— Ага, чекайте, Мері! Це писання повинно бути в моїй присутності. Я буду виступати як захисниця комуністів, я ж — відома большевизанка. Розумієте? І це буде дуже добре для... для моїх особистих відносин з Вішем. Бо він же не зможе сам одповідати вам чи вашому братові. Він знає стенографію і буде записувати наші дебати. А потім повинен буде звести в одну цілість і скласти нам книгу. Наодинці зо мною він буде відповідати вам, а я буду переказувати це на загальному зібранні, немовби від себе. Це повинно бути надзвичайно цікаво! Ну, Мері?
Мері глибоко зітхнула.
— Ідея мені подобається. Але... я не знаю. Я буду робити все залежне від мене, щоб містер Віш "не схотів їх", як ви кажете. Але щоб він схотів вас, це не може залежати від мене...
— Коли він не захоче їх, він тим самим захоче нас! Це ж логічно. Отже, ви робіть так, щоб він не схотів їх. Більше нічого. Решту я беру на себе. Згода? В такому разі зараз же домагайтесь авдієнції у його величності містера Стовера і починаймо нашу кампанію за завоювання містера Віша! Беріть слухавку, телефонуйте його величності! Гайда!
І його величність, містер Стовер, з радістю вхопився за піднесену йому нову ідею. Радість, розуміється, була не бурна, а велична і спокійна. Всі пропозиції міс Мері було прийнято, не виключаючи про присутність місіс Мабель, яку було тут же разом з містером Вішем покликано на нараду — на нараду, як дати найкраще "належну відповідь тим негідникам".
Мабель зиркнула на Петра і спіймала його погляд на собі, погляд порозуміння і змови. Вони висловили твою згоду взяти участь у такій поважній акції. Тільки місіс Стовер-молодша категорично попередила містера Стовера і його вірних однодумців, містера Віша та міс Мері Сміт, що вона, Мабель, не поділяє їхніх поглядів і, хоч не бувши комуністкою, буде твердо захищати справедливі комуністичні позиції. Містер Стовер повагався, але кінець-кінцем її умову прийнято. І він навіть ухвалив думку головного референта, міс Сміт, про те, що участь місіс Мабель може бути корисною для справи, бо буде утримувати всіх од законної необ'єктивности в ставленні до комунізму, а надто такої особи, як містер Віш, яка найбільше постраждала від нього і яка буде головним арбітром при писанні книги.
— Правильно, — сказав містер Стовер, — насамперед істина!
А після цієї наради Мабель покликала до себе Петра і по-товариському, без яких-будь натяків на щось "інше", умовилася з ним, як їм триматися на засіданнях. Навіть було прийнято, що вона сидітиме за столом поруч нього, і він у тих місцях, де Мері говоритиме кричущу неправду, буде злегка своєю ногою надушувати на її ногу. А так само про те, що після кожного засідання вони вдвох будуть сходитись і разом обговорювати поданий від міс Мері матерія л. Тут обоє мали дуже байдужий і діловий вигляд. Таким чином, казала Мабель, до писання книги, може, й не дійде, бо позиції містера Стовера і Мері будуть розбиті в самому початку. А коли це питання виясниться, тоді виясниться, що має саме містер Стовер провадити далі: акцію війни проти СССР, чи акцію проти війни, чи просто схоче повернутись додому.
— А тоді й ви зможете виїхати на Україну.
Про себе й про свою подорож з ним туди — ні слова.
Петро час од часу гостро зиркав на неї, бажаючи пронизати її до глибини душі поглядом, але абсолютно нічого підозрілого не помітив. І коли ввечері провадив з Кіндратом нараду про це все, він мусив визнати, що їй, Мабель, не було чого закинути.
— Іноді навіть здається, що вона серйозно говорить оте все, що справді немовби не така, як вони всі. " Боль-шевизанкою" зве себе. Гм!
Кіндрат виявив себе в даному разі рішучим оптимістом. Насамперед він не впав в одчай, що доведеться ще побути в Парижі. А надто коли для справи... Розуміється, буржуазна країна, а все ж таки якось воно... Звичайно, і там, у СССР, демократія, та тут ніби якась вона вільніша. Люди поводяться якось простіше, одвертіше, ніхто нічого не боїться. І живуть усі куди краще. А там, дома, що ж тепер замовчувати! там не так легко живеться. Звичайно, там соціалізм, а тут... А щодо Мабель, то він, Кіндрат, цілком вірив, що вона була абсолютно щира і правдива.
— І, розуміється, вона охоче поїхала б з нами, коли
б...
— Е, годі про це! Нікуди вона з нами не поїде. До нас? Сказився ти? І взагалі годі про це! Швидше б тільки відповідь од товариша Кішкіна приходила. А там...
Петро похмуро закрив свій бльокнот із стенографічним записом і кинув його на стіл.
Розділ XXIII
Перше засідання було призначене містером Стове-ром на третю годину в маленькому кабінеті на першому поверсі, — там було затишніше й спокійніше. Картини стародавніх майстрів у важких золотих раліцях; товстий, м'який, на всю кімнату перський килим, поважні вази з поважними квітами якогось чудного сорту; все таке поважне, імпозантне, у тон мільярдам. Величезне, на всю стіну вікно дозволяло бачити парк і небо. На якому теж поважно клубились імпозантні хмари з підзолоченими сонцем боками. Час од часу промені того сонця проривались крізь хмари і заливали кабінет невтримним, легковажним, неповажним сміхом.
Одначе у членів засідання на обличчях той сміх не відбивався. Вони всі були дуже серйозні, навіть урочисті, на що у кожного були свої підстави.
Посеред кімнати стояв величезний стіл, накритий зеленим сукном, і чотири зручні, спокійні фотелі. Перед трьома з них на столі лежали бювар, олівець, папір і стояла попільничка. Фотель містера Стовера стояв трохи осторонь столу, був він інший, ніж усі, великий, глибокий, з високою спинкою, як при троні, а при ньому був окремий столик, теж з папером, олівцем і попільничкою. Містер Віш і місіс Мабель Стовер сиділи поруч по один бік стоЗіу, а міс Мері Сміт, яка була блідіша, ніж звичайно, підсунула ближче до себе одну з ремізок, поклала на неї руку, немовби прохаючи підождати, і заговорила тихим, рівним голосом, потупивши очі:
— Я дозволю собі дати маленьку передмову... Містер Стовер, бачачи, що Віш не почав стенографувати, перебив Мері:
— А ви, Петре, записуйте. Навіть передмову. Ми потім будемо розбирати. Чи піде вона до книги...
(Як своєму синові, містер Стовер казав уже тепер тільки "Петре", а не Віш.)
Петро поспішно взяв стильо й почав писати.
— Прошу далі, міс Сміт, — офіціальним голосом сказав містер Стовер.
— Моя передмова матиме певне відношення до книги, — тим самим рівним голосом і з потупленими очима почала знову Мері. — Вона дає пояснення, через що автор хотів писати її. Автор її — мій покійний брат, Джон Сміт. Батько наш був робітником на заводі Форда в Дітройті. Батько конче хотів дати освіту братові й приносив усю нашу родину в жертву цьому. Брат закінчив університет і вже намірявся відплачувати всім нам свій борг, як він казав, — він хотів дати всім нам, молодшим за нього дітям, теж вищу освіту, — але йому не пощастило зробити це так, як хотілось би, бо він...
Мері на мент зупинилась, але зараз же почала далі:
— ...бо він був комуністом, і його неохоче приймали на службу.
Містер Стовер удав, що його ні трошки не здивував цей маленький деталь. Мабель, навпаки, весело здивувалась:
— О? А я й не знала, Мерінько, що ваш брат був такою передовою, лівою людиною.
Петро, швидко записував і ніяк не реагував.
— Так, він був щирим, глибоко переконаним комуністом, гарячим послідовником Леніна і Сталіна. Його віра в те, що в СССР був дійсний соціялізм і щасливе життя, була така, що він не дозволяв нікому з нас у родині ні одного слова критики чи простого сумніву. Через те в нього часто були сутички з батьком, який все ж таки дозволяв собі сумніватись. Нарешті закінчилось тим, що брат вирішив їхати до СССР для участи в будуванні соціялізму. А батько з горя заслаб і помер...
Вона помовчала кілька секунд і, не підводячи очей, заговорила далі:
— Я забула сказати: брат шість років вивчав російську мову і знав її так добре, що міг писати статті цією мовою й говорити так, що його часом самі росіяни брали за росіянина. Отже, він міг цілком легко працювати в Росії у своїй галузі (фах у нього був інженера). Але... але він із самого початку побачив таке протиріччя між дійсністю і тим, що він собі уявляв на підставі читаного ним у комуністичній пресі й книжках та усної пропаганди, що йому трудно було звикнути до цієї різниці. Він старався знайти всякі пояснення, бути терплячим, бути вірним своїй доктрині. Але якраз оця саме вірність і заважала йому працювати. Навпаки, що більше він хотів бути справжнім комуністом, таким, як того вимагала чиста теорія, то виразніше відчував оте розходження між теорією і ділами комуністів.
— Розуміється! — твердо й задоволено сказав містер Стовер і закурив сигару.
— Брат не витримав і почав звертати увагу керівників совєтського уряду на це розходження. Але його суворо спинили і заборонили робити яку-будь критику політики партії та її моралі. Ця заборона не спинила його. Тоді йому загрозили арештом. Та й це не спинило його. Тоді його арештовано й заслано на тяжкі роботи до Сибіру. Він утік. Його спіймали. Він протестував. Його сильно били, мучили, знову заслали на каторжні роботи. Тут надійшла війна. Він знову втік, добився до Москви і сховався в американському посольстві. Посольство вивезло його додому, до Америки. Це було вже в кінці війни. Коли він уперше прийшов до нас, ми його не впізнали, це був якийсь...
Мері знову замовкла, посиділа так непорушно якийсь мент і ще тихіше та рівніше заговорила далі:
(Продовження на наступній сторінці)