Трохим. Шш! (Прислухається). Здається, йдуть. Цінність Маркович. Да, щось наче рухається... Двоє чи одно?
Трохим. Двоє. Вони... (Тихо гукає). Леоніде! Ви? Леонідів голос (глухо). Ми...
З'являються справа Леонід і Маруся.
Цінність Маркович. Що ви так довго? Леонід. Хіба довго? Ми й так поспішали... Маруся (хапливо, нервово). Спізнились? Га? Ми
просто бігли... Чуете, як співають. Усе чуть... Чуєте? Треба тихше балакать.
Цінність Маркович. Да, да... Тільки ось що, мої панове: перш усього, поменше хвилюватись. А друге таке: на цьому посту треба двох людей, бо на цей бік побіжить більша група... Я пропоную Леонідові й Марусі обом стоять тут. А я займу Марусин пост. Ви нічого не маєте проти?
Леонід. Я — нічого. Не знаю, як Маруся... Та раз треба...
Маруся (вражена). Чекайте... Значить, я не там буду? Цінність Маркович. Ви будете тут, разом з Леонідом...
Маруся. Ах, мені не це... Ну, все одно. Да, да, добре, я остаюсь тут. А Трохим, значить, на старому місці.
Цінність Маркович. На старому, на старому. Тільки дуже прошу не хвилюватись... Ну, Трохиме, ви можете йти в'язать вартового. Чекайте. Значить, ви потім вертаєтесь на цей пост. Маруся співає сигнал, їй одповідають, тоді ви йдете. Так. Валяйте тепер...
Трохим. Ну, бувайте!
Цінність Маркович. Хай вам добре буде. Трохим. Дякую. (Нахиляється і зникає на правому боці в темноті).
Маруся непорушно вдумливо стоїть. Цінність Маркович ходить, зігнувшись, нервово потираючи руки.
Леонід (сідаючи на землю). Ви б, Марковичу, краще сіли або лягли... Сядь, Марусю. Так воно конспіративніше буде...
Цінність Маркович. Не можу, любчику, не можу... Нізащо зараз ні сидіть, ні лежать не можу. Тут уже хоч би стріляли прямо в пику, так не сяду й не ляжу. Так уже господь милосердний создав. Нічого не поробиш!
Леонід. Та хоч не ходіть.
Цінність Маркович. Знаю, любчику, що й ходить не варто б. Не можу.
Маруся (що лягла, закинувши руки за голову). А зір скільки! Колись я вірила, що то душі людські...
Пауза.
M а р у с я (глибоко зітхнувши). У що колись не віри-лось!.. (Швидко сідаючи). Слухайте, Марковичу! Цінність Маркович. Слухаю, Марусенько. Маруся. А де ж Трохимова бомба? Леонід. Тш! Тихше. Не треба так голосно... Маруся. Я забула.
Цінність Маркович. Лежить там, де їй треба лежать. А потім встане і зробить те, що їй треба зробить...
Маруся. Але це дуже небезпечно для Трохима?
Цінність Маркович. Ну, не так, як букетик фіалок у руках, але береженого, моя радість, і бог береже. Все од бога, моя хороша...
Маруся. Ах, та покиньте ваші жарти! Не місце їм.
Цінність Маркович. От іменно, моя люба, коли й жартувать, як не тепер, а не нервуватись і голосно кричать...
Маруся (понижуючи голос). Я не нервуюсь. Я вас питаю, є хоч один шанс, що його може розірвать?
Цінність Маркович (з легким роздратуванням). А, слухайте, серце, ви ж не дитина й повинні розуміть, що бомба — не апельсин же все-таки... Все може буть... Зручно кине, нічого не буде. Кине недалеко од себе, може штовхнуть... так, що й не встане.
Маруся (лягаючи знов). Так. Дякую.
Леонід. Ану, тихо! (Слухає).
Чути невиразний, сумний спів і далекі перегукування. Маруся. Що таке? Що таке?
Леонід. Нічого. Мені почувся крик якийсь коло стіни... Цінність Маркович. Ну, там кричать нікому... Маруся. А може, його схопили? Леонід. Ну, це не може бути...
Маруся. А чого ж він так довго? Господи! Яка тоска! Як тут тоскно... Тюрма страшна така...
Свист вартового, протяжний, виючий. Маруся. Навіщо вони свистять?
Цінність Маркович. Це вартові... (Потирає руки).
Маруся. Який безнадійний спів... Хоч би вже швидше він. Вони там ждуть...
Леонід. От уявляю, що вони зараз переживають...
Цінність Маркович. Да, да. Погано... Коли я тікав...
Маруся (раптово стаючи на коліна). Ах, мені так хочеться скоріше заспівати їм, дать знать, що ми вже тут, що... я прямо не знаю.
Цінність Маркович. Тш, тш, Марусю, тільки заспокойтесь, зараз прийде Трохим, тоді співатимете.
Маруся. Ах, чого він так довго! Дивіться, як чорніють голівки в вікнах. Наші на лівім боці? Да, на лівім. Я тут бувала вдень. Он вікно Петра... Здається, так давно-давно це було, а всього днів п'ять. Да, днів п'ять... (Застигає й непорушно стоїть на колінах. Стріпується). Цінність Марковичу! Так життя — базар? Ну, а що робить тим, хто не має ніяких товарів? Іти з базару?
Цінність Маркович мовчки ходить.
Леонід. Марусю, тут, їй-богу, не місце для філософій. Краще слухай...
М а р у с я. А звідки ти знаєш, що не місце? А може, якраз в таких місцях і місце? Ну, Цінність Марковичу? Одповідай-те ж!
Цінність Маркович. Шш! Здається, Трохим... Леонід. Тихо, Марусю...
Всі пильно слухають. З'являється Трохим.
Трохим (тихо). Готово.
Цінність Маркович. Зв'язали?
Трохим. Зв'язав, рот заклепав і в будку поклав...
Маруся (прудко підводячись). Ну, тепер можна, значить, давать сигнал? Да? Співать? Можна? (Хвилюється).
Цінність Маркович. Давайте. Тільки не хвилюйтесь і не дуже голосно співайте, щоб здавалось, що співають далеко від тюрми.
Маруся. Добре, добре... (Прокашлюється й, повернувшись до тюрми лицем, співає):
Зоре моя вечірняя, Зійди над горою, Поговорим тихесенько В неволі з тобою 8.
Всі напружено слухають.
Розкажи, як за горою Сонечко сідає, Як у Дніпра веселочка Воду позичає.
З тюрми чути чоловічий голос:
Добрий вечір тобі, Зелена діброво, Переночуй хоч ніченьку Мене молодого. Добрий вечір тобі,
Зелений байраче, Переночуй хоч ніченьку Ти славу козачу.
Як тільки чуються перші слова, всі з полегшенням зітхають і оживляються.
Маруся. Почули, почули! Андріїв голос!
Цінність Маркович (швидко). Чудесно! Ну, Трохиме, на місце! Після третього разу "сбейте оковы", Марусю, одповідайте.
Маруся. Чекайте. (Поспішно підходить до Трохима). Трохиме! Прощайте! (Простягає руку). Не сердьтесь на мене... і не згадуйте... поганим... Я, може, лучча, ніж ви думаєте. Може, побачите. Ну... Ну, ідіть, а то я... Нічого, нічого... Ідіть!
Трохим. Ех, Марусю! Ну що вже тепер!.. Тільки не прощайте все-таки, а до побачення! Я помирать не збираюсь. До побачення, товариші! (Стискує руки).
Леонід. До побачення!
Цінність Маркович. До побачення! Трохиме! Ви ж тікаєте на мій пост?
Трохим (озираючись). Да. (Зігнувшись, зникає наліво). Маруся. Я одповідаю. (Співає).
Ой повій, повій,
Та й буйнесенький вітре,
Та понад морем,
Та й винеси нас
Із кайданів, з неволі
В чистеє поле,
Та й понеси на Вкраїну.
(Змовкає).
Якийсь мент слухають. Тюрма мовчить.
Цінність Маркович. Так. Тепер, значить, тільки пильно слухайте. Ну, щасливо оставайтесь. Ваш екіпаж у правім рівчаку.
Леонід. Знаю.
Цінність Маркович. Хай вам добре буде. (Стискує руки).
Леонід. І вам. Маруся. Прощайте!
Цінність Маркович. Не прощайте, а до побачення... (Іде).
Маруся. Може... Всяко буває... Леонід. Так прямо на вокзал?
Цінність Маркович. Прямо. Бувайте... Не хвилюйтесь... (Зникає на лівім боці).
Маруся. Вони, значить, зараз підпоюють надзирателя? Да?
Леонід. Да.
М а р у с я. А це довго? Я думаю, хвилин п'ять, правда?
Леонід. Не знаю. Може, й менше...
Маруся. Як вони повинні хвилюватись...
Леонід. Я думаю... Во всякім разі не менше, ніж ми...
Маруся. Ти хвилюєшся?
Леонід. Да... Трохи...
М а р у с я. А Трохим? А Трохимові як? Ну, вже недовго. Вже недовго... Слухай, а ти знаєш, чого вони нас поставили тут обох?
Леонід. Ну, Маркович же сказав, що на цей бік біжить більша група.
Маруся. Нічого подібного! Умовлено, що вони діляться нарівно. Змінить умови він не міг... Леонід. Да, правда... Маруся. А я знаю чого. Леонід. Чого?
Маруся (помовчавши). Вони вважають мене нікчемною, нездатною бути на посту. Леонід. Ну, Марусю, ти знов.
Маруся. Я не хвилююсь, я не хвилююсь... Ти сам бачиш, яка я зараз спокійна... Але це факт. Цінність Маркович на мене весь час так подивлявся й потім щось сказав, вроді того, що боїться, як би я чого-небудь не наробила. Взагалі, цінність утеряла. О, я нічого! Хай... Я все-таки думаю, що на що-небудь я таки здатна. Да, да... На що-небудь. Побачать... А тебе я навмисне спитала,— я так і думала, що ти не помітиш.
Леонід. Право, я не розумію.
Маруся. Ну, нічого, нічого... Не будем більше про це говорити. Ні про що не будем говорити. Мовчать. Ох, як би я хотіла, щоб все уже мовчало круг мене, ні думок, ні споминів, нічого. Ну, годі! Ша, треба слухати. Вже недовго... Слухай, чуєш, як тюрма перегукується? Вся тюрма не знає, що вони тікають? Ні? (Помовчавши. Другим тоном). Я так хотіла посидіть в тюрмі, і не довелось.
Леонід. Хіба ти... Що значить "не довелось"?
Маруся (хапливо). Ні, я так... помилилась. Розуміється, я ще двадцять раз встигну. Тільки мені раніше дуже хотілось... Ну, та це дурниця. Шш, слухай!
Леонід. Чудно ти поводишся сьогодні, Марусю...
Маруся. Чим? Чим чудно?
(Продовження на наступній сторінці)