— А, — знаюче мовила дівчина, схилившись над пійманим дивом, — ти й справді, Васильку, вдачливий. Тобі до рук потрапила риба-стрибунець. На відміну від інших риб ця, — пояснила, — здебільше перебуває на суходолі, бо її органи дихання, що водночас є і зябрами і легенями, кисень можуть добувати як з води, так і з повітря.
Оце то чудо-юдо! Вгорі над головою, ніби лампочка на шахтарській касці, булькате око. Воно дивиться на мене зло й здивовано.
Рибка забарвлена в коричневе; плямисті візерунки по боках, пояснила Наталка, допомагають стрибунцю добре маскуватися на заболоченій місцевості, в мангрових джунглях.
— Біжи! — сказав я і випустив з долоні рибку.
Полонянка на мить завагалась, а потім, мов на ноги, ставши на пружні, видовжені бокові плавці, з допомогою хвоста випросталась, піднялась трохи вгору, напружилась і, як цвіркун, рвучко скочила геть.
Скільки ми і йшли, на кожному кроці зустрічали безліч таких рибок-стрибунців. Вони випурхували з кущів, скакали по гілках, по болоту.
Чагарі скінчились, перед нами зеленів тінистий гай.
Серед знайомих мені дерев — високих, з м'яким видовженим, як голки в сосни, листям казуаринів і пальм — були й такі, яких я ніколи не бачив. Ну, от хоч би це: стовбур гладкий, саме невисоке. Широко розкидавши крону, воно стоїть на узліссі. Або інше — вузлувате, стрімке, під густими шатами гілля.
— О, пізонія! — впритул наблизившись до одного з дерев, радісно вигукнув Адам Варфоломійович. — Здоровенькі були, давно не бачились!
Заходився оповідати, як під час наукового відрядження на Калімантан він, тоді ще молодий ботанік, Адам Кава, з пізонією мав халепу. Якось, злізаючи з такого дерева, він схопився за гілку, та відчахнулась.
— Шкереберть полетів я на землю, — закінчив Паганель. — А наслідок — перелом ребер. Отож надійність пізонії, шановні колеги, оманлива: хоч гілки її й товстелезні, одначе крихкі, легко ламаються від найменшої ваги.
— Може, ви були тоді набагато повніші? — поцікавивсь я. — Через те і не втримала гілляка…
Варфоломійович не на жарт образився.
— Юначе, — кинув докірливо. — Я замолоду був справжній Аполлон — жодного грама зайвої ваги.
Мені хотілося поговорити ще, а точніше, трохи його подратувати, — є в мене, зізнаюсь, така вада — незлоблива дошкульність! — та Наташа непомітно сіпнула за руку: годі, мовляв!
Годі то й годі. Я не став сперечатися. Адам Варфоломійович — гарна людина, в дідусі мені годиться і, звичайно, не заслуговує на те, щоб я об нього точив свій язик.
"Негоже це, хлопче! — подумки звернувсь я до себе в третій особі. — Ну, тобі обридло, не подобається в Паганеля та і в Наташі те, що вони довколишній світ, красу земну, буяння природи намагаються втиснути в рамки науковості, розкласти її на полички, розчленувати до останньої молекули й атома… Ти дивишся на розгойдані вітром дерева, де в мінливих переливах світла й тіней виблискує смарагдове гілля. Воно вабить зір, і в дотику його тобі відчувається ласкавість материнської руки. Для твоїх сьогоднішніх подорожан те зелене галуззя, що раптом пробудило "тобі стільки почуттів, — просто хлорофіл і ще щось подібне… Узбережжя з гіркуватими пахощами свіжих водоростей, синіми скалками залишеної в заглибинах води, лоскітливим доторком прохолодного піску до твоїх ступнів — то тільки літораль. Навіть на краплю води з віддзеркаленням атола й сонця вони, науковці, дивляться як на сполучення різних там хімічних елементів".
Одне слово, аква, Н2О, дідько б їх узяв! Чи в мене не схожа на науковця вдача і душа моя настроєна на інший лад? Хтозна. Єдине скажу: коли хтось, забачивши, наприклад, райдугу, почне розкладати розмаїття її кольорів на складові, барви, що викликали радість, для мене відразу гаснуть.
Якось я сказав про це Наташі. Вона тільки загадково глянула, засміялась, але так нічого й не відповіла. А боцман, нагодившись на нашу розмову, порадив:
— Не забивай дурницями голови. І ще скажу: нерозумно вважати себе кращим, викінченішим за інших.
Образив мене тоді дракон! Бо зверхності та гордовитості в мене, здається, нема.
Зараз я прагнув розібратися в своєму бажанні позлити Паганеля. І таки цьому прикрому наміру знайшов обгрунтування. Це зветься — гм, як там воно? — ну, психологічна несумісність.
Коли збираються в далеке плавання, капітан ніби укомплектовує команду так, щоб люди були з найрізноманітнішими характерами. Взяти хоч би й "Буревісник" — на ньому різношерстий люд. А от ми в човен сіли, — розмірковував я, — не зваживши на те, що будемо довго один з одним віч-на-віч, відмежовані од решти світу.
— От і маєш — зіткнення характерів! — уголос закінчив я свої нелегкі й плутані думки.
— Що ти там бурчиш? — поцікавилась Наташа.
— Та… то я вколовся об гілку, — знайшов я що сказати.
Їй не потрібне це моє копирсання в душах. Вона і так якось зауважила:
— В тобі, Солоний, багато різної мішанини. Ну, словом, ти ще шукаєш себе, а тому й кидаєшся з боку в бік.
Потім Наташа з Паганелем сіли перепочити, а я, пам'ятаючи наказ боцмана — знайти воду, пішов у глиб острова.
Звичайно, ніякого джерела чи криниці не знайшов.
Звідусюди мене оточила гущавина. Серед неї голубими люстерками виблискували невеличкі озерця. Може, вони прісноводні? Попробував на смак. Ні, вода гірко-солона: її, мабуть, нагнало під час шторму.
Береги поросли травою. Ллє ні птахів, ані іншої живності на тихому плесі не помітив. Задушливо. Незрушне безгоміння. Понад болотом — синюватий димок.
Я пройшов далі з надією угледіти хижку, біля якої — тому й димок в'юниться! — тубільці розпалили багаття. Та з кожним кроком, коли став наближатися до диму, він танув і віддалявся. То, виявилось, звичайне марево.
Невловима фата-моргана… Ось із-за дерев видніють палаци й вежі. На власні очі бачу ажурне місто. Воно ніби пливе, повисаючи в повітрі. Вулиці, завулки, сновигають люди.
Та підійшов ближче: крім дерев, нічого. І ще тоскніше стало на душі. Міраж роздратував примовклі почуття, знову нагадав про людей, про світ.
От тобі й робінзонада! Нехай інші вихваляють самотність та відчуженість, а я скажу — особисто переконався: без людей не прожити. З їхніми чеснотами і вадами — вони необхідні, як повітря.
Що далі я заглиблювався в острівні нетрі, то ліс ставав густішим. Потім відкрилась галява, навколо якої стояли перевиті ліанами дерева. Під одним, завбільшки як людська голова, — плоди.
З боків вони підгнили й почорніли. Я розчавив ногою той "м'яч", лизнув язиком білий, мов крохмаль, м'якуш. Ніякого смаку — терпке та й тільки.
"Гаразд, візьму кілька штук із собою! — вирішив. — Мої всезнаючі друзі напевне скажуть, що воно таке".
Плоди висіли на гінких, схожих на ясени деревах. Я виліз, нагнув гілку, простягнув руку, аби дістати заморський фрукт. Овва! Він, чортяка, наміцно приріс. Все ж перекрутив вузлувате стебло — "м'ячики" один за одним покотилися в траву.
Назад дорога виявилась коротшою: після мене в траві та узбіч боліт лишився слід, і я не блукав — стежка вивела до лагуни.
— Відважному досліднику салют! — зустріла Наташа. — А це що? — запитала, розглядаючи мої трофеї.
— Хтозна, якісь гарбузи, — відповів я.
— Гарбузи?! — озвався Адам Варфоломійович. І, взявши важкенький "м'яч", поцікавився: — Де ви, колего, їх узяли?
— Там, у гущавині, — показав я в бік острова.
— Так це ж — знаєте що? — артокарпус, інакше — жака. Росте вона переважно на островах вулканічного походження, зрідка на коралових суходолах.
— Так, значить, це жака? — перепитала Наташа.
— Вона, — підтвердив Паганель.
— А що це таке? — пошепки запитав я.
— Васильку! — схопила мене за руку дівчина. — Ти. навіть не уявляєш, який ти молодець! Ці плоди, що ти приніс, — із хлібного дерева. Не куштував ніколи?
— Та я взагалі їх уперше бачу.
— Я — теж. Але багато про них читала.
— І про бунт на "Баунті" знаєте? — глянув на неї Паганель.
— Знаю, — відповіла Наташа.
Час уже й обідати. З собою ми взяли кілька кокосових горіхів: два зелених, з рідиною, яка заміняє воду; решта — спілі, всередині яких смачна-пресмачна і дуже поживна копра. В Полінезії вона буцімто основний продукт харчування. От і нас копра виручає з першого дня перебування на Кілі-Кілі. Шматка її, як долоня завбільшки, досить, щоб довго не хотілося їсти.
А тепер у нас ще й цей делікатес — плоди жаки.
Адам Варфоломійович розгріб пісок, звелів мені принести хмизу — в хащах вистачало! — і заходився видобувати, тручи палицю об палицю, вогонь.
Багаття запалало. Але всім нам довелося добряче попотіти, перш ніж пішов димок і затанцювала крихітна пелюстка полум'я.
Загадково всміхнувшись, ботанік повідомив, що він у земляній печі зараз пектиме перепічки… Коли дрова згоріли, Паганель присипав вугілля піском, притрусив листям, поклав зверху плоди хлібного дерева і знову насипав піску.
(Продовження на наступній сторінці)