На панській оборі зібралось чимало людей, а коло самого току був правдивий тиск. Проте жвава Мотруна і дужа Мартоха протовпилися-таки наперед, а за ними вже й вся родина Мартошина, тільки Улянка лишилась позаду, бо якийсь парубок одсунув її ліктем, і вона вже не зважилась більше потикатись у натовп, а пішла в куток межи хлівом і стайнею, де малеча танцювала, дрібно кружляючи, мов ті маленькі блакитні й червонясті метелички, що в гарячу пору жнив низько в’ються понад стернею, прудко-прудко.
На току зостався вільним від натовпу вже тільки невеликий круг землі, і на ньому витинали "крутяха" пара молоденьких дівчат, побравшись попід руки, і тройко — хлопець з двома дівчатами, — хлопець посередині, а дівчата, кожна обіч нього, — і він обіймав обох їх за шиї, одну правицею, другу лівицею. Всі троє кружляли трохи важким кроком, не звертаючи ніякої уваги на пару, що не раз налітала на них з розгону. Дівчата були дуже поважні, а парубок здавався гордим від тої постави з піднятими на дівочі плечі руками, усміхався, як переможець, та підморгував товаришам. Музики сиділи високо на соломі; гуркіт решітки слався низом, немов розкочуючись по темних кутках, а дрібчасті перебої скрипки та басолі літали понад людьми і виривалися з клуні вкупі з промінням осіннього пообіднього сонця, що стріляло крізь стіну, де була вийнята одна дилина, і слалося через увесь тік аж до розчинених воріт широкою яскравою смугою, живою від мільйонів блискучих порошинок, що мінились, як дрібні золоті комашки. Світло черкалось об людські голови і яріло в передніх рядах людей на дівочих та молодичих білих, синіх, червоних, зелених та рябих убраннях, що красніли, як весняний цвіт; далі світло гасло в осінніх, темних кольорах чоловічих шапок та серм’яг і шпоринало в старечих брунатних каптанах, "барханках", та "набиванках", що глушили де-не-де ту веселу мішанину барв. Всі дівчата були зав’язані хустками так само, як молодиці, тільки Дарка та "дурна" Грипа були "простоволосі". Дарка любила так ходити, коли не "закручувалась" хусткою, "як малá", хоч мати сварила, а товаришки дорівнювали до "дурної Грипи". "Не гріх і так, — ще находжуся колись по-бабськи", — казала Дарка.
Пара дівчат, утомившись, покинула танцювати. Мотруна вхопила Ярину під руку і полетіла з нею в танець, сипнувши, навперебій музиці, веселою танцюристою піснею. На пісню обізвався парубок, що танцював з двома дівчатами, тепер уже не вряд, а крутячись по черзі то з одною, то з другою, пускаючи одну й хапаючи другу напереміну; раптом він, держачи одну дівчину, закинув вільну руку поза шию Дарці, але Дарка випручалась, відмовивши: "Я втрьох ненавиджу, загайно так!" Тоді хлопець пустив дівчину, потяг саму Дарку в танець і хутко-хутко закрутився з нею, держачи під руку. Вони не бачили обличчя одне одного, лівиця лівицю держала, правицею хлопець немов хотів піймати Дарку за стан, вона ж утікала від нього, все вколо, все вколо, а все не випускаючи його руки. Обоє співали навперейми, і пісня Дарчина немов утікала, глузуючи, від пісні парубка. Раптом пісні й погляди зустрілись — хлопець перейняв Дарку за другу руку й заглянув в очі; Дарка урвала пісню, вирвала лівицю і вихром закружляла в інший бік, з іншою піснею, і знов хлопець бачив тільки блискучу плетеницю русих кіс, що немов одбивались від нього тонкими розвіяними кісниками, черкаючи по лиці й примушуючи хлопця одхилятись назад, дарма, що лівиця простягалась вперед, немов шукаючи дівочого стану. Серед прудкого танцю Дарка була така сама поважна, як і другі дівчата, тільки не спускала очей в землю, а дивилась просто на людей. Коли краска вступила їй в обличчя, а волосся потемніло, змокрівши, Дарка, трохи задихавшись, але спокійно, сказала хлопцеві: "Ну, вже годі, пусти", — і він зараз же пустив її та й сам зійшов з круга.
Поки люди "йшли козака", поки поважно, по троє против одного, водили "чумака", Дарки не було видко. Вона трохи потопталась в "вальці" та й знов відстала. Але раптом музики врізали "гречки"; увесь передній ряд людей, найближчий до круга, захвилював колом, побравшися за руки, і зараз посеред кола замайоріла Дарчина голова, кружачи в парі то з парубоцькою шапкою, то з дівоцькою хусткою. Коло важко притупувало в лад музиці, раз по раз чоловічі голоси, розбиваючи жіночий дрібний спів на рівні частки, вигукували "сам п’ю, сам гуляю"… але кінець тої приспівки губився в швидкому диханні гурту, в тупанні кількох десятків ніг та в несамовитому гуркоті решітки. Коло розривалось, випускало одних людей, приймало других і знов оберталось живим колесом; пари єднались, розлучались, двоїлись, число їх росло в очах, вони кружляли і в колі, і поза колом, танець викочувався геть за ворота клуні і викидав деякі пари на двір, на вільне місце, і там вони літали, як буйні пчоли, що відбились на простір з тісного рою. Танець докотився до кутків, де кружляла дітвора, і до призьби коло пекарні, де сиділа стариня; тут музика запалювала гострим огнем невинні дитячі очиці і дратувала безсилі старечі ноги своєю непереможною, дикою силою. "Сам п’ю!.. Сам п’ю!.." — бухало уривчасто, мов важкі гупання збунтованої крові в жилах.
— Музика, ша! — гукнув раптом голос Качковського, та так зично, що скрипка й басоля зараз замовкли, мов урвали струни, тільки решітка ще загурчала сама, але зараз і її вгамував хтось, сіпнувши решітника за полу.
Танцюристі пари не встигли одразу спинитись, а ще кілька раз окрутнулись, поглядаючи здивовано на музик.
— Ну, годі вам крутитися! — крикнув на їх Качковський. — За панські гроші готові до вечора скакати!.. Ви, мужики, баби й парубки, ступайте на пекарню, там вам сам пан дадуть по порції, а ви, дівки, ідіть до ґанку, перед покої, паннунця вам пам’яткового подарують.
Качковський вимовив се таким самим грубим, начальницьким голосом, яким звичайно давав розпорядок на роботі. І зараз же юрба поділилась на два гурти, — більший сунув до "чорної" пекарні, а менший подався через вулицю на "білий" двір.
У пекарні, на стільці, коло чисто застеленого столу сидів молодший пан (старий не схотів і дивитися на ту комедію, що видумав на радощах його син). За ним на лаві засіло скілька панів гостей і мовчки пересміхувались межи собою.
Качковський спинив юрбу в сінях і почав упускати людей, по одному, по два в пекарню.
Семен Білаш поткнувся було в першу пару, але Качковський визвірився на нього впівголоса:
— Куди лізеш? Чи то нема старших від тебе?
Семен засоромлений сховався в гурт, а якийсь парубок вголос пожартував:
— А відомо, дядьку, по старшині батька в лоб!
— Ш-ша! — зашипів, як гусак, Качковський.
Дехто з молоді приснув, затуляючись долонею.
— Випий, діду, за паннине здоров’я, се вже їй шістнадцять літ скінчилось, вона у мене панна на виданню, — казав тим часом, пан, частуючи старого діда Ляша, що стояв перед паном, спершись на ціпок і притиснувши долонею почеплену на ціпок шапку. Дідова правиця так тряслась, що він на силу Божу влучив нею чарку, та й то розхлюпав половину горілки, несучи до рота.
— А дай, Боже, дай, Боже, — прошепотів дідок, зовсім не дочувши, що саме пан сказав, — дай, Боже, здоров’я і панові, й пані, і паничеві, і… і… — решта слів десь загубилась у кущастій сивій бороді старого.
Ляш хотів поставити чарку на стіл, але рука тіпнулась, чарка впала додолу й розбилась на скалки. Інші діди охнули з остраху, якийсь пан з гостей не втерпів і вголос промовив: — І пощо таку старизну скликати? — Качковський зробив люту міну, але пан, надзвичайно ласкавий з радощів, сказав тільки: — То nic, to nic, to szczęście[71]. Подайте другу чарку.
В тій заметні Мартоха, швиденько ткнувши Гапку на руки сусідці-кумі, промкнулася в двері повз Качковського, що проґавив її нечерговий вихід, вхопила з мисника малу скляночку з зеленого скла, звичайного мужицького "половинника" (Мартоха добре знала, де що стоїть у панській пекарні) і, приступивши до пана, подала йому того половинчика, обвинувши "для церемонії" краєчком фартуха.
— Ось-ось-о, прошу пана, порційка.
— Держи, бабо, — сказав пан і налив Мартосі горілки.
— Дай вам, Господи, і з роси, і з води, — приговорювала Мартоха, кланяючись раз по раз панові низько-низесенько, — щоби-сьте сих менин і на безрік діждали із паннунцею в щасті, в здоров’ї. І дай вам, Боже, із панійкою дочечку до року до вінця благословити…
— Спасибі, бабо, спасибі, дай, Боже! — перебив її втішно пан, думаючи, що "тост" уже скінчений.
Але Мартоха провадила далі:
— І дай вам, Мати Божа, зятейка багатого та й унучечків хороших, та й щоби паннунця в золоті ходили й на золоті їли, та й як золото ясне, щоб так було життя щасне! — Тут Мартоха почала хилити горілку маленькими-маленькими ковточками, кривлячись, теж "для церемонії", але не дуже; потім, лишивши трохи горілки на дні, підкинула бризками вгору, при тому вона не вимовила вголос, як то звичайно, бажання "вибрикувати" панні, тямлячи, що то було б якось незугарно, — кожний же й без слів тямить, против чого теє підкидання. Поставивши чарку на стіл, Мартоха втерлася, далі обережно, мов святощі, поцілувала пана в руку і тихим кроком подалась до дверей, спустивши очі і якось особливо підобгавши губи.
(Продовження на наступній сторінці)