З сіней, де я стояв, крізь прочинені в хату двері мені було видно, як коваль, зручно вмостившись на розсохлому, рипучому, мов гарба, стільці, вів:
— От якби, приміром, поставити одну на одну кілька хат, а на додачу ще й кузню, то й тоді кит-риба була б набагато більшою.
Щоки в сусідки зарум'яніли. Очі аж сяяли від захоплення й здивування.
Обіпершись рукою об припічок, вона стояла, засмагла, струнка, з короною чепуристо вкладених кіс, і слухала дядька Федоса.
Я навіть не помітив, як і сам захопився його оповіддю.
Цікаво ж як!
— Стою я, бувало, на грот-марсі, — вів далі моряк, — а море… море синє, як твої, Насте, очі! Раптом бачу, на видноколі ніби хто насосом цвиркає — водограї виростають. Отут уже не дрімай! І я подав команду: "Ліворуч двадцять… відстань десять кабельтових — кити!"
Капітан міняє курс — і ми йдемо на приступ.
А потім, вже у кузні, я довідався, що дядько Федос служив марсовим матросом. Марсовий матрос — це той, хто з "воронячого гнізда" — невеличкого майданчика на щоглі — за морем стежить і про все помічене на горизонті доповідає капітанові.
Я теж з хлопцями на високій дуплистій груші гніздо спорудив.
Груша та — дичка, кислиці родить. Тільки й добра, що затінок кружалом на все подвір'я падає.
Микола й Сергійко подавали хмиз, а я вкладав його хрест-навхрест між розлогих гілок.
Грот-марс вийшов хоч куди!
Весною, правда, там оселилися чорногузи. Та поки гніздом користувалися ми.
Я наказував, а хлопці виконували.
Побачивши в кущах дерези худу, з вичовганими боками козу, що дзигою крутилася навколо прикорня, кричав:
— Ліворуч по борту… відстань десять кабельтових — кит!
Мої товариші кидалися до кущів.
Натягнувши тятиву саморобних луків, чи то з рогатки, якою полохають горобців, вони, як і належить китобоям, гарпунили океанського велетня… козу.
Рогата мекала. Прудкіше крутилася, аж поки й зовсім відривалася, перетерши старий налигач. Бігла світ за очі — найчастіше в бережок, на чужі городи, безжально половинячи капусту.
Мати сварилася, розганяла хлопців. А дядько Федос, забачивши це, лише всміхався в руді, схожі на два переспілі колоски вуса.
— Мореплавці, — казав він, — на землі зростають. Дарма, що море далеко від наших країв…
Мені ж здавалось: море поряд, десь за лісами, що темніють ген на видноколі. До нього треба лише дійти. Та моря не було й там.
У цьому я переконався, коли з мамою одного разу їздив у Чорний ліс.
Скільки їхали, все степ та степ — хліба хвилювалися під вітром. А потім такий же нескінченний почався ліс.
Назбирали хмизу, пеньків накорчували та й рушили додому.
Коні бігли підтюпцем. Ішли не кваплячись… Знову припускалися риссю.
Віддавши мені віжки, мама обняла мене за худенькі плечі. Заспівала тихо.
Журлива пісня!
Про чаєчку-небогу, що вивела чаєняток при битій дорозі. І трохи веселішу: про вербу рясну, під якою — незрозуміло чому! — стояла дівка красна.
Потім вона похвалила мене, що я хоч і малий, а не лінькуватий, — праці не цураюся. Он і їй допоміг сьогодні.
Як давно те було… Аж не віриться якось, що тепер я, Гайовий Василь Петрович, — матрос океанського корабля "Буревісник". А дехто навіть Петровичем величає, на прізвисько Солоний — себто бувалий та загартований штормами, — дарма, що я матрос другого класу… Може, й не справжній іще моряк, а все ж — моряк.
Колись матроси другого класу звалися юнгами. На судні вони виконували різні, головним чином підручні роботи: замітали палуби, стежили за каютами та іншими корабельними приміщеннями, допомагали стерновим і впередзорящим. Були на побігеньках у досвідченіших мореплавців, яких гордо величали морськими вовками. Кожен юнга мріяв стати таким же випробуваним штормами; переймав досвід бувалих моряків, старанно вивчав морську справу.
… У порту, звідки я мав вирушати в своє перше далеке плавання, стояла сила-силенна кораблів: зовсім маленькі і велетенські океанські лайнери.
Мене зарахували на "Буревісник".
У книжках, яких я начитався в дитинстві, оповідалось, що капітан — завжди високий, з суворим обличчям чоловік. Таким же грізним змальовували й боцмана — від одного його погляду людину неодмінно мало кидати в холодний піт. Проте, як я швидко переконався, все це здебільшого вигадки. Та все ж немало здивувався, коли хлопці, що раніше за мене прийшли на "Буревісник", показали на невеличкого чоловіка і тихо мовили:
— Капітан…
— Капітан?! — перепитав я.
Ніколи б не повірив! Обличчя його нагадувало місяць уповні, таке було кругле. Присадкуватий, натоптаний, з черевцем, що випирало з-під кітеля, він скидався на діжку, яку я щойно силкувався перекотити з палуби в трюм.
Подібне здивування викликала і зустріч з боцманом. Коли я вперше його побачив, то подумав, що цей сухорлявий чоловік прийшов на судно, щоб провести в дорогу свого внука чи сина, — такий він був зовні непоказний, анічим не схожий на описаного в книжках всевладного господаря палуби.
Наш "Буревісник" — науково-дослідне судно. На його борту обладнано лабораторії, до впродовж усього плавання працюватимуть дослідники океану. Цього разу ми збиралися доставити велику групу природознавців на тихоокеанські атоли для вивчення місцевої флори і фауни.
Уже давно на борту нудилися іхтіологи, ботаніки, орнітологи, а "Буревісник" досі ще стояв, припнутий до причалу.
Треба сказати, що повна назва цього корабля: "Буревісник Глорія". Але ніхто його так не звав. "Глорія" буцімто латинською мовою означає: ореол, прикраса. А який до біса ореол це наше суденце! От його й називали просто "Буревісник", а іноді ще простіше — "Глорка".
Багато днів і ночей змарнували ми в порту. Різні клопоти заважали вийти в море. То десь на залізниці затримувався вантаж, без якого вчені не могли вирушати в далеке плавання; то несподівано захворів штурман і капітан шукав йому заміну.
З нас уже почали кепкувати.
Простуючи причалом, коло якого зупинився "Буревісник", портовики глузливо говорили:
— Ці морячки, мабуть, бояться вітру — вирішили переждати, поки він ущухне.
— А може, їхній ковчег сів на мілину? — гукали з кабіни височенного портального крана дівчата-кранів-ниці.
І, сміючись, пропонували:
— Якщо капітан не заперечує, можемо підсобити — зрушити з мертвого якоря вашу посудину.
Вони бралися за важелі — і довгошия стріла підйомного крана повисала над кормою "Буревісника".
Зачувши ті слова та угледівши над головою стрілу, наш капітан від образи червонів як рак, а боцман супився і цідив крізь зуби:
— Теж мені помічники — білоручки-верхоглядки! Знайшли з кого кепкувати, з бувалих моряків.
І спересердя накидався на нас, матросів:
— Чого вуха розвісили?! Що, роботи немає? Оно палуба яка брудна, ніби її зроду не драїли. Ану мерщій до діла!
Присоромлені, ми брали швабри і починали прибирати палубу. Так ми стояли аж до грудня.
Розділ другий
ВІТРИЛА НАПНУТО
З півночі подув холодний вітер, у повітрі закружляли сніжинки.
Та одного дня за наказом боцмана підняли важкий трап — довгу, хистку "доріжку", яка вела з корабля до пірса.
Кілька матросів з берегової команди швартовиків скинули з масивних чавунних тумб петлі манільських канатів.
"Буревісник" здригнувся.
Туга линва, що тримала його на припоні, востаннє натягнулася. І, ослабнувши, лунко впала на маслянисте плесо гавані. До вуха долетів різкий, пронизливий звук — ніби стьобнули батогом повітря. Дедалі більша смуга води відділяла судно від берега. Здавалося, між ними загнали велетенського клина, що помітно ширшав, аж поки й зовсім не перетворився на безмежний водяний простір.
Буксирний катер, відтягнувши "Буревісник" від причалу, залишив його посеред бухти, обабіч якої, по сопках, розкинулось приморське місто, а сам попростував до кораблів, які щойно повернулися з плавання і тепер стояли на рейді, очікуючи черги, коли їх підведуть до берега.
Видно було, як з кораблів — нам, а може, тим, хто стояв на причалі, — прибулі моряки махають руками.
Суворі, мужні люди, які змагалися з штормами, тепер не приховували радості від зустрічі з рідною землею.
Надійшов вечір. Після напруженого трудового дня боцман дозволив мені перепочити.
Вночі крізь сон я почув над своєю каютою чиїсь голоси, човгання підошов об дерев'яний настил палуби, брязкіт піднятих з морського дна якорів.
Внизу, у металевому череві корабля, запрацював двигун — гуп! гуп! гуп! — від чого перебірки й стільці в каюті затремтіли, а увесь "Буревісник" здригнувся, неначе наскочив на мілину… Потім тричі пробасив гудок. Корабель з боку на бік заколисливо гойднуло.
Напівсонний, я збагнув, що відчалюємо. І, від утоми не в змозі прокинутися, знову поринув у пестливі хвилі сну…
Коли розплющив очі, над морем займався сірий світанок.
Більмувате сонце ліниво зиркало з-за хмар.
Над щоглами, неначе їх приклеїли до верхівок, непорушно зависли ширококрилі альбатроси.
(Продовження на наступній сторінці)