— О-о-о? — насмішкувато проспівала Мабель. — Ви, може, відмовляєтесь?
— Так, відмовляюсь, місіс Стовер. Уявіть собі.
— О-о-в! Чого ж то так, о, чеснотний містере Віше?
— Того, що вони мені ні до чого, місіс Стовер. Завтра я виїжджаю, і ви мене більше ніколи не побачите. Я не добре роблю, що кажу вам це, але я... не міг. Ну, та й ви ж своє слово триматимете.
Мабель спустила ноги з канапи й сіла лицем до Петра. Насмішки вже не було в очах її, але вона невідривно, допитливо, як угризаючись у загадку, вп'ялася в лице Петрові.
— Що ж це за трюк тепер? — серйозно й тихо кинула вона. — Ви дійсно виїжджаєте?
— Дійсно виїжджаю.
— І дійсно відмовляєтесь од мільярдів?
— Дійсно.
— Чому?
Петро мовчав і так само загадково посміхався.
— Чому ж? Кажіть. Бо, згодьтеся самі, що я не можу повірити, що людина, яка витратила стільки сили, аби добитися цих мільярдів, кинула їх без причини. Та від мільярдів ні з яких причин не відмовляються, містере Віше. Ви мене маєте за зовсім наївну.
— Ні з яких, кажете, причин?
— Ні з яких.
— Гм! А я от-таки відмовляюсь. А причина вам здасться такою смішною, що мені аж ніяково казати. Та все-таки скажу, щоб ви не шукали ще якогось шарлатанства... Я — просто комуніст, місіс Стовер, та й годі. Це вся причина.
Місіс Стовер одкинулась назад і непорозуміло витріщилась на Петра. Вона, видко, всього ждала, тільки не цього. І до такої міри не ждала, що в першу мить навіть не зрозуміла як слід.
— Ви... комуніст?!
— Так, місіс Стовер, я — комуніст. Ви дещо про мене дійсно правильно догадались. І рана, і релігійність, і інше. Але от тільки в меті помилились. Я не заради мільйонів і не заради вас це робив, місіс Стовер. Мене послав мій уряд розвідатись, чого хоче містер Стовер, у політичному сенсі, розуміється. Я не міг цього зробити здалеку. Я мусив підійти близько до самого містера Стовера. Ну, і підійшов як міг, і розвідався все, що мені треба було. Та й годі. Нічого особливого. А тепер їду додому, на Україну. Розуміється, я — не
Вишнятинський, не попович, а простий собі робітник, молотобоєць. От ці руки, з яких ви стільки сміялися з вашими приятелями, — це руки не попівські.
І він виставив до неї свої два якорі.
Мабель устала і, широко наставивши на Петра очі, слухала його. На руки вона глянула машинально й знову перевела погляд на лице його.
— Отже, місіс Стовер, з цього ви бачите, що я не шарлатан. А що ваш дядьо сам сьогодні накинув мені й мільярди свої, і батьківство, і вас самих, то я ж не винен, місіс Стовер. Мене самого це так вразило, що я цілий ранок ошелешений.
Мабель стояла й водила по лиці Петра очима, неначе він вернувся після довгої-довгої подорожі. Стояла й водила. А він теж стояв і посміхався.
— Надзвичайно чудно... — прошепотіла вона нарешті. — Надзвичайно. Господи! Як я цього не подумала! І все, значить... О, яке ідіотство! Ні, це щось фантастичне!.. І ви рішуче-рішуче їдете?
— Рішуче, місіс Стовер.
— Але ж це страшенне безглуздя! Та сядьте, ради Бога, я не можу через це прийти до пам'яті: мені все здається, що ви зараз поїдете, і я не встигну нічого зміркувати. Сядьте!
Петро слухняно сів, а Мабель почала швидко ходити по сальону, хмуро дивлячися собі під ноги. Нарешті сіла проти Петра на канапі, рішуче наставила на нього сіро-зелені очі й сказала:
— Скажіть, ви згадували ті наші зустрічі, що були до вашого... прибуття сюди?
Петро мовчки подивився на неї, на її очі, уста, на золотяві хвилі волосся й одвів очі вбік.
— Навіщо про це балакати, місіс Стовер?
— Я хочу це знати! Мені треба, мені надзвичайно треба це знати.
Петро мовчав і дивився собі під ноги.
— Скажіть же, Віше! Я згадувала. Чуєте? Я щодня, щодня згадувала. З соромом, з люттю, з одчаєм згадувала. А ви?
Петро виразно зблід, підвів очі й знову спустив їх собі на руки. І ще тихіше сказав:
— Який сенс, місіс Стовер, про це тепер говорити?
— Є сенс! Є великий сенс! Скажіть же. Ну?
— Ну, згадував! — рішуче й злісно глянув ва неї Петро. — То що? Ну! Згадував. І теж із соромом, люттю й одчаєм. Ну, то що?
Мабель одразу вся змінилася. Дивно, незрозуміло змінилася: вся стала матово-ясна, тепла, рожева, наче засвітилася зсередини, очі зробилися м'які, губи дитячі, овал ніжніший, навіть волосся, здавалося, порожевіло й матово затеплилося.
— А що ж ви думали про мене, коли я з вами так поводилась? — тихо й винувато сказала вона. — Що?
Петро не міг дивитися на неї, — ця зміна в її лиці, в голосі, в усій постаті була нестерпно хвилююча. І він знову встромив очі в ніготь свого пальця й знизав плечима.
— Що ж я думав? Усякі речі.
— А які саме, Віше? Які? Мені треба це знати, дуже треба.
Петро посміхнувся: кумедна річ, вона гадала, що, як скаже "мені треба знати", то це найдужчий аргумент, і чоловік розпанахає перед нею всю душу свою.
— Ну, Віше. Скажіть!
Петро, дивлячись убік, безсило ворухнув пальцями.
— Гм!.. Ну, думав, що... що я вам тут заважаю, що я можу розповісти про ваші... флірти по дансинґах. Взагалі, неприємний свідок. І через це хотіли мене спекатися за всяку ціну. А як я не хотів іти звідси, то ви мені мстились.
— Та й годі? І це все, що думали про мене?
— О, "все"!
— А що ще? Що, Віше? Що я гидка, розпусна, нікчемна, паразитка? Все, що в цій знаменитій статті? Правда?
Петро рішуче покрутив головою.
— Ні, місіс Стовер, я нічого не скажу. Нема для чого.
— Моє ім'я — Мабель, Віше, — тихо й прохально сказала Мабель.
— Ні, місіс Стовер, я нічого більше не скажу.
— А моє ім'я все ж таки — Мабель, Віше.
Віш мовчки подивився вгору, потім убік і нарешті твердо зупинив очі в своєму притулку: на нігті великого пальця, твердому й рожевому.
Мабель глибоко зітхнула, закинула руки за голову, відхилилась на спинку канапи й стала дивитись у стелю, знову похмуривши брови. Петро кілька раз зиркнув на неї і зняв руки з поруччів.
— Ну, місіс Стовер, мені треба йти. Я мушу готуватись до виїзду.
Місіс Стовер усе так само сиділа, тільки на ці слова ще дужче похмурила брови, немов іще дужче вдумуючись у щось.
Петро зітхнув, потарабанив пальцями по колінах, зиркнув на Мабель і підвівся.
— Я мушу йти, місіс Стовер.
Мабель зняла руки з шиї, злегка тріпнула головою й рішуче сказала:
— Сядьте. Ще кільки хвилин. Петро нерішуче сів.
— Скажіть: ви ніяк-ніяк не можете лишитись тут?
— Ніяк, місіс Стовер.
— Чому?
Петро безсило всміхнувся.
— Коли ви цього не розумієте, то я пояснити не можу. Довелось би занадто довго говорити нам. Та й тоді навряд, чи ви зрозуміли б, місіс Стовер.
— У вас там є жінка, діти?
— Ні, я нежонатий.
— Є коханка? Петро посміхнувся.
— Ні, і коханки ніякої нема.
— Та-ак... — задумливо похилила голову Мабель.
І раптом, швидко підвівши її, весело глянула в лице Петрові.
— А хочете, я одвезу вас на своєму аеропляні в Москву? За один день там будемо. Га?
Петро ошелешено, аж із жахом відхилився назад.
— Ви? До нас?!
— А що ж такого? Я буду працювати, як і всі. Адже ваш уряд пустить вашу жінку з вами?
— Мою жінку?
І Петро непорозуміло, злякано, неймовірно замовк.
— Ну, так, вашу жінку.
Він якийсь мент дивився на неї, і в очах його застиг той самий чудний жах. І раптом він рвучко підвівся й простяг руку.
— Я мушу вже йти.
Мабель теж підвелася, взяла його руку й, прикривши її своєю другою рукою, з лукавою посмішкою зазирнула йому в лице.
— А коли ж ми вилітаємо? Сьогодні чи завтра? Мені ж треба наготувати аероплян.
Петро потяг свою руку, але Мабель ще дужче затиснула її між своїх рук.
— Вибачте, місіс Стовер, але ви говорите речі цілком неможливі.
— Чому? Я хочу бути вашою жінкою і їхати з вами на Україну. Я хочу теж будувати нове життя і соціялізм. Що тут неможливого?
Петро понуро буркнув:
— Будуйте їх в Америці.
— Може, буду й в Америці. Але ж я хочу повчитися у вас. А, крім того, Віше, я ж ваша жінка. Чого ж я тепер поїду до Америки? Я ж знайшла свого Петра. Знайшла і вже тепер нізащо не загублю. Ні.
І вона міцно, щільно пригорнулась до нього всім тілом.
Петро на мент заплющив очі, застиг, але раптом визволив свою руку й відійшов від Мабель убік. Відійшов, пригладив тремтячою рукою волосся, застебнув піджак і, не дивлячись на Мабель, глухо промовив:
— Ну, мені треба йти.
— Добре, йдіть. А ми коли ж відлітаємо?
— Ніколи, місіс Стовер.
— Чому так?
Петро чудно вп'явся в неї очима, постояв так якийсь мент і з понурою цікавістю спитав:
— Ви серйозно хочете будувати соціялізм?
— Серйозно, Віше.
— І вам серйозно остогидло бути мільярдеркою?
— Серйозно, Віше.
— Гм!.. Нова заповідь каже: роби те, що кажеш. Добре. Значить, ви відмовляєтесь од мільярдів?
(Продовження на наступній сторінці)