— Заєць! — різко обірвав я. — Ніколи не смій про Наташу нічого подібного говорити.
Мене аж трясло від люті.
— Свят, свят! — закотивши очі під лоба, по-блюзнірськи перехрестився геолог. — У тебе справді з нервами не все гаразд. Втрачаєш почуття гумору, дорогий!
Зрештою ми, задерикуваті півні, вгомонилися й притихли.
— Гумор, да Гама, — вже примирливо повчав Заєць, — це — веселий погляд на життя, коли дрібниці не застують основного і людина не заводиться, як ти, з півоберту.
— Тобто гумор, по-твоєму, пустопорожні смішечки?
— Не зовсім так, — відповів Альфред. — Претензійну дотепність плодять переважно гумористи-професіонали, які, вигадуючи, як їм здасться, смішні ситуації, намагаються нас будь-що розсмішити. Це — балаганство, кривляння. А справжній гумор — не в штучно придуманих обставинах — він, як алмаз, світиться зсередини. Людина живе, працює, а живучи й працюючи, помиляється — і, незлобливо кепкуючи з себе, виправляє похибки й вади, рухаючись, отже, до поступу — вперед. Тому-то той, хто прагне до кращого, досконалішого, мені здається, завжди гуморист.
— Я не претендую на роль гумориста, — зачеплений докором Альфреда за живе, відповів. — А все ж ти помиляєшся, говорячи, що я втратив почуття смішного. От скажи мені — прискіпавсь до нього. — Це гумористично?
— Що саме?
— Ти — заєць, — тицьнув я пальцем у Альфредові сухоребрі груди. — Та замість того, щоб гризти капусту, як і належить зайцям, подався в морську геологію, гризеш корінні породи підводних хребтів. Так само й Іван Пророченко, якого ми звемо Антрекот Антрекотович, — з пожежника в Трилісах обернувся в кухаря. Хіба ж не смішно?
— Трішечки, — нічого не міг заперечити Альфред.
— У цій, як ти кажеш, "трішечці", мабуть, і криється гумор. До речі, мій тезко Окань — неабиякий гуморист.
— Так, неабиякий, але додам: підроблений і, крім того, базарно-комічних обставин. З цих причин Остап Бендер,[23] прототип колишніх одеських дотепників, — продовжив він, — лише вдала вигадка, хоч і здібних письменників. Тоді як Швейк[24] — органічний вияв душі народу, його непідробний образ. Смішне, комічне, веселе, що нас так захоплює у вчинках Швейка, іде, як світло алмаза, з самої його середини.
— Ми з Оканем разом починали морякувати, — перевів я розмову на інше. — І знаєш, подружилися. Є в ньому багато привабливого, справді гарного.
— Безперечно! — вигукнув Альфред. — Як і в кожного з нас.
— Ні, я не про те — мені хотілося сказати інше. Окань, — пояснив я, — мастак кепкувати з інших, але терпіти не може щонайменшого зауваження на свою адресу. Він вважає, що критики взагалі — люди, які ні на що не здатні, нічого не вміють, а беруться повчати. Здебільшого це йде, запевняв Василь, від прагнення утвердити своє нікчемне "я", звеличитися у власних очах і змусити в ту "велич" повірити інших. "Як правило, да Гама, — казав він, — такі люди страждають комплексом неповноцінності, але приховують цю ваду од стороннього ока, виставляючи ж, як щит, для захисту власної персони манію величності".
— Він що — ображений на увесь людський рід, твій друг?
— Ні, тільки на літературних критиків.
— Так із цього й треба було починати, да Гама! — осудливо глянув на мене Заєць. — Очевидно, Окань із своєю писаниною не раз потрапляв на зуби до літературних драконів.
— Так, кілька редакцій забракувало добірку його віршів. "Куди не пошлю, — скаржився, — всюди знаходиться якийсь Шахраїнський, Намульницький чи хтось інший з поріддя "…ницьких". І ну до синців дубасити. А ще коли — не дай бог! — повчати візьметься критик у спідниці, скажемо, яка-небудь "…ницька", — пиши пропало — не допоможе навіть літконсультант із Кабінету молодого автора — загризуть!"
Ми з Альфредом зійшлися на думці, що Оканю треба, мабуть, змінити жанр і з віршів перейти на п'єси, як це свого часу зробили драматурги Мурлигін та Аверкін.
— Нових п'єс у наш час, крім перелицьованих повістей деяких авторів, малувато, — сказав Заєць. — І друг твій на цьому тлі виділиться й матиме успіх.
Ось воно, дантове пекло літератури! — подумав я.
І ми з Альфредом заприсяглися: ніколи, навіть жартома, не писати віршів.
Лота — мила, добра фея. Навіть тоді, коли нам, чотирьом мужчинам, нестерпно і ми, буває, розкисаємо, дівчина тримається як справжня героїня. Ні скарг на страшну плавбу, ні докорів.
— Бідна Зайца, — гладячи Альфреда по голові, примовляла, помітивши, як геолог переживає через ту свою кляту схованку, — І ти, Васка-Кваска, бідна poulet.[25]
Завжди знаходиться в неї слівце, щоб пас збадьорити. Ми також, чим можемо, допомагаємо їй.
Я, наприклад, щоразу розбуджую Лоту на якусь годину пізніше — нехай трохи поспить! — коли надходить час готувати сніданок або когось із нас міняти на веслах.
Кім Михайлович був проти, щоб дівчина нас підміняла.
— Не жіноча робота — галерних веслярів, — жартома говорив він.
Але тубілка наполягла: мовляв, якщо не дозволите, кинуся за борт і попливу серед акул! Старий, як світ, жіночий засіб — розжалобити й настрахати серце мужчин. Старий і, треба сказати, невідмовний. Лота таки почала веслувати.
Що ж із нею, нашою красунею, сталося нині? Спохмурніла, ніби сама не своя. Що далі пливемо на схід, відходячи од клятого острова, тим вона сумнішає й сумнішає.
— Немає Носі Мазави, немає Бонго Бе, мами немає…— каже, зітхаючи.
Бо таки справді Бонго Бе — острова, на якому Лота колись жила, уже не побачимо — його, напевне, давно минули. Тепер єдина надія: причалити хоч би до якого-небудь суходолу і вже звідти переправити Барарату й Лоту, якщо вони, звичайно, забажають, на Бонго Бе чи якийсь інший архіпелаг, де їх не зможуть схопити американські головорізи. Ну, та й рідню дівчина мріє розшукати…
Ми повільно просуваємося по якійсь там сьомій паралелі на схід.
У подувах мусону над головою лопотять саморобні вітрила-циновки. Заєць і Барарата спочивають — їм невдовзі заступати на вахту — веслами потроху підганяти лакану. Я з Кімом Михайловичем, незважаючи на спеку, орудую веслами, а Лота, керманич, сидить біля стерна.
— Досить! — кидає командир. — Нехай за нас працює вітер, а ми, поки ще спека, відпочинемо.
Заснув і Кім Михайлович. Ми з Лотою удвох на кормі.
— О-ох, — зітхнула, кермуючи стерном та поглядаючи на воду.
— Не сумуй, красуне, — узяв її за руку. — Ми відвеземо тебе на Бонго Бе, найдемо матір, розповімо всьому світу про те, як янкі виганяли твоїх земляків невідь-куди, аби не бачили й не знали, що будується на вашому, колись світлому, острові.
— Це так — я побачу маму? — зраділа тубілка.
— Аякже. Неодмінно побачиш, Лото, — хоч сам у це я мало вірив: де ж бо їх тепер шукати, вигнаних із рідної домівки остров'ян-носімазавців?
Втім, якщо стане відомо, що на далеких островах чинять американські зайди; якщо втрутяться міжнародні організації — той же, скажімо, Червоний Хрест, — може, дівчині й пощастить знайти рідню. Хоч янкі завжди намагаються не допускати розголосу, багатьом доларами затикають пельку, хто міг би викрити злочинні махінації. Щоб мовчали і щоб правда про окуповані острови не просочувалась до людей.
Так було і в Тихому океані, на Бікіні, де янкі "вдосконалювали" атомні бомби. Таке ж діється з Кваджалейном — тихоокеанським атолом в архіпелазі Маршаллових островів.
Колись мирні води лагуни перетворено на полігон для випробування смертоносних балістичних ракет, що запускаються — американські "гостинці" й "поміч" слаборозвинутим народам! — аж із Сполучених Штатів Америки. Сам кораловий суходіл, Кваджалейн, став кузнею ядерної зброї: американські "опікуни"[26] за певну винагороду змусили вождів Маршаллових островів підписати з ними угоду, за якою США надасться "право" протягом п'ятдесяти років використовувати атол як свій ракетний полігон.
Тубільців Кваджалейна, як і остров'ян Носі Мазави та Дієго Гарсія, янкі силоміць виселили. Живуть вони тепер на майже непридатних для життя островах, під загрозою смерті час від часу все ж припливаючи "додому" — на рідний для них атол.
Ми з Наталкою на "Буревіснику" проходили повз ті острови — береги атомної смерті.
— …Не сумуй, Лото, — кажу я, підбадьорюючи дівчину.
— Добра, Васка, добра, — озивається тихо. Ледь помітна усмішка торкається її уст. Чайки виснуть над лаканою, розкинувши крила. Непорушно, невідступно, так, ніби вони — продовження човна, його фантастичні вітрила.
І сумно й важко — задуха ж яка! — а все-таки нам хорошо з Лотою під цими блакитними вітрилами, в мовчанні океану.
Дівчина, поступившись місцем біля стерна, запрошує сісти поруч.
— Я, Васка-Кваска, — зашарівшись, мовила, — була-хотіла просити-питати: ти була є любиш дівчина? Там, далека, у своя танана.[27]
Лото, Лото… Так, як вона мить тому, тепер ніяковію я.
(Продовження на наступній сторінці)