«Чесність з собою» Володимир Винниченко — страница 27

Читати онлайн повість Володимира Винниченка «Чесність з собою»

A

    — Яким чином?

    — Самим звичайним. Явились в машкарах добродії, пройшли до Семена Васильовича й з револьверами в руках, почали вимагати тисячу карбованців.

    — Ну, і? — високо підняв брови Мирон.

    Дара пильно подивилась на його. Ніздрі її хвилювались.

    — Ну, і Семен Васильович дав їм. Вони пішли. Ви хіба про це не чули?

    — Я?! — весело здивувався Мирон. — Звідки ж мені чути? От так штука! Ну, і що ж? Зараз, звичайно, треба було поліцію покликати. Як же так?!

    Щось іскристе, насмішкувато-веселе бігало в його зеленкуватих очах.

    — Поліцію було покликано.

    — Так? Ну, розуміється. Це ж чорт зна що таке! Семен Васильович, звичайно, дуже стурбований? От так історія! Багато їх було?

    — Не знаю. Двоє було в кабінеті. Семен Васильович каже, що один них дуже подібний до вас.

    Мирон весело зареготався.

    — До мене?! Та не може бути?! От це мені подобається... Ще чого доброго на шибеницю попаду... Ха-ха-ха! Та вони ж в машкарах, кажете ви, були?

    Дара не зводила з його очей, чудних, схвильованих, мягких.

    — Постаттю подібний.

    — Постаттю? Ну, це ще не так страшно... І більше нічим?

    — Ви що, боїтесь?

    — А вже-ж! От, маєте собі! Велика радість на шибеницю йти. Не маю ніякісенької охоти.

    — Коли це не ви були, так чого ж вам?

    — Ну, це... знаєте... Та, послухайте: ви, здається й справді думаєте, що це я був? Ха-ха-ха! От це мені подо-о-бається!...

    І Мирон весело розвів руками.

    — Це ціка-а-во ! Ну, а ви, Тарасе, все ж таки, той... беріть вашого капелюха та ходім. Та чого дивитесь так на мене, як на привид чи й, справді, як на експропріатора? Га? Ідіть одягайтесь, ходім.

    Тарас машинально повернувся й пішов у свою кімнату. Мирон з посмішкою в очах оглядався навкруги.

    Потім неначе згадав щось, крикнув "ага!" й швидко поліз у кишеню. Вийняв якогось листа та з ґречною посмішкою подав його Дарі.

    — Добре, що згадав. Прочитайте.

    Дара розгорнула листа й почала читати:

    "Ти напрасно, Роня, ходиш, понапрасну ножки бьєш. Не ходи й дурня тут не строй. З міня сміются вже за тебе, а коли хочеш щоб повірила тобі, візьми, свою Дару та Віру, приходь з ними сюди, поклонися мені в ніжки перед всіма, поцілуй в руку мене та мого гостя, от тоді бачитиму, що поважаєш. А дами твої нехай станцюють з нашими гістьми І мене попрохають. І пущай з кавалерами приходять. А без них і не лізь, бо вижену. Марія Купченко."

    Дара, нахмуривши брови, повернула листа Миронові.

    — Вона, мабуть, в пьяному стані писала це? — майже байдуже вимовила.

    — Можливо. І не сама, але колективно. Але, не дивлячись на це, пропозицію її приймаєте? Ви колись хотіли...

    Дара подивилась на його.

    — Вам дуже хочеться, щоб я образила сестру?

    — Чим?

    — Тим, що піду. Я цього не хочу...

    — Які ви делікатні!

    Мирон ніяково засміявся й сховав листа.

    Дара задумалась, неначе одразу забула про лист і похмуро розглажувала зморшки скатертини на столі. Високі молоді груди її підіймались та опускались. Вона, помітно, була чимсь схвильована.

    — Мироне! Це ви зробили експропріацію? — раптом тихо, швидко спитала вона й глянула на його лагідними, довірчивими, чудними очима. — Ви? Так?

    Мирон здивовано підняв брови.

    — Та що ви?! Бог з вами!

    — Мироне, скажіть мені!

    Мирон раптом почервонів увесь. Очі злісно потемніли. Він також знизив голос.

    — Та ви що? Наївність удаєте чи мене за наївного вважаєте? Що ви справді? Хочете дошукатись, хто видер у вас тисячку? До поліції звертайтесь!

    Дара зблідла й мовчки дивилась на його. І раптом приклала руку до щоки й з якимсь повним горя страхом, неначе тільки зараз помітивши, тихо, майже, несвідомо промовила:

    — Ох, як же ви мене ненавидите! Як ненавидите!

    Мирон швидко глянув на неї, крякнув, непокійно заворушився й рішучо тріпнув головою, неначе, викидав з неї щось зайве.

    — Чи ви швидко там, Тарасе? — голосно гукнув він.

    — Зараз... Зараз... Шукаю... — почулося з кімнати Тараса.

    Дара одняла руку й, неначе від болю хмурячи брови, глухо та твердо сказала:

    — Скажіть, ви дуже мене ненавидите?

    Мирон ще більше нахмурився, непокійно помняв капелюха й нічого не сказав.

    — Скажіть, мені тепер дуже хочеться це знати... Мироне!

    Мирон глянув на неї, усміхнувся й нетерпляче повернувся до Тарасової кімнати.

    — Та швидче, Тарасе! Якого біса там?

    — Ви не хочете мені відповідать? — тихо кинула Дара, закусивши губу й важко дихаючи.

    — Ні!

    — Чому?

    — Тому, що не хочу.

    — Чому ж не хочете?

    Мирон круто, злісно озирнувся до неї.

    — Та чого ви, справді?! — спалахнув він. — Чого вам треба від мене? Що вам від моєї ненависти або любови? Що за розмова така? Скажи їй, чи ти зробив... Та що ви?! Що за кумедна наївність? З якої речі почну з вами отвертим бути, хоч би й я зробив? Ненависть? Яка ненависть? За що? Що ви мені? Ідіть до Кисельських про почуття балакати, мені ж дайте спокій. Чи, може, цією вудочкою хочете виловити свою тисячу? Шкода, правда? Бідні! Нічого, мужички знесуть ще яєчко, "не просте, а золоте"... Та й поліція подбає.

    Дара затулила лице руками, неначе захищаючи його від злих, шипячих слів. Потім одняла руки й бліда, з тремтячими від муки губами, тихо сказала:

    — Ох, як ви боляче мені робите! Ох, як боляче!

    І помалу похитала головою, як роблять це від нестерпного болю.

    Мирон замовк, зблід, швидко ступив до неї й раптом одразу зупинився.

    — Е, так краще! Все одно! Прощайте!

    І круто повернувшись, поспішно, неначе тікаючи, пішов в передпокій. Дара тихо, помалу пустились на стілець і безсило сперлася всім тілом на його спинку.

    В цей час вибіг Тарас.

    — Вже... Іду! Шапку шукав... Під ліжком...

    Він на бігу одягав кашкета й не помітив Дару.

    На вулиці деякий час ішли мовчки. Мирон був хмарний, Тарас же стурбовано, несміло заглядав йому в вічі та щулився від холоду.

    — Ви — дурень! — раптом різко сказав Мирон, повертаючись до Тараса.

    Той не образився, тільки здивувався.

    — Розумієте? Чого дивились на мене так? Що тут страшного, коли б ви навіть ні трішки не мали сумніву, що то я був? Що одну з багатьох тисяч видер у злодія? Дурень ви! Дивиться як теля на нові ворота. Може, ще ляпали язиком що небудь про нашу розмову? Так?

    — Ні, я нікому нічого не казав.

    — То-ж-то. Ще такої б дурниці не ставало. Зробив я. Маю при собі п’ятсот карбованців, які зараз вам дам. Другі п’ятсот помішники взяли. Я б вам їх не віддав, коли б не знав, що Оля не візьме від мене. Крім того, я, певно, швидко поїду звідси.

    Тарас щось пробурмотів.

    — Мовчіть. Слухайте. Тому я їх вам даю. Ви так зробіть: покладіть їх в ощадну касу; деякий час житимете, як раніше. Чи дали ви вашим п’ятьнадцять карбованців?

    — Ні... Я забув...

    — Е, який ви дурень! Чому ж не дали? Хіба ви не розумієте, чорт би вас узяв, що для ваших тепер кожен карбованець дорогий! Зараз же йдіть та однесіть! Чуєте?

    — Добре... — прошепотів Тарас.

    — П’ятсот же занесіть до ощадної каси й поки що не чіпайте. Потім як небудь скажете, що зустріли одного знайомого, котрий прихильно поставився до вашого скрутного становища і згодився знайти для вас грошей. Розумієте? І візьмете спочатку карбованців сто. На ці гроші, або, ще додавши, треба наняти для Олі майстерню. Вона закличе ще товаришок і організує артіль, чи що. Це проект, але поки... Батька в лікарню.

    Самі в санаторій. Инакше усіх вас чорт забере.

    Тарас зупинився.

    — Я також ваших грошей... не візьму, — з усиллям сказав він.

    — Що-о?!

    — Я... не можу.

    Мирон пильно подивився в лице йому й засміявся.

    — Фу, та й ідіоти ж ви всі які! Ну, чого ради ви цю комедію строїте? Ходімте, ми звертаємо на себе увагу... Чому ви не "можете"?

    — А ви думаєте, що я можу?

    — Господи!..

    — Підождіть! Хіба це не все одно, що зробить?

    — Себ-то як?

    — Так. Це все одно. Я ж не продумав зробити? Правда?

    — Ну?

    Мирон питав вже не так певно. Тарас помітив це.

    — Коли ж я не продумав зробити, хіба я маю право взять?

    Мирон деякий час мовчав, дивлячись поперед себе похмурими, скупченими очима. Тарас непокійно заглядав йому в лице.

    — Не вірно! — нарешті рішучо стріпнув Мирон головою. — Тут ви берете від мене, там же від Кисельського. Там ви берете силою, тут же вам дають. Зовсім нова комбінація. Ну, та це дурниці. Беріть гроші!

    Мирон витяг з бокової кишені пакета й простягнув Тарасові. Тарас нерішуче взяв і тримав в руках, вагаючись.

    — Ховайте, нема чого. І зараз же йдіть до своїх. А завтра ранком занесіть до ощадної каси, — сьогодня пізно. І кінець... З Олею побалакайте й ні за що не допускайте до дурниць. На випадок чогось, біжіть до мене. Не застанете, лишайте записку. Зрозуміли?

    — Так...

    — І слухайте: візьміть себе в руки. Зберіть все ваше самолюбство. Ви наче ганчірка якась, дивитись на вас неприємно. Сором! Хвороба хворобою, але нетримання себе в руках само собою. Як що .зможете, забіжіть завтра до мене сказати, як все обійдеться. А Кисельські твердо переконані, що це я?

    — Ні... Підозріння тільки... легке.

    Тарас рішуче сховав пакета й щільно стиснув губи, неначе рішившись на щось.

    — А як Дара віднеслась? — байдуже кинув Мирон, але скоса гостро поглядав на Тараса.

    — Дара нічого... Сьогодня вранці казала, щоб нічого не казати поліції про підозріння на вас.

    — Так?.. А до... експропріації як однеслась?

    — Нічого не казала... Напевно, хвалить...

    Тарас усміхнувся.

    — Хвалить? — ще більш байдуже спитав Мирон. — Чу-у-дно... Ви чули?

    — Так, вона щось таке казала Сергію сьогодня ...

    Тарас знову усміхнувся.

    — Сергій дуже... зажурений... У соціалиста експропріація... Ну-ну!

    — Хм! — мугикнув задумливо Мирон.

    Помовчали. Тарас щулився від холоду.

    — Ну, все одно! — раптом сильно зітхнув Мирон, і засміявся. — Так і буде.

    — Що? — запитав Тарас.

    — Нічого... Це я так... Ну, то до побачення. Мені сюди... Завтра заходьте.

    — До побачення. Зайду.

    — Біля чотирьох.

    — Добре...

    Мирон зайшов в під'їзд будинку, в якому жила Наталя.

    Другие произведения автора