Дуже рано починалася за старих часів професійна на селі освіта.
Тоді вона починалася, коли Ванька або Ода рочку було вже "одлучено" і коли Ванькові або Одарочці сорочка підіймалася вище колін і зав'язувалася вузлом на спині.
— Щоб не закаляло! А то воно в мене, вибачте, на втори слабеньке!
Ванько вже міцно тримався за материну спідницю і весь час:
— Мамо! Моні!
— Ось не мамай мені над душею! На ось дубця, пожени гуси за ворота. Він у мене хороший хлопець! Пожени, пожени! Мама на базар поїдуть, гостинця куплять! Отак, отак їх! Гиля,— кричи,— гиля! Отак! От цяця Ванько! От цяця! А Меланя кака,— вона мами не слухає! Жени, жени!
Це були перші кроки нашої освіти.
Пасти гуси, впасти їх так, щоб у чужі копи не вбралися, пригнати додому всіх до одного,— це була програма нашого "технікуму", першого, сказати б, курсу.
Коли ви цього іспиту було не складете, коли у вас одберуть де-небудь у чужому просі або на чужій стерні картуза або ж ви, навчаючись поціляти, бахнете гуся грудкою по голові і приженете додому замість восьми гусят семеро,— крім того, що на вас буде побито нового-новісінького віника, вас ніколи не переведуть на вищий курс.
Вищий курс — це свині.
Самі ж ви, певна річ, розумієте, що це вже справа далека серйозніша, ніж гуси.
Свиню ви в самій сорочці не впасете. Тут уже обов'язково потрібні були штани... Хоч і з прорішкою ззаду, а проте штани, та ще й на одній підтяжці.
Замість дубця потрібний невеликий кийок.
Цю справу доручалося громадянинові від шести років. Раніш — ні. Бо тут треба було певної вже кваліфікації, а най' головніше — поважності.
Сказати:
— Аля! Бодай була вона тобі здохла!
Це не те, що невинне й наївне:
— Гиля-гиля!
Тут уже треба було, щоб свиня почувала над собою тверду руку, треба було вчасно й уміючи вхлудити її кийком, не хапаючись і не нервуючись, і, ніби так, між іншим, прослатись по вигоні басом:
— А куди ж ото ти пішла? Куди, га? Куди ря-а-а-а-ба?
А потім солідно додати:
— Сибірки на тебе нема!
"Володарем" над свинями ми були до 10–11 років. Потім йшли такі "курси" нашої освіти:
Т е л я т а.
В і в ц і.
К о р о в и.
К о н і...
Переступивши на телячий курс, вже "дозволялося" вкрасти в батька паперу й закурювати цигарку з кінського кізяку або прохати в прохожих (тільки не з свого села!):
— Дядю, закурить нема?
— Нема!
— Так дайте ж хоч сірничка!
В цей час (узимку) починалася й загальна освіта в місцевій церковноприходській або в народній школі...
Звичайно, коли була та школа та були чоботи, щоб у ту школу ходити.
Дійшовши до кінського курсу, увечері вже можна було, пригнавши коней додому, вискочити на вулицю, на колодки.
Коли мати було почнуть:
— Уже, сибіряко, хата тобі чимсь тхне! Уже на вулицю!
Можна було матері відповісти:
— Та?!
А як батько почнуть, краще мовчати. Бо в батька аргументи були значно солідніші:
— Ти не той, не дуже! Що ото чоботи вже бутилками пристроюєш? Ти мені дивись! Поб'ю на сукиному синові істика до цурки!
Батькові іноді тільки можна було сказати, та й то потихеньку:
— Та я хіба, тату, що?! Я ж — нічого...
Кіньми закінчувалася освіта в нашому "технікумі".
Освіта в "технікумі" провадилася однаково для хлопців і дівчат.
З певними, розуміється, відмінами: одночасно з "технікумом" хлопець вчився погоничувати, тесати, стругати, а дівчина — коноплі брати, тіпати, прясти, вишивати.
А далі функції хлопчачі й дівчачі різко розмежовувалися: хлопець ішов на плугатаря, на косаря, а дівчина на полільницю й на в'язальницю.
Співати вчилися разом на колодках. Співать — це обов'язково, як дихати.
Закінчувалася наша освіта материними словами:
— Женить би вже лобуряку слід!
Або:
— Та моя вже доросленька! Кума казали, що Іванів Максим уже напитував! Мабуть, так у М'ясниці й обкрутимо! Час уже!
Кінець був нашій освіті.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А тепер, як подивишся, і семилітки, і десятилітки, технікуми, інститути, університети, академії...
Ой, як "тяжко" тепер нашій молоді!