То дихає батечко-океан.
За хвилями-горами губляться обриси суходолу, які ще мить тому було видно з далини. А блакитною пелюсткою десь далеко, в мареві видноколу, розтанув "Буревісник". Вода, здається, захлюпала навіть небесну баню — лише сонце окато дивиться з безмірної височини та хмари чайками попелястими розкинулися над головою.
Боцман, долонею витираючи забризкане обличчя, задоволено сміється. Йому радісно — він у своїй, звичній змалку стихії. Адже сам — далекосхідник, виріс біля моря.
— Хто починав не на сучасних велетнях-кораблях, а на невеличких шхунах, тільки той може вважати себе справжнім моряком. Бо то не моряк, хто уникнув солоної купелі! — повчально каже він, кинувши в бік Мотовила насмішкуватий погляд.
Ми знаємо, чому тираду свою боцман адресує Мотовилу.
Якось, під час чергового перекуру на палубі, цей матрос заходився було привселюдно критикувати невеличкі, в тому числі й "Буревісник", кораблі, на яких, мовляв, його широкій душі тісно.
— Суперлайнер… Ну, ще, я розумію, посудина хоч би тисяч на вісімнадцять — двадцять водотоннажності, як ото "Тайга", на якій я починав свою біографію, — закинувши ногу на ногу, говорив він. — А то — черепок, кількаметрове корито! Мізерія та й годі!
Мотовило, правда, вже плавав на кораблі. Дечого він таки навчився, і моряцької виучки йому не бракує. А тільки нам, новачкам, набридли його розповіді "бувалого" моряка, відважного й безстрашного. За довгий язик боцман теж недолюблює Мотовила.
— Сякий-такий невдячний! — пригадую, налетів на нього дракон. — Йому, бач, розгулятися ніде. А знаєш ти, салаго, що оцей "Буревісник", на якому тобі, як ти маєш милість висловитись, тісно, ходив аж до Певека — у високі північні широти?
Ми й не підозрювали, що Мотовило торкнувся тоді заповітних струн боцманового серця. Як довідалися пізніше, він, боцман, у Берінговому морі не один рік плавав на невеличкій звіробійній шхуні. Навіть був капітаном. Потім його, Андрійовича, замінив молодший, з дипломом. Та не розлучатись же з морем! Отоді-то і влаштувався старий морський бродяга на "Буревісник". Власне, з приходом Андрійовича почався, певніше, збігався літопис далеких океанських рейсів науково-дослідного судна.
Спочатку "Буревісник" ходив уздовж Камчатки та Курильських островів, де океанологи вивчали далекосхідні моря. Пізніше дороги пролягли в Індійський і Тихий океани. І цілком зрозуміло, що Андрійович неабияк дорожив честю такого, нехай і невеличкого, суденця. І кожне неввічливо сказане на його адресу слово обурювало боцмана, сприймалося ним як особиста образа.
Мотовило нині вислухав повчання боцмана мовчки. Та я не втримався. Щоб якось виявити і свою особистість, кинув:
— Підростемо — і нас море скупає…
— Якщо ти, Гайовий, братимеш приклад з Мотовила, — сердито озвався дракон, — море тебе не те що скупає, а взагалі поглине!
— Годі вам, Андрійовичу, згадувати мої давні гріхи! — подав нарешті голос Мотовило.
Згадавши про гріхи, він мав на увазі випадок, який трапився з ним у порту. Одного разу, фарбуючи корму, він задивився на дівчину, що проходила пірсом. Втратив рівновагу — і шубовснув у воду. Коли боцман заходився йому докоряти, Мотовило на своє виправдання, не моргнувши оком, заявив, що в нього запаморочилась голова. Ще довго сміялися з нього друзі…
Це й дало зараз боцману підставу, відповідаючи мені, уїдливо зачепити й Мотовила.
Милю за милею долали ми відстань до берега.
Од води віяло пахощами свіжих, з грядки, огірків. Так буває завжди після шторму, коли вітер і хвилі викинуть на узбережжя одірвану від скель траву та морські водорості. А біля Туамако напередодні пронісся шквал.
Я зачерпнув у жменю води. Вона була прозора, аж синювата.
Підніс до обличчя, вмився — лоскітливо-теплі цівки побігли за комір. На губах лишився терпкий смак ропи. Ну й солонюща!
Човен плив тихо, не піднімаючи хвиль. Лише за кормою, там, де воду, неначе плугом, проорали лопаті гвинта, вилась тоненька борозна. Обабіч бортів плесо лежало прозоре й чисте. З нього, точніше з його поверхні, дивилось на мене моє ж обличчя.
Вихрястий чуб, злинялі брови, кольору морської води очі. "Хе!" — посміхнувсь я до себе. Нічого в мені, степовикові, з тих пір, як я залишив село, не змінилося. Ні в душі, ні зовні. А втім — хіба ж я був коли-небудь таким смаглим та мускулясто-дужим!.. На обличчі лише зуби блищать. Та й руки, зміцнілі від повсякденної фізичної праці, нагадують вузлуваті руки сільського коваля.
От би побачив мене дядько Федос!
"Я пишаюсь тобою!" — неодмінно сказав би він.
А матуся — це вже точно! — помітивши, як я схуд, заплакала б. Їй все здається, що я й досі босоногий Івасик-Телесик, який любив колись майструвати човники з рогози… О-ох, як давно те було! — поринув я у спогади. Літ збігло немало, і як би я не протестував, а в мені таки теж сталися зміни. От хоч би й таке. Раніше я, уявляючи роботу на кораблі, мріяв лише про дивовижні пригоди. Та ба! Коли ближче познайомився з морським людом, зрозумів: усі ті, кого, як і мене, покликало море, насамперед — великі трудівники. Це боцман або старший матрос Журавка. Вони, як білка в колесі, з ранку до вечора у корабельних клопотах. Крім, звичайно, лінькуватого Мотовила, який не береться до роботи.
Незважаючи на буденну працю, в якій ніби так мало знадливого, працю, що вимагає від людини і вміння, й мужності, — адже морське середовище, таке своєрідне й незвичне, приховує в собі багато загрозливого й небезпечного, — незважаючи на все це, моряки, зрозумів я, не перестають мріяти про романтичні подорожі, пригоди, далекі екзотичні острови. Хоч про це вони вголос нікому й ніколи не говорять. Рідко коли, здебільшого мимоволі, крізь удавану загрубілість і черствість, що, мов панцир, ховають од стороннього ока вразливу моряцьку душу, прорветься раптом оте потаємне й непідробне, що свідчить, які насправді до всього чутливі мої товариші.
— Таке воно, море! — одного разу сказав нам Андрійович. — На землі живеш довгі роки, а так, буває, й не відчуєш — гостро й сильно, як це трапляється часто-густо тут, — жадоби життя, боротьби з розлютованою стихією.
Якщо говорити про себе, то я до моря теж прикипів душею, полюбив його суворість — усе те, що пов'язано із службою на кораблі. І все ж раз у раз, всупереч здоровому глузду, вимальовуються перед моїм внутрішнім зором химерні картини морських пригод… От наш "Буревісник" попадає в тайфун; все трощить і змиває з палуби люта буря. В ефір летить тривожний сигнал "SOS". Жити лишилося лічені хвилини. І раптом — своєю уявою різко повертав я хід подій — море вгамовується, буря вщухає, а корабель випливає на чисту воду, де під сліпучим сонцем на вічнозелених тропічних островах стоять високі кокосові пальми, ваблячи нас у довгожданий затінок… А то ще ми рятуємо потерпілих, корабель яких пішов на дно, або й самі опиняємось на безлюдному острові.
Фантазії моїй, як бачите, немає меж. Бо кожен, хто прочитав бодай одну книжку, — таку, скажімо, як "Робінзон Крузо" чи "Таємничий острів", — неодмінно чекатиме від моря різних пригод.
Про це я нині й сказав боцману, мрійливо оглядаючи далечінь.
— Гм… — вислухавши, глибоко зітхнув Андрійович. — Ніхто, звичайно, не застрахований од несподіванок, — розсудливо мовив він. — Море завжди лишається морем, щедрим на прикрі витівки. Але для того ми, хлопче, й кинули йому виклик, щоб не воно нам, а ми йому диктували свої умови! Ну, а пригоди, які рояться в твоїй голівці, вони на морі, — пронизуючи мене допитливим поглядом, додав боцман, — як би це точніше сказати? Ну, одне слово, нещастя. Не заперечуй, не заперечуй! — на півслові перебив мене Андрійович. — Знаю, що дотримуєшся іншого погляду: як так без пригод? Нічого, друже, — закінчив він, — поживеш — зрозумієш помилку. Головне не це — інше: щоб не розваг та легкого життя шукав, вирушаючи в далеку дорогу.
Наш човен ближче і ближче підходив до берега. Ми подолали вже більшу частину відстані, і атол тепер був майже поруч. Та до самого берега Журавка підпливти побоявся: на коралових рифах звивалась, бурунячись, біла торочка прибою.
— Бери ліворуч, чого спиш?! — перекрикуючи гуркіт мотора, звелів Андрійович.
Дракон, як завжди, мав рацію. Озвався він вчасно: не встиг керманич перекласти стерна, як з-під води виткнулися схожі на зуби химерної істоти зчорнілі шпичаки скель.
Наскочити на них — і пробоїна в днищі забезпечена. Щоб уникнути цього, відхилилися в бік моря.
Попереду, де смуга прибою зливалася з імлистим видноколом, темнів довгастий мис.
Порослий чагарями, що підступали аж до води, він заважав нам оглянути далину. А там, за нею, і лежав острівець, до якого ми простували.
Мис, нарешті, лишився позаду. Нам відкрилась казкова картина: за пінявими бурунами у вузькій протоці височіли, здіймаючись до самісінького неба, гінкі пальми.
Вони росли на острові з краю в край. Розкрилена над водою смарагдова гущавина з окремими велетнями-стовбурами, що виділялися з-поміж інших дерев, здавалася напнутим на щогли вітрилом. Та й сам плаский суходіл своїми гострими обрисами нагадував шхуну, що лине серед хвиль.
Ми зрозуміли: то острівець Кілі-Кілі.
(Продовження на наступній сторінці)