«Крилаті слова» Степан Васильченко
Читати онлайн збірку Степана Васильченка «Крилаті слова»
Тільки він скаже, так, зразу ніби очі тобі розплющаться: вже немає хмар — то табуни сполоханих, розпужаних диких коней скільки духу мчаться понад хатами, понад садами, понад церквою, хвости та гриви на вітрі порозпускавши. Летять кудись, летять, і краю їм немає.
Дід же скаже та й піде собі, а ти як станеш, то й стоїш мов укопаний, та й дивишся, і про все на світі забудеш — ніби справді заворожений.
Було це якось улітку увечері. Посеред двору на колодках сиділи всі наші: тато й мама, старша наша сестра і дехто з сусідів. Гомонів між ними й дід: розповідав, здається, байку про німця-астронома, що зайшов ночувати в село до чоловіка.
А я кругом двору, ніби той об'їждчик, хвицаючись і тоненько іржучи, ганяю безперестану на хворостині. А більші діти, як галич, збили ярмарок коло ями, що ромашами та кропивою позаростала: в дворі у нас почали копати глинище. Стрибають через яму і в яму, один одного пхають, сиплються землею, як борошно, м'якою, галасують, геть-геть луна ходите". У дворі стоїть такий ярмарок, що за малими великі одне одного не чують.
— Та вгамуйтесь! Не кричіть! Не казіться! — тільки й чути раз по раз з колодок.
— Та й чого це вони дуріють так сьогодні?
Далі до діда:
— Хоч би ви, діду, поробили їм що-небудь, щоб вони хоч на часину примовкли.
— Я їм пороблю! Я їх зараз усіх в поросят поперекидаю,— жартує дід.
А нам ще веселіше од того.
На подвір'ї було темно, а далі почало чогось видніти. Ті, що на колодках сиділи, чогось примовкли і дивились всі в один бік. За нашим двором темніли городи, за городами верби рядами з долини верхи аж до неба попіднімали, а геть-геть за вербами, де вдень, як море, квітувала пшениця і звідкіль увечері вітер тільки її дух приносив, там червоно червонілося, ніби десь у полі огонь пастухи розкладали.
— Андрійку, гов! — гукає дід.
— Чого-о? — одгукуюсь десь за повіткою.
— Скачи сюди, покажу диво!
— Дурите! (Ми з дідом товаришували.)
— Далебі, ні.
Я хльоскаю батіжком із валу свого вороного й шумлю до діда:
— Ви, діду, кликали мене?
— Іди сюди! — Дід бере мене на руки, я спершу пручаюсь, боюся, що дід мене догори дригом поставить. Дід бере силою.— Дивись — чи бачив ти таке: за лісом, за пралісом золота діжа сходить.
Я примовк. Далі як не закричу, як не загаласую:
— Ай-яй-яй! Дивіться! Що воно таке?
Інші діти од ями на той галас вистрибом. Поставали на колодки, попідіймали голови.
Там за вербами викочувалася вгору в колесо завбільшки золота діжа, на очах сходила, червоніла сама, і небо червоніло. А назустріч їй вершечками засяяли верби, мовби золотими перами втикались.
Тихо стало, як у церкві.
А далі вже я догадався та як крикну:
— Та це ж місяць зіходить!
Всі засміялись:
— А ти ж думав і справді діжа?
Що місяць, то місяць — всякий бачив, але, як зразу показалось, так уже й увесь вечір здавалося, що то золота діжа сходить. Діжа, та й край, хоч тобі що...
Діти посідали на краю ями, ноги вниз поспускали і розмовляли вже тихо-тихенько, мовби боялися сполохати те повнеє диво. Хтось пригадав із хлопців загадку про місяць:
"Серед моря-моря — червона комора".
Другий — другу:
"Вийшов гість, став на поміст та й розпустив коні по всій оболоні".
Спершу загадували про місяць, про зорі, про сонце, а далі й усякі інші.
А чарівна діжа сходила, сходила та й потекла через край... Золоте тісто розплилося по всьому двору й городу.
Обмокли в золоті білі пахучі романи, позолотився волохатий полинь, заяскрилась, засвітилась кропива.
Спершу не було видно, а тепер застовбуріли на городі соняшники...
Навіть чорне колоддя серед двору й те покроплене золотим тістом. А на колодках між темними поставами аж сяє в білій сорочці веселий чарівник дід, що наворожив нам цей золотий вечір.
СОН
Сон кучерявий, пелехатий, легусінький, як пух...
Мені і досі здається, що його бачив очима.
Це було вночі, коли всі в хаті спали. Я був тоді невеликий хлопчик, а наш Петько ще лежав у колисці. На той час він нездужав. Ніч була ясна й видна, тихая. Чогось я пробудився серед ночі та й не сплю, впало мені в вічі, що поверх мене на рядні якогось гілля понакидано. А то — тінь од ясеня, що росте в нашому городчику під вікном. Чудно мені чогось. Озирнешся по хаті — хата ніби не наша: не наша, та й годі, хоч буди тата або маму. Аж ось у колисці заквилила зо сну дитина. Дитина заплакала, і зараз же за тим мамина невсипуща рука загойдала в темряві колиску. Мені зразу здалося, ніби темрява в хаті розсунулась, стало радісно і спокійно: мама в хаті, то й хата мусить бути наша. Дитина не втихала, дедалі плакала все дужче й дужче.
Тоді мама якось чудно кашлянули, ніби орган серед ночі забринів, і заспівали. Дивний мені здається і той серед ночі голос, і той тихий спів. Я нишком зводжу трохи голову, вслухаюся. Мама розповідають стиха:
Ой ходить сон по вулиці
У біленькій кошуленці.
Тиняється, хитається.
До хатоньки питається...
Мені аж жарко стало, і я прожогом схопився з постелі. Мені здалося, що справді хтось у білому тиняється коло нашої хати.
— Ти чому не спиш? — голосніше обізвалася до мене мама.
А я до них тихесенько, ще й пучкою показую:
— Я піду побачу.
— Кого побачиш?
— Того хлопчика.
— Якого, сину?
— А що в біленькій кошуленці...
. . . . . . . . . .
Мама трохи помовчала, а Далі я почув уже не той ночний потаємний голос, а такий, як завжди буває вдень:
— Лягай, дурнику, спи! Хто тепер поночі буде ходити?
Мені здалося, що мама не хочуть мені, більшому, того сказати, що нишком розповідають маленькому Петрусеві.
— Та то ж тільки так співають про сон малим дітям, а ти великий та й повірив. Лягай, кажу, та й спи! — велять мені мама.
Я послухався, ліг. Мама перестала співати. Коли згодом, коли я вже почав дрімати, знову заграло, тільки вже так тихенько, мов десь далеко-далеко, в сопілку:
Ой ходить сон коло вікон,
А дрімота коло плота.
Під вікном, де росли у нас квіти, здалося, зашелестіло щось. Ніби аж у шибку постукало. Я притаївся, дослухаюсь. Але той спів лине од мене все далі й далі, а надо мною ніби стиха шумить тільки дерево рясне. Дерево шумить, а мене вода несе та все поміж зеленими лісами... А там усякі квітки процвітають: блакитні, жовтогарячі, червоні, спершу маленькі, а далі все більші й більші. Я вже все забуваю, тільки на квітки дивлюся.
Відразу ніби струна увірвалась, і знову посунула звідкілясь темрява. Прокидаюсь: "Що це?" В хаті тихо — мовчить дитина, не співають мама. Я хочу повернутись — аж хтось держить, борюсь — не пускає. Ні голосу подати, ні очей розплющити. І тоді, коли я став засинати, здалося, що швидко й без усякого рипу одчинилися двері, а звідти, з темряви ніби біла хмаринка плине... Ближче: у білій льолі хлопчик. Очі йому заплющені, руці розставлені, кучері, мов із льону. Ступає полегусіньку-полегусіньку, мов боїться на що-небудь спіткнутися. Хитається, водить руками, полапки наближається до колиски, тихо, як пух.
Хтось знишка шепнув мені:
— Це сон.
Пробудився тільки тоді-, як припекло сонце. У нас уже всі давно повставали. Протираю очі, а тато питають мене:
— Ну, то якого ти хлопчика бачив уночі?
"Як це вони знають?" — попершу я здивувався.
Коли бачу — коло печі осміхаються мама. Десь уже всім розказали, що було вночі.
ЧАРІВНА КНИЖКА
Дечого багато забулося з того часу, а про те, як уперше завітав у нашу хату отой селюк, що його намальовано в кожусі та в шапці, про те пам'ятаю й тепер.
Вечір. Зайшло якесь свято. Батько за столом читають з книжки "житіє". Обік їх, склавши руки на грудях, сидять на лавці за день наморені мати. Не слухають — своє щось думають. Тихо-тихо хлюпоще водою коло печі сестра — косу миє. А нас троє малих хлопців — на печі — поринули в казки, аж вуха горять.
...Гудуть по хаті нудьгою дрімотні з святого письма слова, а на печі казки, аж шумлять:
Бур-ку-ку, сестро моя,
Бур-ку-ку-ку — вийди сюда,
Бур-ку-ку-ку — щось тобі дам,
Бур-ку-ку-ку — на, заховай.
Коли це — рип двері — озивається в хату щось чуже. Ми — голови на комина, придивляємось.
Сива шапка набакир, керея наопашку, в одній руці суковатий ціпок, у другій — в синіх палітурках книжка. Струшує з себе мряку. Неясно горіло в нашій хаті світло — ніхто зразу не впізнав. Тільки ж розслухали мову, так усі в один голос і загомоніли:
— Хома! Хома приїхав.
Кидаємо недоказану казку,— з печі.
Хома — наш брат у перших, високий, стрункий парубок, що служив в економії десь під Миргородом.
Веселий Хома, співучий та балакучий, що завжди, як прибуде в гості, то відразу і в хаті повиднішає.
Так і тепер: тільки Хома на поріг — всі ті святі дрімоти, як вітром, із усіх звіяло.
Батько—"житіє" набік, сам із-за столу, радий-радий:
— А-а, Хома Аксентович!..
Мати, сестра заметушились:
— Проходь, Хомо! Сідай, Хомо! Розказуй, Хомо!
Незабаром хата ніби голосніша стала.
(Продовження на наступній сторінці)
Связанные публикации: