Дід Маркіян викохує сад "по книжках", і немає ні в кого на селі кращих сортів груш та яблук... А вродило цього року — листу не видно. Посеред саду старезна яблуня, всипана райськими яблуками, аж гілля кіллям підважені; під яблунею — солом'яний курінь. Коло куреня — яблука, груші, сливи — в коробках, у відрах, купами. На низенькому ослінчику, в величезному солом'яному брилі сидить Валя, коло нього дід Маркіян. Кінчають партію в шашки. Грають вони завжди на "інтерес": проспівати тричі півнем, оббігти кругом саду або пройтись "гусячим кроком".
Це таке пішло в селі в моду. Гра скінчилась без виграшу. Дід зітхнув, почухав голову, постояв — хотілось іще, все ж вирішили — іншим часом.
— Так ти дивись тут, Петровичу, поки надійде стара (по батькові дід почав величати Валю з того часу, коли довідався, що Валя — редактор), а я на часину на село піду.
Побачив дітей коло тину:
— А чого вам тут треба? Га? Яблук? Гони їх Петровичу, лозиною від ліси, бо цьому краю не буде. Бач які? Яблук?
Далі вернувся до дітей:
— Ану, скажіть: хто ви такі, яких батьків діти, — тоді дам:
Вимуштрувані дітлахи стали в шнур і в один лад проказали, як на лекціях, із "Кобзаря":
Славних пладідів великих
плавнуки погані...
— Отак! — промовив задоволений дід Маркіян. — Дай їм, Петровичу, сукиним синам, по яблуку.
Пішов, осміхаючись у бороду. Валя почуває себе, як у своєму власному. Взяв граблі, сінце з-під яблунь вигрібає; покуштує малини, надкусить кислу сливу і лусне нею об дерево; струсне грушу. Ліг горілиць коло куреня, дивиться на небо, мріє: "Умовляє він діда Маркіяна їхати в Київ і поступати на робфак. Там звертають увагу на великі здібності дідові. Минає кілька років, й увіходить у славу по всій Україні славетний лікар, якого вся Україна так і зве: дід Маркіян. "Повезіть до діда Маркіяна"... І от раз Валя сидить у своєму кабінеті (він редактор великої, популярної газети на всю Україну), аж ось увіходить сивий, шановний дід, приглядається до Валі: "Невже ж це ти, мій славний, юний друже?" Обійми, стискання:
"Так, так, це я, мій сивий, славетний друже, пам'ятаєте..." Голос за спиною:
— Сторож спить і не бачить, що в саду злодії.
Валя кинувся: Настя осміхається, гризе яблуко. Завжди, коли надходили близько до Валі дівчата, він почував неспокій. Так і тепер: миттю, за звичкою, махнув рукавом під носом, чи немає там чогось зайвого, озирнув свій костюм і, тільки звірившись, що все в нього в порядкові, принаймні спереду, заспокоївся.
— Заходь, Насте, до куреня. Настя підходить:
— Я на одну хвилинку.
Озирається:
— Як же у вас тут гарно-гарно...
Ходить по саду. Валя, як гостинний хазяїн, все показує, розповідає, пригощає то тим, то іншим. Пильнує тільки того, щоб не стати спиною до Насті. Пригадав — там на штанях дірка. Настя підтакує, киває головою, пробує сливи, груші, а думає щось своє. Далі переходить до діла, перебивши Валю:
— У мене до тебе, Валю, прохання. Оце я збираюсь на ярмарок. Треба неодмінно купити червону хустку і разом треба прорепетирувати хоч би з одним Костем п'єсу. Щоб не гаяти дурно часу, я вирішила взяти з собою Костя і дорогою зробити з ним репетицію. Так оце я прийшла за рукописом. Ти вже переглянув його?
— Уже... чи то пак, ні... Та я раз уже його суфлірував, то я не боюся...
— А може, й ти підеш з нами?.. — Настя прищурила око. — Будеш нам суфлірувать дорогою. Побудеш на ярмарку — цікаво! Добре?
— Я... — Валя пошкріб під брилем, почервонів.
— Ходімо, а то ти все чогось тікаєш од нас. О, бач, уже й почервонів.
Худеньке обличчя Валине справді почервоніло ніжно-ніжно, аж синенькі жилки виступили на чолі. А вона дивилась на нього синіми, як квіточки, очима, що з них от-от пирсне сміхом.
— Та не червоній, — протягла вона і сама почервоніла, а рукою скинула бриля й разом погладила його по довгому професорському волоссі. Валя стояв нерухомо, як скований. Настя набрала серйозного вигляду.
— Ну, я вже не буду... Так збирайся, Валю, швиденько. До обіду ж треба вернутись, бо після обіду вистава. Соня вже й квитки попродала.
Коли Валя знов зостався сам, перш за все побіг у курінь, де в старому дідовому козирку бачив з ниткою голку. Скинув штани, почав латати...
XVII
Валя надів білу сорочку, полатані штани, розчесав свої русі патли, знайшов рукопис, пішов до Бондаря. На майдані мусив спинитися: коло кооперативної крамниці — гурт селян. Сиділи на моріжку й грали в "підкидного". Спокійно, методично. Після кожної партії розправляли плечі, закурювали і потім цокали пальцем по лобі тих, що позоставалися в дурнях. Валя не втримався од спокуси, щоб не постояти. Далі присів, зазираючи в чужі карти. Потім упрохався разом згуляти. А після цього про все забув і сидів коло гурту з блискучими від азарту очима й з червоною гулькою на лобі, дожидаючись, коли йому знову дадуть змогу одігратись. Зазирав через спину в карти, нервово совався, нетерпляче підказував. Улицею йшли вже Кость і Настя.
— Ось де він! Валя, чого ж ти сидиш тут, — ходімо ж з нами!
Валя скривився, чухає голову:
— Я зараз.
Постояли, підождали:
— Валя, ми ж тебе чекаємо!
З досадою:
-Та зараз же. Ідіть, я вас наздожену. І полегшено зітхнув, коли ті сховались у вуличці. А на рундуці, коло крамниці, як уродився, дід Маркіян; розмахує руками, щось доводить людям, задирливо позираючи на Валю.
Валя прислухався, і його почало непокоїти. Дід знову, мов навмисне, плів те, що вчора звечора:
"Дні тепер стали менші, чим колись були, стираються".
Не витерпів Валя, схопився:
— Маркіяне Васильовичу, — стримано почав він, — ви людина розумна, і я вас поважаю, проте мені дивно, навіщо ви морочите людям голову тими дурницями, що самі в них не вірите: "дні стираються", та хіба день — то це така монета, що може стертись? То вигадали "птиці з залізним носом", а тепер "дні стираються". Та нехай би хто говорив, а то ви, людина грамотна, можна сказати, вчена.
Дідові ніби цього тільки й треба:
— Ну, гаразд. Нехай ми говоримо дурниці, хай ми дурні, а от ти учений, редактор, а чи знаєш ти, що таке "клєточка"?
Розпочинався звичайний на майдані диспут. Люди заворушились: про цю "клєточку" знали вже всі. Попідіймали од карт голови:
— Ану, ану, Валю?
— Знаю! — певно промовив Валя.
— А я тобі скажу, що ти цього не знаєш! — задирливо промовив дід.
— Парі! — запалився Валя, аж схопився. Забили заклад.
Валя одкашлявся і почав:
— Клєточка, клітинка — це значить так... кожна рослинка, кожний живий організм складається з маленьких частинок, їх звуть кліт...
Одностайний регіт не дав йому закінчити:
— Не туди, Валю, попав!
— Не в ті ворота заїхав!
Валя оторопів: регіт був добродушний, певний, щирий. Наперед вискочив руденький, босий, у білих штанях чоловічок і одрапортував:
— Клєточка — це значить от що: так, як треба, щоб люди були безроднії, без отця-матері, от їх будуть виводити у такій клєточці, як, скажемо, курчат.
— Хто це вам наказав такого?
Виявилось, якась лікарка читала в селі лекцію.
— То вона, певне, не так казала?
— Ну, скажи, коли ти вчений, як саме.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А дід однією рукою взявся за бік, другою велично показував уже на верх шовковиці, що росла за тином:
— Отож лізь, вражий сину, на цю шовковицю та прокукай мені разів із десять зозулею, щоб не задавався, що все знаєш.
— Та підождіть, та як же... — почав було сперечатись Валя. Загули. Зареготали:
— Не хочеться?
— Ну, добре, ну, добре, — мимрить збитий з пантелику Валя, — хай буде так... тільки...
Швидко, швидко покарабкався на дерево. Незабаром у гіллях кувала хрипко зозуля.
А дід Маркіян гладив довгу свою бороду; походжав коло тину, насмішкувато око щурив:
— І де вона видралась така зозуля, що в спасівку почала кувати?
— Київська бачте, вчена, — реготали люди. Зліз Валя червоний-червоний, кусає губи, напружує всі сили, щоб утриматись: от-от бризнуть із очей сльози. Замовк, затих, тільки чмихає носом. А дід Маркіян моргнув через плече сусідам, задирає знову:
— От він усе про те, що немає відьом та домовиків, а взять би хоч те саме радіо... Носяться з тим радіом, як дурень із ступою, а воно таке, ніхто тобі не пояснить, не докаже до пуття.
— Може, таке радіо, — додає другий, — як завелося ото в Богданах. Чули?
Почав розповідати. Завелось щось на горищі, дмухає сажею по хаті, дмухає по сінях, їсти вимагає, та щоб чогось доброго, бо на голові й миску розіб'є. Та щоб і самогонки півпляшки. От які тепер позаводились. Прикликали священика одслужити молебень у хаті. То що ж ви думаєте? Той править, а воно підспівує на горищі: "Господи помилуй"... От тобі й радіо...
Регіт пік Валю огнем. Найбільше допікало Валі те, що не знав він, з чого, власне, сміються.
— То це, по-вашому, і радіо — домовик, чи як?
(Продовження на наступній сторінці)