Спектакль зі співами, з декламаціями і, як водиться, на "користь". Про це подбала Соня. Помешкання — недобудований "гамазей" за селом, п'єса — твір Василя на одну дію, що ставили в школі: "На баштані". Дійових осіб багато, на ролі без слів заохотили школярів місцевої чотирирічки. Головна розпорядниця — Соня. Бігала, забувала їсти, вночі не спала, їй, було, запропонували ролю — засоромилась, почервоніла, замахала руками: "Куди мені, грішній", — і смутненько зітхнула. Грати вона дуже хотіла — боялась. Уже сонце схилялось на захід, як прибули з ярмарку Кость та Настя з новою червоною хусткою. В театрі — аж гудуть. За сценою вдягаються, гримуються. Усі хвилюються. Василь — спокійний, як завжди. Кругом його безладдя, суперечки — він гримує Настю з кам'яним виразом. Його підганяють, сіпають, закидають питаннями — він ще байдужніший, ще спокійніший. Тільки пильно придивившись до його очей, можна було вгадати в ньому приховану напруженість, як у того вола, що з осторогою вивозить снопи з грузької нерівної дороги. За сценою вже стукотять ногами. Соня стражденно:
— Починайте! Та починайте ж бо!
Настя не встоїть на місці, тупає ногами:
— Швидше! Швидше! Бо як стемніє, що будемо робити? Грати при каганці?
Василь приплющує на неї одне око, як на малюнок. Тягне:
— У-у-спіємо.
Одступив крок назад, повільно милується на своє малювання. Розмалював сестру до свого смаку. Всі на мить примовкли — очей не одведуть:
— Як картина!
Василь гордо витирає руки:
— От тепер можна й третій дзвоник давати.
До суфлера:
— Валю, гляди ж, вивозь!
Настя знала, чого домагалася червоної хустки. Така була вона в ній привабна, так та хустка була їй до лиця, що тільки вона з'явилась на сцені — так і вбрала в себе очі всієї аудиторії: захоплення, заздрощі, зачарування — все пішло шелестом. Проте та ж хустка мало не провалила п'єсу. Суфлер Валя, що на його була одна надія, бо репетиції не встигли зробити, — цей суфлер теж не міг одірвати заворожених очей од Насті в червоній хустці, кивав їй, моргав з будки, поки загубив у зшитку ті слова, які мав подавати. Замовк. Соня припала до лаштунку, дивиться; за серце взялася, аж зблідла, аж присіла.
Суфлер шарпав нервово листками рукопису. На сцені — мовчанка. Соня вхопилася руками за голову, бігає: "Скандал!"
Сяк-так Настя пригадує ролю, за нею інші. Грають без суфлера, плутаються. Суфлер червоний, сконфужений, знизує плечима, виправдуючись, щось собі мимрить, шарпає сторінками, хвилюється. Вибігає за лаштунки Кость — піт патьоками, за голову хапається.
— І що він робить! Що він робить! Провалив п'єсу! Вискакує Настя, як буря, очі віють іскрами.
— Усе пропало! Усе! — До Костя:
— Ну, а ти? Ти пам'ятаєш, що ти молов?
Соня кидається до одного, до другого, благає:
— Тільки не сваріться! Братики, голубчики, ради бога! Чути ж у залі.
Настя ніякої уваги.
— Ганьба! Страмовище! — репетує вона на все горло, червона од обурення... Раптово прислухавшись, пурх — на сцену, як птах, а там дзвенить уже її голос: мелодійний, замріяний, мов одразу якимось ковалем перекошений.
Тим часом суфлер надибав-таки в зшитку відповідне місце, повеселів, бадьоро закивав головою. Пригноблені партнери відживають, гра набуває певного піднесення, захоплення.
Соня влипла коло щілки, ні на мить не одводить очей: лице в неї міниться, як на вогні, і на ньому, як на чуткій платівці, одбивається все, що діється на сцені. Це був прекрасний живий малюнок за лаштунками, що його ніхто не помічав. Острах, що тремтів крилами у темних очах, раптом мов здуло вітром, очі блиснули зірницею: гра налагоджується, кращає. Далі густими рожами, ніжними трояндами, вогневим маком розцвітав у неї на щоках успіх п'єски.
І ось іскра в очах сяє ясніше, ясніше, раптом бризнуло діамантами: відчувається бурхливий, радісний, переможний кінець... На губах у неї тремтить уже невтриманий сміх, і руки мимохіть, як заведеш, розставились до оплесків...
Соня шалено заляскала руками: як од бурі, затіпалися на голові в неї стрижені патли, звуків не було чути — потонули в загальному громі, що ним загула відразу мовчазна аудиторія.
— 0-ох! — знеможена, радісна, не сіла — впала Соня на маленький ослінчик, що стояв під стіною за лаштунками. Лежала нерухомо.
І коли б хто зумів намалювати ці притомлені очі, що в них визирали дві блистинки, щасливу до страждання усмішку і всю її недбайливо розкидану постать, під нею правдивий був би напис: "Повне щастя".
Далі пішли співи, декламація — одно від одного краще. Цілу бурю оплесків і навіть сльози викликав вірш: "Якби ви знали, паничі", якого продекламувала Настя з високим піднесенням і щирим артизмом. Настю як на руках не носили. А Кость і Вітя — мов почамріли. Вони бігали за нею слідом, щось шепотіли, тикали в руки записочки, вона — слухать не хотіла, а записки недбайливо, не читаючи, ховала кудись у рукав.
Коли програму було вичерпано й вечірка перейшла на загальні пісні і танки, Настя пригадала, що їй треба ж нарвати на городі натини корові, і вона разом із Сонею одразу зникла. Хлопці бігали, шукали, парили парка — як у воду впала. Ні її, ні Соні.
Тим часом звечоріло.
XX
Город у Бондарихи, як квітник. Хто не був в ясну ніч на городі, — придивіться. Що сад — то сад, а треба придивитися на город: гляньте, як блідо-зелену листату шерепу капусту обмережав місяць золотими ниточками, гляньте на гарбузиння, що в йому стоять калюжки розтопленого золота, на ряди голованів-соняшників, що розійшлися по межах, мов що загубивши... на картоплю, на буряки, на все те добро, що ним натопкана свята земелька. Подивіться, а далі пригадайте, що все це незабаром дивним чином перетвориться в сміх, у радість, у дзвінкі пісні, що все це зацвіте рожами на щічках того марного хлопчика, що "під тином у старій ряднині", блисне в його погаслих очицях тими діамантами, що й у світі немає їм рівних. От тоді відчуєте ви таку поезію, що аж серце од неї заб'ється. А особливо після голодного року. Правда! Хоч не ви той город садили, не ви поливали, і не перепаде вам із нього ні єдиної картоплинки.
Між городиною в Бондарихи жартовлива рука бризнула квітами: королевий цвіт, кручені паничі, чорнобривці, майори, нечесані панни, царська борідка. Все це гордовите панство топчеться тепер поміж капустою, по грядках квасолі, лізе на тин, зазирає через лісу у маленьке віконце. "Чи не продали б, хазяєчко Насте, хоч клуночок картоплі!" — "Ага! Картопельки! Заждіть же, прошу, трошечки тут, бо саме нашій хазяєчці часу немає". Сидить Настя на городі, на рядні з буряковою натиною. Коло неї — Соня. Сидять, записочки до місяця читають.
— Що його робити, Соню, то я й сама не знаю: і той розсердився, і другий розсердився, і той пише, і другий пише. Костеві дала поносити перстень, а Вітя побачив — проходу не дає, все...
Аж ось щось зашелестіло на городі... Проти місяця тінь... таємничий схвильований голос:
— Насте, на хвилинку!
Настя придивилась:
— Ой лишечко, це ж він і є! Це Вітя!
Голосніше, спокійно:
— Це ти, Вітю?
Вітя виразним шепотінням:
— Мені треба тобі щось сказати: на одну хвилинку! — голос різкий, нетерплячий.
Настя встала й підійшла, Вітя зразу почав їй щось говорити швидко, гаряче. Настя спершу слухала уважно, далі — в сміх. У темряві на ввесь город залунало здивоване й веселе:
— Вітя, та що ти мелеш!
І, не дослухавши, махнула рукою, зареготалась, побігла.
Вітя їй услід гаряче:
— Насте, це не жарти! Насте!..
Настя вернулась червона, як буряк. Стурбована, здивована, чогось засоромлена, вона кусала губи й сама собі сміялась. А очі сяяли, як дві блискучі зірки: і сміх, і сполох, і сором, і перші заграви якоїсь у них радощі.
— Що він тобі казав? Насте, що він тобі казав? — жадібно допитувалась Соня, зазираючи їй у вічі. Настя одвертала од неї лице.
— Та нічого, дурниці.
— Ні, я бачу по очах, що він тобі щось цікаве казав, — допитувалась Соня, — бач, яка ти... Соня надулась... Настя затулила лице руками:
— Хай, колись розкажу.
— А чому ж не зараз? Чому не зараз?
Настя почала прохати:
— Сонечко, серденько, не допитуйся сьогодні. Після я тобі все-все розкажу, а тепер не питай...
— Ну добре, ну добре, — згоджувалась Соня, а сама від цікавості аж горіла, — а коли ж ти скажеш — завтра?
— Завтра або позавтрьому.
— Добре, а сьогодні скажи тільки, про що він казав. Не все, а тільки трошечки... Про кохання? Правда?
Настя засміялась, затулилась руками і без слів стала душити в обіймах Соню.
Соня випручалась із обіймів, плеснула в долоні.
— Я так і знала!
Зітхнула.
Незабаром Настя не втерпіла, розповіла все:
— Дурноверхий Вітя витіва таке, що й на голову не налізе: вимагає завтра піти записатись у загсі.
— Що? — Очі в Соні стали великі, як сливи.
Далі:
— А скільки ж йому років?
— Шістнадцять чи навіть п'ятнадцять... — засміялася Настя.
— Усього? — І далі подумавши: — Хоч, правда, бувають випадки...
(Продовження на наступній сторінці)