до нього, він звичним тоном замовив щось таке, що ні Петро, ні Кіндрат ніколи не чули. Після того товариш обіперся ліктем лівої руки на стіл і, обернувши все тіло до Кіндрата та Петра, тихо почав:
— Так от, товариші, справа в тому, що ви через сорок вісім годин повинні виїхати до Москви.
Петро й Кіндрат напружено-чекально дивились на нього.
— Ваш останній рапорт одержано, і ви маєте дати усні пояснення.
Обидва все ж таки мовчали й ждали. Російський товариш затягнувся, пустив дим угору й байдуже повів поглядом по залі, зупинивши його на групі студентів у кутку.
Тоді Петро, потупивши очі, спитав:
— А чи не можна знати, як там поставились до нашого рапорту?
— Цього я не можу вам сказати, товаришу, — ласкаво сказав російський товариш. — Та й не наше з вами діло про це питати. Питання настільки важливе, що нам, простим рядовим нашої армії, не личить задавати такі питання.
Петро потарабанив пальцями по столі.
— Нам це цікаво було б знати, бо це нам помогло б краще провадити далі наше завдання...
— Яке завдання? — з легким дивуванням сказав товариш. — Нагляду за Стовером? Але тим самим, що ви виїздите, воно кінчається.
— Але ж ми ще не вияснили остаточно намірів Стовера. Якраз саме тепер він намічає свою лінію....
Гарні соковиті губи російського товариша склались у вибачливу посмішку.
— Не будемо дискутувати на цю тему. Я розумію: вам не хочеться так швидко виїздити з цієї обстави в нашу, але...
— Зовсім не через те! — гаряче скрикнув Кіндрат.
— Так, товаришу, не так голосно. Розуміється, жити в палаці мільярдера, бути в ролі його приймака-сина і начальника його охорони...
— Я про це писав у своїх попередніх рапортах, — вставив Петро почервонівши.
— Я знаю, знаю, ти писав, це там відомо. Петро пом'явся і нерішуче сказав:
— Я не знаю... Ми, власне, весь час зносилися безпосередньо з товаришем Кішкіним. Ми від нього одержували накази...
— Товариш Кішкін? Але ж вам відомо, що його вже... що він уже не є на цьому пості?..
І зрозумівши з виразу облич співбесідників, що він зробив помилку, проговорившись, російський товариш трошки швидше сказав:
— Ну, одне слово, ви свої пояснення дасте в Москві. Я — тільки передаточний етап. Але я по-товариському, по-дружньому раджу вам, товариші, через сорок вісім годин виїхати з Парижа. Через сорок годин ви повинні явитися на адресу товариша Анрі, який вам скаже все, що ви повинні далі робити. Більше я вам нічого не можу сказати. Правда, ще одна маленька дружня порада: не здумайте не послухатись наказу партії. Ви знаєте, чим кінчається непослух і зрада. Ну, а тепер дозвольте мені побути самому.
Російський товариш підвівся і відійшов трохи набік, щоб дати змогу Кіндратові й Петрові вийти з-за столу. Вони похопились це зробити. Російський товариш дуже мило, дуже тепло потиснув їм їхні руки й зайняв місце за столом. Кіндрат схаменувся, вихопив з кишені гроші і поклав їх на те місце, де сидів Петро. Російський товариш на це так само ласкаво та тепло посміхнувся і покивав їм головою на білій повній шиї.
Розділ XXVI
Вийшовши з кав'ярні, Петро й Кіндрат мовчки, машинально, повільно пішли бульваром. Вечір м'який, вогкий, тихий. Щоб уникнути гуркоту автобусів, ряв-коту й верещання автомобілів, звернули в якусь бічну широку вулицю з деревами. Набачивши порожню лаву, Кіндрат запропонував сісти. Петро мовчки, автоматично згодився. Обидва сівши, не дивились одне на одного і блукали порожніми очима по вулиці.
Нарешті Кіндрат вийняв цигарку і тоді сказав:
— Та-а-к. Так оце така нам відповідь.
Петро дивився поперед себе, і невідомо було, чув чи не чув Кіндрата. Тоді цей рішуче спитав:
— Ну, що ж будемо робити, Панасе? Через сорок вісім годин поїдемо до стєнки , чи як?
Панас задумливо і тихо сказав:
— Треба ховатись.
— Думаєш, не знайдуть?
— Париж великий. Як добре залізти в хащі його, не лишити за собою ніякого сліду та не виходити зо схованки, то не повинні знайти. А надто, коли змінити ім'я.
Кіндрат подумав і знову спитав:
— А потім? Не будемо ж ми вік сидіти в схованці. І треба ж чим-небудь жити.
Петро тим самим рівним, задумливим і байдужим голосом одповів:
— Та не будемо. Я думав про це. Правду кажучи, Гришо, я їхню відповідь знав. Не хотів з тобою сперечатись, щоб тебе не засмучувати зарані. Та й сам трохи думав: "А може ж?.." Ну, та не так, іноді. А по-справжньому думав, що доведеться нам з тобою тут лишатись. Додому, на Україну, нам уже не повертатись.
— А де ж нам бути?
— Десь треба шукати притулку. Я збирав тут усякі довідки про еміґрацію. До Арґентини охоче пускають еміґрантів. От я й думав: якщо стане так, що вороття додому нам не буде, то їхати до Арґентини. У мене є тисячі півтори долярів моєї платні в Стовера, що на французькі гроші складає кілька сот тисяч франків. Ну, хай нам, коли приїдемо до Арґентини, лишиться тисяч триста. На ці гроші будемо закладати якусь кооперативну справу, чи то майстерню, чи фарму. Та й будемо починати колектократію.
Кіндрат помовчав.
— Невеликі це гроші, — сказав він сумно.
— Та невеликі. А все ж таки, може. Зачепитись якось можна буде.
Кіндрат знову помовчав і передком черевика покачав камінчика. І так, пильно дивлячись на того камінчика, випустив з уст:
— Аз Стовером же як?
— З Стовером? — здивувався Петро. — А що ж з ним? Кінець, звичайно. І то негайно. Не через сорок вісім, а щоб через вісім годин мене там уже не було.
— А, власне, чого так, щоб тебе там не було?
— Як так, "чого"? А як же інакше? Лишитись у нього? Ти думаєш, що ти кажеш?
(Продовження на наступній сторінці)