— Ну, а коли б я... все віддав на партію? — раптом тихо, не підводячи голови, почав він.
Дара зупинилась.
— Ну?
— Ти не мала б уже наміру покинуть мене І... пішла б тоді зо мною?... І нічого б... більше тяжкого у нас не було?
Дара мовчала. Потім глухо спитала:
— Це була б жертва для мене?
— Припустимо...
— Ні, тоді з тобою б не пішла!
Неначе якась полегкість почулась в її голосі. Сергій уважним довгим поглядом подивився на неї.
— Чому? — нахилив знову голову.
— Тому, що обов’язана була б платити тим самим, жертвами. Обов’язана була б жити з тобою. Не рівні були б. Знала б, що для мене зробив, а йдучи від тебе, позбавляла б усього. Це тяжко.
Сергій ще з більшою увагою розглядав свої руки.
— І тільки тому не пішла б?
Дара дуже почервоніла.
— Що значить?... Звичайно!
— Чому ти так ухопилась за те, що це жертва?
Дара нахмурилась.
— Тому, що це — жертва. Ти не сам це робиш! Сам увіруй, що так треба зробить! Ну, покиньмо.
Руки у Сергія злегка тремтіли, але він їх розглядав.
— Значить? — кинув він ледве чутно.
— Що "значить"?
— І так тобі... нестерпно і... відавши все, нестерпно...
Дара не відповідала. Раптом в жагучій злости заломила руки й стріпнулась усім гнучким сильним тілом.
— Ех! Схопила б все це прoкляте, розкидала б к чорту на всі боки! Е, як надзвичайно препаскудно все це!
— Значить? — ще тихіше та упертіше повторив Сергій.
— Нічого не значить! Не знаю. Годі про це. Побачимо... Іди, я хочу бути сама.
Сергій не рухався. Потім глибоко зітхнув, підняв голову й помалу пішов до дверей.
Дара скоса слідкувала за ним, сувора, зла. Раптом швидко, підійшла до його, обняла за плечі, повернула голову до себе й з глибокою ніжностю, жалем забалакала:
— Прости, Сергійку... Не можу я, любий... Ти можеш, ти звик, мені ж чуже все це... Ці селяне... Як не бачу, ще куди не йшло, але як побачу... Ну, та ми ще подумаємо. Ти ще подумаєш... Ти хороший. Ти мій тихий, ніжний... Не сердься на мене, золотко...
Сергій глянув на неї. Очі великі, чисті благаюче дивились на його, уста свіжі, ніжні, розкрилися якось по-дитячому, безпорадно, зворушливо.
Він з мукою, помалу повів головою, мовчки визволився й вийшов.
Дара непорушне, з болем дивилась йому вслід. Брови ж уже грізно хмурились.
X
Тарас, з усіх ознак, був глибоко зхвилюваний всім тим, що було. Він довго ходив у себе в кімнаті, виходив у вітальню, знову вертався до себе. Нарешті одяг свого рябого кашкета й пішов з дому. Вигляд він мав розгублений, напружено стурбований. І в той же час, здавалось, що турбота та замішання його несвідомі, що турбується та поспішає не сам Тарас, який навіть дивується з цього, а хтось ниший, хтось всередині його.
Біля будинку, де жив Мирон, спинився й озирнувся. Так, будинок той, в якому живе Мирон. Тарас дурновато ухмильнувся й пішов на сходи.
Мирон чертив. Очевидно поспішав, але Тараса приняв охоче, серйозно й навіть нетерпляче, неначе кожної хвилини чекав на його.
— Чому так довго не приходили? Ну, добре, добре, сідайте... Я складу свої приладдя...
— Чого ж я повинен був прийти до вас? — сердито спитав Тарас. Він важко дихав, вийшовши по крутих сходах.
Мирон склав інструменти, повернувся до його і, діловито потираючи руки, серйозно, швидко забалакав:
— Того, любий, що ви — не дурень і не нечулий хлопець. Ну, викладайте, що надумали?
— Я нічого не надумав. І звідки ви взяли....
— Нічого не надумали? — здивувався Мирон і навіть почервонів злегка від гніву. — — А Олю бачили?
— Бачив.
— Давно?
— Днів зо три.
— Ну, от! Так ідіть і зараз подивіться, та послухайте її. Ідіть. Мені нема часу з вами дурні розмови вести. Я думав... Ідіть собі.
Тарас похмуро, пильно подивився на його й помалу, чудно вимовив:
— Кисельському мужики гроші привезли. Аренду прохали зменшити, не згодився.
— Та-а-к? — протяг, одразу заспокоївшись, Мирон і в свою чергу уважно й навіть з цікавостю подивився на Тараса.
— Це до-обре... Чому ж ви одразу цього не сказали? Знаменито. Ну, так як?
— Що "як"?
— Що думаєте?
— З приводу чого?
Тарас був стурбовано, але щиро здивований.
— Слухайте, Тарасе, ви прийшли до мене дурника строїть чи, справді, не розумієте? Гроші ці... Скільки є?
— Дві тисячі.
— Нічого собі... Ну, так як? Ну, ясно й просто питаю вас: гроші ці ви лишаєте Кисельському чи однімете, як у злодія, і дасте вашій родині? Майте на увазі, що Оля ледве тримається й як не сьогодня то завтра піде до Салдєева. Я не міг побачити її учора та сьогодня, але... — (він поліз у кишеню й витяг гаманця) — от вам п’ятнадцять карбованців, візьміть їх і моментально, зараз же несіть до себе додому. Це, скажіть, поки що, а більше потім буде... Правда?
— Не знаю... — тихо сказав Тарас, машинально беручи гроші.
Мирон мовчки, допитливо подивився на його.
— Та ви, чоловіче добрий, чого ж власно, прибігли до мене? Поділитись приємною новиною, що Кисельські грошики отримали? "Не знаю". А хто ж знає, позвольте вас запитати? Я, може?
Тарас дурновато посміхнувся. Мирон слідкував за ним.
— Ну, я вас серйозно питаю: з якої такої причини ви з’явилися до мене? Чому так поспішали? Ви ж ще й досі оддихатись не можете. Ну?
— Не знаю! — буркнув, похмурившись Тарас, і почав підводитись.
— Та сидіть! — крикнув Мирон. — Коли мужики були? Давно?
— Півгодини... годину...
— Хм! Нікуди Кисельський не виходив?
— Ні...
— Ну, то от що, Тарасе: катайте додому, себто до Кисельських, і слідкуйте за старим. Розумієте? Ввечері ж, рівно о восьмій годині біжіть сюди. Тут на вас чекатимуть... Ні, краще так: приходьте сюди, я вам тут скажу, де ви зустрінетесь з помішниками. Вони матимуть все, що треба. Вам треба буде тільки повести їх. Розумієте? Помішникам, прийдеться, певно, половину дати...
Тарас все ширше та ширше дивився на Мирона.
— Ви це про що? — нарешті розгублено перервав його.
— Я? Про вас. Сьогодня в ночі ви повинні взяти у Кисельського гроші. І неодмінно сьогодня, бо він довго їх у себе не триматиме.. Ви розумно зробили, що поспішили. Але діло треба зробити цеї ж ночі. Риск дуже малий. Не беріть тільки усього, таких панів це тільки дратує, лишіть і йому половину. П’ятьсот помішникам, п’ятьсот собі. Чого дивитесь так?
— Я цього не можу... — тихо сказав Тарас, блідо-жовтий увесь.
— Через що? — різко, строго спитав Мирон.
Тарас мовчав.
— Через що, я вас питаю? Боїтесь?
Тарас зневажливо й нетерпляче повів плечем та головою.
— Ну, так через що ж? Неморально? Подло? Так?
Тарас потер лоба.
— Не знаю... — з трудом вимовив він.
— Але ви повинні це знати! Чуєте? Одповідайте: через що? Та швидче, коли робить, то часу на хитання гаяти нема чого. Ну? Згода чи ні?
— Н... ні... — видушив з себе Тарас.
Мирон якийсь мент пильно розглядав його.
— Е, кваша ви! Лічитись вам треба. Значить, ви не продумали до кінця про злодія?
— Чому ви говорите зо мною таким тоном? — похмуро спитав Тарас.
— Яким?
— Таким владним.
— Це моє діло. Я вас питаю: продумали і чи ні? Проте, зайве питання. Лікуватись вам треба спочатку. Ну, добре... Плюньте.
Мирон обірвав і заходив по хаті. Потім зупинився біля столу й довго дивився в вікно. В жовто-зелених очах його пробігали насмішкувато-веселі іскорки.
— Ну, покиньмо це! — раптом повернувся він до Тараса. — Чуєте, Тарасе? Лишіть. Не можете й не треба. Придумаємо щось инше. Ідіть додому, лягайте й лежіть. Це — найкраще в вашому становищу. Тільки гроші Олі занесіть.
Тарас підняв голову й каламутними очима подивився на Мирона.
— Погано мені... — cтиха, неначе прохаючи вибачення, сказав він. — Коли б не це, я б продумав... Бачите: от, скажемо, собаки... Вони також відчувають каяття, наприклад... Значить, є совість? Правда?
Мирон невдоволено скривився.
— Залиште, кажу! Ідіть додому.
— Ні, почекайте... Так же неможна. Це ж не є рішення питання. А коли собаки... це нехай так, значить, і у їх моральність є? Але, знову таки, яке мені діло до того, що у собаки моральність? Правда? Я сам по собі. Важно те, що у мене нема. У мене. У мене ж ... є. Стійте! Це, значить, так: Кисельські мені помагали... дуже помагали... Так, помагали... Потім я йду і вночі кажу: давай гроші. Ти вкрав у мужиків, ти — злодій, о, я знаю, — постійний, систематичний, законний, найшкодливіший. злодій... Е, це я добре знаю.... Так... Але... ти, значить, мені давай. А потім? Знову жити у них? Їсти з ними? Неначе нічого не трапилось? Та хіба це можливо?
Мирон з цікавостю слідкував за ним.
— Гадаєте, що неможливо?
— Ну, а як же?! Як же це можливо?!
(Продовження на наступній сторінці)