Нашвидкуруч повечерявши — одна банка консервів на всіх та по галеті на кожного, — ми, на випадок дощу, заходилися ставити курінь.
Мотовило, Журавка і я з сусіднього гайка носили зібрані там гілки. Боцман вправно вивершував із них дах. По боках, у чотирьох місцях уткнувши в пісок жердини, зверху клав на них лапате пальмове гілля.
Наташа й Паганель, зсовуючи докупи пісок, зводили навколо куреня вал — захисток од усякої нечисті.
Окань спав, підклавши під голову висохлу робу.
І от хижка готова.
— Будь ласка, до хати! — сміючись, запросив боцман.
… Зразу ж у ногах, за кілька метрів од нас, зітхали, набігаючи на пісок, хвилі. Пестливий вітер, що, тільки-но зайшло сонце, на зміну морському бризові повіяв із суходолу, струмив прохолоду. Вгорі, над самісінькою головою, квітли пишні зірки й сузір'я.
Ми солодко спали, і снились нам на цій далекій землі дивовижні, повні пригод сни.
Заходившись будувати курінь, ми наче знали, що вночі піде дощ.
І він таки припустив.
Я, правда, не чув, як почалася злива. Прокинувсь, коли вона вже вщухла і пісок піді мною, — я лежав скраю, — просотавшись водою, став холодити тіло.
Дощ розбудив і Журавку та Мотовила, "ложе" яких теж просякло вологою. Решта товаришів, хоч гати з гармати, міцно спала під надійним захистом пальмового даху.
Що його робити? До ранку далеко. Сон стуляв повіки. Та лягати на сирий пісок ми не наважились — можна застудитись, а сухого місця для нас у курені не знайшлося.
— "Печальний Демон, дух вигнання, понад землею пролітав…" — уголос продекламував Мотовило. І, мабуть, уявивши себе Демоном, з широко розкриленими руками подався до моря.
— А що, — звернувся до мене Володя Журавка, — може, й ми викупаємось?
Після вчорашньої купелі мені не хотілося лізти в море. Та Журавка наполіг:
— Ходімо, ходімо — не лінуйся!
І ми побігли слідом за Мотовилом.
Вода в порівнянні з холодним піском, на якому довелось лежати, була тепла, навіть не хотілося з неї вилазити.
— Ну, що, небораки, — підморгнув Мотовило, виходячи з моря, — нагрілися?
— Трохи, — відповів я.
— Отож-бо й воно, — повчально додав він, — тримайтеся завжди Мотовила — і ви будете на висоті!
— Боцман також казав, де я опинюсь, якщо братиму з тебе приклад…
Мотовило був у доброму гуморі і на мою ущипливість нічого не відповів.
Край неба на сході зажеврів. Його латунно-вогнисті барви розлилися по морю, яке, розкинувшись із краю в край, лежало непорушне й тихе.
Як і в наших лісах на світанні, з довколишніх гаїв, радісно стрічаючи схід сонця, подавало голос метушливе тропічне птаство.
Вода нас збадьорила, відігнала сон. Ми одяглися, порадились, що робити, поки прокинуться товариші. Вирішили йти на розвідку в глиб острова.
З учорашнього дня, коли боцман і Журавка вирушали в джунглі, на піску квітло мереживо їхніх слідів. Ми звернули ліворуч.
Поминувши кокосовий гай, що зеленів неподалік від нашого нічлігу, пішли вздовж берега.
Хащі тут, притиснувши вузьку смугу коралового суходолу до води, були трохи нижчі. В деяких місцях чагарі росли біля самого моря, і нам довелося обходити їх убрід.
За мангровою гущавиною починалась широка галявина, звідусюди оточена частоколом високих пальм та схожих на фікуси дерев. Вранішнє сонце щедро залило віти іскристим промінням, і вони, сліплячи очі, виблискували незаймано й свіжо.
Ми перетнули галявину і, розсуваючи кущі, помалу рухалися вперед. Пружні гілки боляче били по обличчю, на тілі лишалося безліч подряпин. Взагалі, кожен крок вимагав зусиль, просувались ми повільно.
Та ось хащі кінчились. Зорові відкрився казковий гай.
Приземкуваті дерева буяли, густо всипані дрібно-квіттям. На інших, під схожим на дубове гіллям, висли продовгуваті золотисті плоди.
— Дині! — захоплено вигукнув я.
— Ти не помилився, Солоний, — мовив Журавка. — Це дерево справді зветься динним. Учора ми з боцманом теж натрапили на нього, але плодів не було, а тут бач, яка розкіш!
Куди не глянеш, око натрапляло на екзотику тропічного лісу: густі чагарі, квіти.
Вгорі, на запаморочливій висоті, під віялом пальмового гілля звисали грона кокосових горіхів.
Мотовило не витерпів — підбіг до однієї з пальм і, обійнявши стовбур руками, як мавпа, спритно подерся вгору. Незабаром його кругла, підстрижена під макітру голова майнула в піднебессі — там, де розкинула крону південна красуня.
— Полундра! — заволав він. — Стережись! Зараз посиплються горіхи.
Але плоди ті не так-то легко дістати. Анатолій з усієї сили трусив дерево, та жоден горіх не впав. Тоді він простягнув руку до грона і, намацавши найбільший плід, почав його сіпати. Не піддасться! Крутив, аби перервати стебло, на якому горіх тримається, теж даремно. Нарешті, один таки бухнув на землю.
Я ще ніколи не бачив таких великих кокосів. А тому кинувся, з цікавістю схопив горіх у руки.
Він виявився важкий — кілограмів на чотири. Круглий, приплюснутий на маківці, формою схожий на голову Мотовила.
Не встиг я одбігти від пальми, як поряд зі мною глухо впало ще кілька плодів.
— Годі, верхолазе! — гукнув Журавка. — На перший раз досить і цього. Ти он ледве тримаєшся — сил не вистачить злізти.
Та Мотовило ніби й не чув. Захопившись, він зривав і зривав горіхи. Через кілька хвилин під пальмою їх лежало з десяток.
— От і сніданок на всю нашу ватагу, — мовив Журавка.
— А що, хіба ви з Андрійовичем учора їх не бачили? — поцікавивсь я.
— Бачили, — відповів Володя, — проте було пізно, щоб лізти на дерево, а крім того, дракон хотів піднести вам сьогодні сюрприз. Ну, та ми це зробимо й без нього. — І, підморгнувши мені, додав: — Тепер голодною смертю не помремо. А там, дивись, знайдемо й воду.
Ми далі не пішли, а забравши кокоси та кілька спілих плодів динного дерева, інакше — папайї, вирішили повернутися до табору.
Сяк-так позв'язували ворсистими стеблами ті горіхи, ніби футбольні м'ячі, закинули їх на плечі — і подалися до куреня.
Забачивши нас ще здалеку, Наташа радо вибігла назустріч.
— Осьде вони, волоцюги! — вигукнула. — А боцман бідкається, чи не заблудились, бува, в хащах.
— Як бачиш, живі-здорові, ще й з трофеями!
Біля куреня нас теж зустріли радо: всі почали роздивлятися принесену здобич. Потім заходилися снідати.
Папайя справді смаком схожа на переспілу диню, а м'якушка кокосового горіха — на ліщину. Молоко ж недозрілого горіха теж приємне, — ніби морс, солодкувате й прохолодне.
Я давно не снідав з таким апетитом. Інші теж їли, аж за вухами лящало.
Коли скінчилася трапеза, боцман вирік:
— Усе це добре: горіхи, папайя, але жити нам на Кілі-Кілі не один день. Отже, слід подбати про майбутнє…
На кораловому атолі почалися нелегкі будні.
Розділ восьмий
ТРИ РОБІНЗОНИ
Уже кілька днів, як ми гасаємо по острову в пошуках прісної води. Анкерок, викинутий прибоєм на берег, опорожнили до останньої краплі, а кокосове молоко, що тамує спрагу, відверто кажучи, обридло. До нього треба звикнути. Бо хоч воно й приємне, прохолодне — від сонця його захищають товстий волохатий "кожушок" ворсистої оболонки та міцна шкаралупа, — одначе повністю води для пиття замінити не може: солодкувате.
Криничної б ковток. Та де її взяти! Сміх — навкруг океан води, а пити нічого.
Боцман мовив:
— Досить байдикувати! Вовка ноги годують. І, якщо ми самі цього не зробимо, ніхто про нас не подбає.
Розбилися на дві групи (Окань, бідолаха, досі слабував і тому лишився в таборі) та й вирушили в дорогу. Андрійович, Журавка, Мотовило — ліворуч, за порослий манграми мис. Паганелю, Наташі й мені випала західна частина Кілі-Кілі, де ще ніхто з нас не бував. Правда, за якихось півтора-два кілометри від табору, трохи вище лінії прибою, на береговому піску кривуляла низка слідів: хтось недавно пройшов і зупинявся — довкруг витоптано й погарцьовано, — знову простував далі.
І я, мов Робінзон Крузо, що вгледів виїмку од ступні незнайомця, почав розглядати сліди.
— Адаме Варфоломійовичу, — звернувся до ботаніка, — ви тут часом не ходили?
— Ні, — відповів він.
— А, — здогадалась Наташа, — вчора сюди навідувався твій тезко — Окань. Він ще приніс — мені теж дав кілька штук — гарних черепашок каурі.
Так і є — це Василеві сліди. Як я не догадався раніше! У нього ж буцімто плоскостопість: праву ногу Окань ставить трохи важко, так що лишається відбиток без звичного внутрішнього вигину.
Мотовило, згадалось, якось дорікав: мовляв, з такою хворобою сидіти краще дома, а не тинятися в океані. І, аби Василь позбувся плоскостопості, яка віднедавна почала в нього з'являтись, радив йому носити ортопедичний черевик.
От так Окань! Всіх обвів навколо пальця, домігся-таки свого. В той час, коли ми поралися, робили те, се, він, хитрунець, не марнував часу — повизбирував найкрасивіші черепашки.
Що ж, він про такі давно мріяв — нехай будуть його: ми собі ще знайдемо.
(Продовження на наступній сторінці)