І
Як ви пишете?
З такими запитаннями частенько звертаються слухачі до всіх письменників мало не на всіх літературних вечорах, де письменники читають прилюдно свої власні твори.
Звертаються з такими запитаннями вони й до мене.
— Як я пишу?
Колись, замолоду, на такі запитання відповідалося жартома так:
— А так пишу: беру папір, беру олівця, сідаю собі та й пишу собі...
Така відповідь, видимо, не зовсім задовольняє або, певніше, зовсім не задовольняє запитувачів, бо запитання не припиняються, а навпаки, їх, отаких запитів, дедалі більше; отже, зацікавлені хочуть, мабуть, щоб я про свою роботу розповів докладніше.
Давайте спробуємо.
Тільки зарані давайте умовимося, що в моїй оцій розповіді чи бесіді не буде ніякісіньких рецептів про те, як писати фейлетони, гуморески чи взагалі художні твори, бо я дотримуюсь тієї думки, що навряд чи можна когось навчити писати ті чи інші художні твори, а от навчитися такі твори писати можна.
Я розкажу вам, коли і як я почав писати гуморески та фейлетони, і, коли вдасться, — розкажу і як я їх пишу.
II
Працювати в газеті я почав пізненько, тоді, як мені вже стукнуло тридцять з гаком літ.
Чому?
Я походжу із селян. Народився на Полтавщині. Батьки мої мали дуже багато дітей і дуже мало грошей. Було це ще за царського часу. Систематичної освіти батьки дати мені не мали змоги. Закінчив я сільську школу. А далі що? Про гімназію чи взагалі про якусь іншу середню освіту і мріяти годі. Що робити? Хазяйнувати вдома — ні на чім і ні над чим. А батьки, проте, силкувалися будь-що, а повиводити дітей "у люди". Десь батько дізнався, що він, як колишній солдат, мав право віддати сина на "казьонний кошт" у військово-фельдшерську школу, а таких шкіл на Україні тоді була тільки одна — в Києві.
Чому саме батьків привабила військово-фельдшерська школа, а приміром, не земська фельдшерська, яка була ближче, в Полтаві?
У Полтаві треба було найняти для учня квартиру і т. д., а в Києві все це було "казьонне", хоч за навчання потім треба було відслужити фельдшером у війську.
Закінчив я військово-фельдшерську школу. Працював фельдшером і далі вже вчився самотужки, щоб скласти екстерном іспит за гімназію "на атестат зрілості"...
Для цього мені довелося затратити мало не десять років. Виходить, що середню освіту я дістав уже тоді, коли мені підкочувалося під тридцять літ.
Виступаючи перед нашою радянською молоддю, я завжди говорю, що як їй, мовляв, тепер "дуже трудно": у неї тепер і семилітки, і десятилітки, і технікуми, і університети, і інститути, і заочні вищі учбові заклади, і академії... Не знаєш, за що вхопитися...
Тепер тобі стукнуло двадцять три, — ти вже або інженер, або лікар, або педагог, або біолог, або геолог, або, або, або та ще раз або...
А нам було "значно легше": закінчив дві, три, а найбільше чотири зими освіти, хапайся за батіжок і — "цабе, рябе, тр-р-р-р!". І то не на свої воли, а на куркульські або на поміщицькі!
Книжки читати я любив змалку, все думалося та гадалося, що то за люди такі є на світі, що вміють вірша скласти чи книжку написати, але про те, щоб самому щось таке скласти, про це мріялося...
Фельдшерувати мені пощастило з одним дуже освіченим лікарем, який кохався в літературі, сам писав, чудесно знав українську мову, був знайомий з Лесею Українкою.
Ну, по службі ото іноді напишеш якогось там чи акта, чи щось інше, даєш йому на підпис, він читає... Якось він мене запитав:
— А ви ніколи не пробували в: газети писати?
— Ні, ніколи.
— А ви спробуйте!
Я спробував. Написав невеличкого дописа (не пам'ятаю вже про що!), поніс до редакції, де мого дописа і викинули в кошик. Залишив я думку про працю в газеті.
Українською мовою я говорив з дитинства. Вчився в російській школі, бо, як ви знаєте, за царя українських шкіл на Україні не було зовсім.
Як ми, українські селянські діти, говорили й писали, закінчивши дві-три зими сільської школи або пройшовши солдатську царську муштру?
Хтось колись про нашу говірку сказав дуже дотепно: "Ни по-русски, ни по-малорусски, а так — мало по-русски!"
Лікар, з яким я працював, розкрив передо мною красу української мови і багато мені допоміг в її вивченні.
Книжки, розуміється, я читав і російські, і українські. І багато читав.
1919 року були спроби виступів моїх у газетах, але постійна праця в газетах почалася 1921 року в Харкові, в редакції газети "Вісті ВУЦВК".
III
Мову українську, вже й літературну, я, як на той час, знав пристойно.
Прийшов я в Харкові до редакції газети "Вісті ВУЦВК" та й кажу:
— Чи нема у вас якоїсь роботи?
— А що ви вмієте?
— Знаю українську мову!
— О! Нам такі люди потрібні!
Треба вам знати, що тоді знавців української мови було обмаль. Декотрі з тих, що знали, перепетлюрилися, молодь іще не попідростала...
За найкращого знавця української мови в редакції "Вістей", крім редактора, вважалася зав. інформвідділом (така була посада) Оксана X.
До неї було мене й направлено.
"Іспита" я склав блискуче і того ж дня ввечері вже працював як перекладач.
Почалася моя газетярська робота.
Було це, я ж кажу, 1921 року. У квітні.
А тепер уже 1954 рік!
А газетярська моя робота як почалася, так і досі не припиняється.
І, як по секрету вам сказати, і досі я вважаю себе "в общем и целом" за газетяра.
Працюю, значить, я собі в редакції та й працюю. Перекладаю собі та й перекладаю.
Вдачі я змалку був не сказать, щоб дуже сумної, а зовсім навпаки: по молодості сміялося весело та розложисто.
Одного разу, перекладаючи закордонні телеграми, натрапив я на якийсь курйозний факт із закордонного життя. Забув уже я, який саме. Телеграмку я переклав, а потім сам собі подумав, а чому мені не поглузувати з цього факту. Взяв я та й написав щось таке на кшталт фейлетону, чи усмішки, чи гуморески.
До речі, мені і тоді, і тепер не дуже до вподоби французьке слово "фейлетон". Пишу я це слово через те, що так заведено по газетах та по журналах, а я сам для своїх речей вигадав назву — "усмішки", і це слово я люблю куди більше, ніж слово "фейлетон"...
Хоч "фейлетон" уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово "усмішка" нашіше від "фейлетону".
...Так написав ото, значить, я усмішку про закордонний факт, приклав до перекладу телеграми і поклав на стіл Оксані X. Сиджу й поглядаю на Оксану. А працювали всі ми, і начальство (заввідділом), і підлеглі, в одній кімнаті. Прочитала Оксана переклад, читає усмішку. Починає реготатися. Схопилася і, регочучи, кудись побігла. Прибігає і показує мені редакторову резолюцію: "Надрукувати в завтрашньому номері газети..."
"Бий тебе нечиста сила!" — думаю собі. А сам, розуміється ж, радий! Ще б пак!
— А як підпишемо фейлетона? — питає Оксана.
Я беру в неї свій "твір" і підписую: "Оксана".
Таким робом перший мій фейлетон (коли можна його так назвати), надрукований у "Вістях", з'явився за підписом "Оксана".
Чому?
З цього видно, що серйозної ваги цьому фактові я не надавав і бути фейлетоністом чи взагалі письменником не гадав.
Праця в газеті мені полюбилася, кидати її я не збирався, а думав: хіба мало є працівників у газеті, — і не письменників, і не фейлетоністів, а прекрасних журналістів, без яких газета не може існувати?
"Працюватиму, — думав я собі, — а там видно буде, на що воно закандзюбиться..."
Працював я, треба вам сказати, залюбки, працював із захватом.
Зранку в редакцію приходив, вискакував на годинку, на обід і перед світом другого дня приходив додому.
Життя минало в редакції.
Був я і за перекладача, і за редактора мови, і за зав відділами, і за секретаря редакції, і за редактора журналу "Червоний перець", і за редактора літдодатків.
Не одночасово, розуміється.
А то одночасово у "Вістях" я був за редактора мови й за фейлетоніста, а в "Селянській правді" за відповідального секретаря.
Попрацювалося, — нема де правди діти!
Разом із "Вістями" видавалася і газета "Селянська правда", яка перші часи шкутильгала, бо часто мінялися редактори.
Я в "Селянській правді" працював за секретаря.
Сидиш, було, в кімнаті, заходить товариш:
— Драстуйте! Я — ваш редактор!
— Дуже приємно!
Дивишся, за місяць-півтора вже це "дуже приємно" говориш іншому товаришеві.
Редакторами "Селянської правди" довший час були товариші, які, приїхавши до Харкова, чекали призначення на роботу.
— Попрацюйте в "Селянській правді", доки підберемо вам відповідну роботу!
Часто й густо редакторство в "Селянській правді" — то була робота за сумісництвом.
Газета виходила тричі на тиждень. Отож і було, як правило:
— Ви робіть, а я забіжу перегляну!
— А передова?
— І передову напишіть!
— А про що?
— Пишіть про кооперацію!
— Та минулого разу писали про кооперацію!
— Нічого, нічого! Не пошкодить! Пишіть про кооперацію!
(Продовження на наступній сторінці)