— Не з переляку, Альфреде, а від радості,— уточнив я, хоч уточняти було нічого: я таки заволав від страху.
— Так чого ж мудрувати? — здивувався Кім Михайлович. — Отже, — урочисто мовив він, глянувши на Барарату й Лоту: — Йдучи назустріч побажанню трудящих, віднині безіменний суходіл іменувати "Островом Василя Гайового".
— Та я… та ми… Та навіщо воно мені? — зніяковіло пробурмотів я щось недоладне.
— Помовч, да Гама! — прикрикнув командир. — Острів названо твоїм іменем. Віднині й довіку — якщо він, правда, не названий раніше, — хитро підморгнув Кім Михайлович, — острів носитиме ім'я хлопця з Очеретяного — Василя Петровича Гайового.
— Вітаю, да Гама, вітаю! — схопив мене за руку Заєць. — Є острів Суворова, Кутузова, інших наших славетних земляків, тепер до них прилучається й твоє ім'я. Ще раз вітаю і поздоровляю! — піднесено сказав.
— Нема за що, — мовби й не радий, скромно відповів я.
Лота й Барарата, не розуміючи цієї історичної миті, стояли мовчки. Та, побачивши, що Заєць мене вітає, й собі почали тиснути мою руку.
— Васка-Кваска карош… розумна голова, — щебетала дівчина.
А Барарата кинув, незрозуміло для чого, "амбо!", що мальгашською мовою означає: "високий". Може, це слово має й інше значення, але таких тонкощів, крім тубільців, ніхто з нас не знав.
Ось він, солодкий дурман несподіваної слави! Уявивши про себе казна-що, я мимоволі прошепотів:
Давній я відкрив храм серед піску,
Іменем моїм названо ріку.
Це були рядки вивченого колись вірша про першопрохідця-конкістадора. Так ніби і я був причетний до епохальних відкриттів.
"Сір, якщо Ваша Величність вважає за потрібне, я знову вирушу в нелегкі мандри…" — спали на думку слова відомого мореплавця, сказані ним своєму королю.
Слава, що несправедливо минає одного й прилипає до іншого… Незаслужено привласнена Христофором Колумбом честь відкриття Америки… Нещасний матрос "Пінти" Родріго де Тріана, який, хоч і судився з Колумбом, все ж не зміг довести, що не Колумб, а він першовідкривач.
Слава, яка мені уявилася, немов вино, п'янила й затуманювала розум".
— Да Гама отак тишком-нишком, скоком-боком — і, дивись, протиснувся до когорти великих, — мовив Альфред.
— Розумна голова! — повторила Лота.
А мені — що зі мною? З яких це пір я почав клювати на легку приманку? — їхні слова, ніби бальзам на серце… І солодко так дурманиться голова. Всі мене вихваляють — і тут, на острові, й там, на "Садку", ба навіть у порту на рідному березі. Який я, мовляв, розумний, неповторно сміливий.
Хвилі тієї слави так лоскотали й приколисували, що здавалося: я не жива людина, а вже мрець, небіжчик, над яким — медвяні голоси! — співають ангели. Та й сам я вважав себе уже ангелом. Навіть потай за плечима помацав — чи не виросли крила.
— Якщо кого-небудь дев'ять разів назвати ангелом чи повторювати, що він порося, то на десятий у нього неодмінно виростуть крила або ж неборак захрюкає.
Ці слова мого дідуся про хвастунів та задавак згадалися неабияк доречно — міраж надумливої слави розвіявся. А Заєць, ніби розгадавши те, що мене п'янило, мовив:
— Якщо навіть станеш знаменитим, не забувай про нас, простих смертних.
— Ніколи! — з жаром відповів я, ніби й справді збирався ставати безсмертним.
— Ет, так часто говорять, — розчаровано сказав він. — Був у мене дружок. Парфуцієм звали. Ми з ним студентами не один пуд солі з'їли. В одній кімнаті й жили, на одному ліжку, можна сказати, й спали. Він захистив кандидатську дуже швидко, відразу по закінченні інституту. І знаєш, людину відразу ніби підмінили… Я попав в автомобільну катастрофу, понад рік пролежав у лікарні — він жодного разу не провідав, хоч знав, що зі мною трапилося. А то якось — уже пізніше — зустрічає випадково на вулиці, запитує, називаючи на "ви" (це — аби підкреслити, що між нами — прірва, ну і для дотримання належної дистанції, яка б не дозволила переходити на панібратство): "Як ваші справи? Що з дисертацією? Ще не закінчили?"
— І що ж ти йому відповів, тому Парфутію?
— Парфуцію, — поправив Альфред.
— Один чорт — Парфуцій чи Конфуцій, — зауважив я. — Коли в кого-небудь серце черствіє й стає глухим до чужого горя, то вже не людина! Ну, то все-таки — що ти тому Панфуті сказав?
— А нічого, — похмуро відповів Альфред. — Сказав, щоб вибачив, бо мені, мовляв, саме нема коли…
— Ти добре його відшив. Бо то вже не товариш, не друг — хто, засліплений удачею, забуває друзів. Уявляю пихатість того скороспеченого кандидата наук, коли він стане доктором!
— Цур йому! — махнув рукою Заєць.
— Авжеж. Нехай перебирає листочки в лавровому вінку, що прикрашає його голову. Перебирає й тішиться думкою про свою геніальність.
Розуміючи, що так чи інакше доведеться залишати названий моїм іменем острів, ми почали ладнатися в дорогу.
…Людина — всесильна. Вона багато чого може зробити, якщо забажає. Та для звершень, крім бажання, потрібне ще й здоров'я — фізичний гарт, сила. Ні в мене, ні в моїх товаришів сили тої, на жаль, зараз не було — плавання зжерло.
— Яка ти худа, Васка-Кваска, — розглядаючи мої висохлі руки, зітхала Лота. — Треба їсти багато-багато.
Ніхто з нас навіть не здогадувався, що Лота така вигадлива куховарка.
— От би мені таку дружину! — наминаючи приготовлений тубілкою обід, прицмокував язиком Заєць. — Ну, так смачно, ніби вона вчилася в кулінарному технікумі.
— Якщо ти, Альфреде, великий гурман,[34] — сказав я, — і дуже вболіваєш про власний шлунок, то, вернувшись додому, неодмінно знайдемо тобі дружину-кулінара. Я буду сватом!
— Сватові перша чарка. І — перша палка, — докинув Альфред.
— Битимеш мене, коли дружина не догодить. Але я вірю — ми знайдемо випускницю кулінарного технікуму, в якої диплом із відзнакою.
— Аби-то, — мовив геолог замріяно.
— Не журися — все буде гаразд. Я ще потанцюю на твоєму кулінарному весіллі,— згадавши, що Заєць недавно патякав про Наталку й про мене, віддячив йому дошкульною реплікою. Ще один характерний для моєї вдачі штрих: я ніколи нічого не забуваю. Ні добра, яке мені зробили, ні зла. І — на добро відповідаю добром, а… Я не злий, не злопам'ятний, проте образ не забуваю.
Наташа, розкусивши цю особливість моєї вдачі, говорила:
— У тебе, Васильку, пам'ятливість, як у слоненяти, якого один чоловік побив… Минули літа, слоненя підросло, набралося сил. І, уздрівши свого кривдника, згадало йому наругу — й так турсонуло хоботом, що той з переляку ледве накивав п'ятами.
— Я сам ніколи нікого не кривджу, то нехай не чіпають і мене.
— Атож, — відповіла Наташа. — Але своїм язиком інколи зачіпаєш і ти.
Щоранку Лота прокидається вдосвіта і, як дбайлива господиня, порається на "кухні". Поки ми спимо, дівчина, схилившись на кормі над сидінням, де лежать принесені нами фрукти, готує сніданок.
Виявляється, лише з копри можна приготувати безліч страв: смачний мус, деруни, салат, крем-брюле, форшмак, пампушки. А з дрібно покришеними бананами та з кокосовим молоком та ж таки копра заміняє десерт.
— Хлопчики! — навчившись трохи говорити по-нашому, гукає куховарка. — Роззувайте своя оча. Кушайла, кушайла будемо.
Альфред першим сідає до "столу" — за широку лаву посеред лакани.
— Смакота! — наминаючи кокосовий фаршмак, вихваляє він. — Антрекот Антрекотович, красуне, тобі в підметки не годиться.
— Що є — Антрекот Антрекотович?
— О, то є,— облизуючи масні від почавленої копри губи, говорить він, — один хитромудрий чоловік.
— Везо?[35]
— Не розумію, — глянув на мене Заєць.
— Лота запитує, чи не моряк той чоловік, про якого ти говориш, — пояснюю йому.
— О, так, везо, везо! — притакує Альфред. — Везо, якому ніколи ні в чому не возе, — сміючись, додає він.
Минуло небагато часу, і на Лотиних харчах ми окріпли.
— Тепер, хлопці, напружимо сили, — сказав Кім Михайлович, — для основного — переїзду на сусідній острів, з якого, гадаю, дорога проляже і на Батьківщину.
Вплив протоку, що роз'єднує наш і сусідній острів-вулкан, не подолати — стрімкі течії, акули. Отже, потрібен човен.
Наша лакана розсохлася. Та і як її з такої височини спустити, щоб не пошкодити?
Ми дружно заходилися шпаклювати щілини в бортах і днищі, лагодити стерно, весла. А Барарата сплів нові циновки-вітрила.
Невдовзі лакана була відремонтована. Вона стояла на міцних гіллястих підпорах, немов корабель на стапелях у сухому доку. Лишалося одне — спустити її на землю, те, чого, мабуть, і не зможемо зробити.
— Так-то так, а з хати як?
— Що ти лепечиш, Васько? — поцікавився Заєць.
(Продовження на наступній сторінці)