I
Розчудеснi мiсця на рiчцi, на Пiвнiчнiм Дiнцi...
Вам нiколи там не доводилося бувати?
Коли не доводилося, — обов'язково побувайте.
Ви з Харкова робочим поїздом доїдете до Змiєва.
Змiїв — мальовничий городок, тепер районний центр Харкiвської областi, — вiн розлiгся якраз на Пiвнiчному Дiнцi.
У Змiєвi ви вiзьмете човна й попливете за течiєю Пiвнiчним Дiнцем...
А пливти вам треба в червнi...
Ви потихеньку пливтимете i милуватиметеся чудесними краєвидами: лiворуч зеленiтимуть заливнi луки, — зеленi вони, тi луки, зеленi, та запашнi, уквiтчанi i ромашкою, i конюшиною, i дзвiночками, а iнодi серед зеленої соковитої трави червоно горiтиме квiтка степового тюльпана або дикого маку.
I скiльки ви пливтимете, весь час вiтатимуть вас своїм щебетанням веселi жовтобрюшки, канарейковi трясогузочки, пiдпадьомкатиме на вашу честь перепел i дерчатиме деркач.
З прибережного пiсочка з посвистом зриватимуться кулички, а в затоцi, вкритiй лататтям та бiлими лiлеями, мов почесний вартовий, вас зустрiчатиме сiра чапля.
На правому високому березi в кущах лiщини розриватимуться солов'ї...
Так потихесеньку ви допливете аж до Коропового хутора.
Наближаючись до Коропового хутора, Пiвнiчний Донець ширшає, робиться многоводнiшим, глибшає, — тут вiн упливає в лiс, — з обох берегiв над ним схиляються зеленi вiти густо-зеленої вiльшини, гостролистих кленiв, струнких дубiв, бересткiв, грабини, утворюючи над ласкавою рiкою казкову алею-тунель...
Стоять на височеньких протилежних берегах дерева i нiби вiтаються мiж собою, простягаючи одне одному зеленi вiти-руки.
Як випливете ви з алеї-тунелю, — острiвець невеличкий на вашiй путi буде, — зелений, зелений острiвець, зарослий i вiльхами, i вербами, i кугою, i високим-високим очеретом.
А на тому на островi пiд розлогою, старою, дуплястою вербою курiнь побачите, — благенький курiнь, такий собi очеретом сяк-так прикритий, а зверху ще вiтами, та кугою, та травою, — щоб од дощу десь приткнутися було...
I в куренi зеленої трави наслано, щоб можна було при нагодi, чи як уже дуже очi злипаються, подрiмати годину-другу.
Ген там гонiв, може, за п'ять, як рiчкою, там уже пором буде, щоб з лiвого берега на правий переправитися, — бо лiвим берегом ген он аж куди пiшли луки та й луки, та й луки, — а на правiм березi величенька серед лiсу галявина, де й розлiгся Коропiв хутiр, з хатами, з садками, з городами...
Ах, який чудесний Коропiв хутiр!
I хатiв за деревами та за садками не видно, i такi ж там соняшники, i така там квасоля, тичинами пiдтримувана, росте, — ну, просто вам як лiс...
Колишнi хуторяни, а теперiшнi колгоспники вам одразу i скажуть:
— У нас не хутiр, а рай!
А ви вiзьмiть та їх i запитайте:
— А ви рай бачили?
Вони за словом у кишеню не полiзуть:
— А навiщо ми того раю шукатимемо, коли в нас свiй єсть...
А коли ви вже захочете, щоб на свiй бiк їх пригорнути, ви їм скажiть:
— Нi, товаришi, у вас тут тепер краще, як у раю! Вони вам привiтно посмiхнуться i скажуть:
— Могло буть! Отакий Коропiв хутiр!
II
На цей раз ми з вами умовимося так: у Коропiв хутiр ви не пливiть, а правуйте човна до отого зеленого-зеленого острiвця, тiльки обережненько правуйте, щоб вудочки не зачепити, бо часто й густо отак бiля куреня, куди вам пристати треба, — там лиманський дiд Кирило Iванович Дудка рибу вудить...
От вам i пощастило: вудочок нема, i ви спокiйно стукнулися човном об берег...
Пiдвели голову, а на березi бiля куреня дiд Кирило Iванович Дудка сидить.
У солом'яному брилi й босий...
— Здоровенькi були, Кириле Iвановичу! — весело ви до нього...
— Драстуйте, — вiн до вас...
— Живенькi-здоровенькi? Як рибка? — ви дiдовi.
— Порвало! — дiд вам.
— Кого порвало?! Хто порвав?! — iнтересуєтеся ви.
— Снасть! — сердито кидаі Кирило Iванович. — Не бачите хiба! Ось! Порвало й переплутало! Оце вже годин зо три сидю, розплутую i розплутати не можу! Сатана!
— Та хто ж порвав, хто ж заплутав? — не вiдстаєте ви вiд дiда.
— Хто ж, як не вiн!
— А хто вiн?
— Та що, ви не знаєте: короп! — люто вже говорить дiд i з серцем кидає на траву лiску. — Закурить нема?
— Закурюйте, дiдусю! Закурили...
Помовчавши трохи, Кирило Iванович починає розповiдати...
— Воно й брало потихеньку! Так тiльки ледь-ледь на свiт заблагословилося. Смик! I тихо... потiм ще раз — смик! I знову-тихо. А потiм повело, повело, повело, до того он, — бачите? — кущика по-о-овело! Дай, думаю, пiдсiкну! Сiп! Ех, воно ж як i рвонуло! Ех же ж, як i рвонуло! А волосiнь у мене у двадцять волосин, та ще з якого жеребця! Iз Рицаря, з племiнного, орловського рисака! Там така волосiнь, що на одну волосинку можна бузiвка налигати! Вудлище — дугою! Я — попускать! А воно рве, а воно рве! Я — держу! Коли ось — викидається! їй-же богу, як ночви!
— Ну, Кириле Iвановичу, невже ж таке велике?
— Їй-богу, як ночви! Сатана! Бiльше, як сатана! Хвостом по водi як урiже, й на дно! Я — смик! А волосiнь — дзень! А я в воду з усiх нiг — лясь! I — по шию! Сушусь оце! Одежа вже трохи висохла, а чоботи й досi он мокрi! Босий ходю. Так з гачком i пiшло! Бiля грузила — перервало.
— Може, грузило волосiнь перетерло?
— Е, нi! Перервало! Та хiба таке не перерве?! Як ночви! Так оце й розплутую! Кiлограмiв на двадцять! Не менше!
Вам краще повiрити Кириловi Iвановичу, щоб його не розгнiвати, бо Кирило Iванович Дудка, як розгнiвається, — замовкне, i нiколи в свiтi не розкаже вам, як вiн позатої весни на Лиманському озерi лебедя стрiляв...
Кирило Iванович дуже неохоче про того лебедя розповiдає, отже вам треба дуже тонко й дипломатичне роз'ятрити його рану, щоб вiн у гнiвi на свого онука Васька розказав вам про той випадок, пiдкреслюючи:
— А все той гемонський Васько! Якби не вiн, був би лебiдь мiй...
III
— Ой, той менi Васько! I досi забути не можу, — починає Кирило Iванович, запалюючи цигарку. — Да... Ви ж знаєте наше озеро Лиман. Воно звiдси, вiд Дiнця, кiлометрiв iз дванадцять. I село Лиман називається, i озеро Лиман. Кiлометрiв на сiм те озеро простяглося, аж до села Андрiївки. Чудесне озеро. На ньому андрiївськi колгоспники силу качок свiйських i гусей розплоджують у природних, сказать, умовах. А якi там карасi!.. Вони й невеличкi, i не золотi, а срiблястi якiсь, — а до чого ж смачнi — i в юшцi й на сковорiдцi. Харкiв'яни на базарi завжди питають: "Чи не лиманськi, часом, карасi?" — "Лиманськi!" — "Давайте, дiду, давайте, спасибi, що привезли!" Да... Так отак, значить, озеро Лиман, а сюди ближче до села Лиман друге озеро, Чайки зветься... А мiж тими озерами такий собi перешийок, метрiв так iз п'ятсот, а може, й бiльше. Добряче там полювання на качок восени. На перешийку викопуються ямки, маскуються бур'яном, сiдаєш у ямку й сидиш: качка вранцi i ввечерi тягне, перелiтає або з Чайок на Лиман, або з Лиману на Чайки... i таки iнодi добре попострiляєш... Да... От позатої весни, якось надвечiр, прилiтає Васько, онук отой мiй гемонський, i ще з вулицi криком кричить:
— Дiду-у-у! На Лиманi два лебедi сiло! пй-бо, правда! Швидше, а то полетять!
Я за рушницю та туди. Васько бiжить за мною й командує:
— Ви, дiдусю, бiжiть, сiдайте в ямцi, ми з Федьком побiжимо та забредемо озером, бо вони недалечке з цього боку сiли, на мiлкому!
— Обережно, — кажу, — забрiдайте, щоб не потопилися!
— Нi, там, дiду, мiлко! Не бiйтесь! — подавсь Васько до озера, де вже його чекав Федько.
Сiв я в ямцi, прикрився бур'яном, звiв курки, чекаю... А як спускався з гiрки, бачив, що справдi на Лиманi, недалечко вiд берега, з цього боку два лебедi плавають. Сидю я. Ну, поки хлоп'ята ж ото забрели та потихеньку до лебедiв пiдходили, чималенько часу проминуло. Уже в мене i спина болить, уже й очi злипаються, i ноги терпнуть... Я терплю, — аякже: лебiдь! Коли ось чую Васькiв крик: "Дiду-у-у! Пильнуйте!" Пiдвiвся я трошки в ямцi, зирк у той бiк крiзь бур'ян, — бачу, справдi знялися з озера лебедi I летять просто на мене. I низько, так низько пливуть... Бiлi, бiлi, — аж нiби блищать... Сонечко якраз заходить, i як сонячний промiнь упаде на лебедя, — так у нього одно крило нiби золоте, а друге — срiбне! Летять тихо, не сурмлять. Один летить вище, а другий — нижче, — i той, що нижче, прямує просто на мою ямку... У мене аж зуби цокотять i руки пiдскакують. Ось-ось уже лебiдь мене крилами накриі. Я беру його на мушку, вiрно беру, даю, як i треба, вперед: клац! не спалило!.. Аж я зубами заскреготав. — Клац — з лiвого! — не спалило! А я ружжо об землю! А я картуза об землю! Та впав у ямку i за чуба себе вхопив! Пiдбiгають Васько з Федьком:
— Чого ж не стрiляли, дiду?!
А я не сказав, а нiби аж заревiв:
— Не спа-га-га-ли-ло!
Васько пiдбiг до ямки, вхопив рушницю, — а в мене централка, тулка, добряче ружжо! — розкрив її.
— Та вона ж у вас, дiдусю, без набоїв! Не заряджена! Оце охотник! Я як закричу:
— Як не заряджена?!
— Дивiться самi! — смiється Васько. — Де ж вашi набої?
Так отаке буває! Раз у життi довелося лебедя стрiляти, i забув рушницю зарядити! А все той Васько гемонський. "Швидше, — кричить, — швидше!" От тобi й швидше!
IV
Ви не смiйтеся з дiда Кирила Iвановича Дудки, бо вiн розсердиться...
А ви його так лагiдненько запитайте:
— Весною це, дiдусю, було? А чи дозволено тодi було весняне полювання, не пам'ятаєте?
— То ж бо й і, що не дозволено! Так хiба ж отямишся, коли Васько, як навiжений, кричить: "Швидше, дiду, бо лебедi сiли!" Хiба той Васько не спантеличить?
— А цiєї весни, дiдусю, сiдали лебедi на Лиманi?
— Сiдали! Васько бачив!
— I що: не прибiгав за вами, щоб ви з рушницею йшли лебедiв стрiляти?
— Таке скажете? Тепер Васько в пiонерах, та ще й за голову отих, — як їх там? — юннатiв, що ото птицю оберiгають! Так такий завзятий, що як побачить когось iз ружжом у заборонений час, — зразу до сiльради! Та ще й менi навеснi наказує:
— Ховайте, дiдусю, рушницю аж до осенi! Кирило Iванович Дудка докурив цигарку i взявся знову розплутувати снасть...
Мовчав, мовчав, а потiм додав потихеньку:
— Та воно, може, й краще, що тодi ружжо не "спалило", мав би я мороку, що навеснi лебедя встрелив.
...Тепер ви можете пливти Дiнцем на Коропiв хутiр i далi повз Козацьку могилу, аж до... та куди, хочете...
1951