Дівчата, підібгавши під себе ноги, всілися довкруг майданчика, в глибині "сцени", а хлопці залишились стояти всередині. Почувши заклик ватажка, вони вишикувались попарно, один проти одного, і під удари барабанів лалі та звуки музики пішли в наступ. У руках замигтіли, прикрашені різьбою, довгі, сплюснуті на кінці, як весла, палиці — зброя, якою остров'яни відбивають напад.
— Іка! Куа pay, куа pay! — вигукував ватажок, і під ці закличні слова "військо" зійшлося в поєдинку.
Полінезійці розмахували палицями. Гуп! Гуп! Гуп! — чулися перші, різкі удари. "Мечі" схрестились. Ті кілька воїнів, що спочатку перемагали, під натиском наступаючих зупинились, потім відійшли назад.
— Іка! Куа pay, куа pay! — угледівши, як "вороже" плем'я відступає, радісно підхопили дівчата.
Поєдинок був напружений, він так захоплював, що мені забажалося вголос крикнути "ура!", та я, стримавши себе, лише прошепотів:
— Ох і здорово!
— Здорово-то здорово, — почувши моє захоплення, озвався Журавка, — одначе я не хотів би потрапити під удари їхніх гирлиг!
Невдовзі войовниче плем'я, бачили ми, було остаточно переможене. На полі брані лишились "забиті" і "поранені", решта попала в полон.
Підвівшись, дівчата веселою піснею вітали переможців. Так закінчився військовий танок полінезійців — хака.
Хитливим човником місяць перетнув піднебесся і тепер завис над островом, звідки припливли рибалки. Лагуна під місяцем лежала, мов лускою, вся всіяна іскристими блискітками. Багаття давно догоріло, згасло — більмувато блимали лише поодинокі жаринки. Нам було видно, як дівчата кинули в нього кілька невеликих коралових брил. Потім загорнули в бананове листя рибу і, поклавши на розпечене каміння, зверху прикрили її піском.
Від лагуни війнув вітерець. До нас у гущавину з тієї земляної печі долинули такі духмяні й лоскітливі пахощі, що в мене мимоволі потекла слина. Бракувало сил стриматись. І я сказав:
— Що хочете робіть, а мені дайте бананів — може, хоч вони заглушать голод.
— Я вже давно помітила: коли ти чуєш запах страви, в тобі, Солоний, — мовила Наташа, — прокидається дикун.
— Може, й дикун, але дай поїсти! Наташа простягла мені рясне гроно.
Я заходився обчищати і зголодніло, неначе тиждень не їв, ковтати банани. Смачно! Звичайно, краще шмат м'яса або хоч тієї он підсмаженої риби — до чортиків обридла рослинна, вегетаріанська страва. Ну, та зараз і банани — розкіш: почуття голоду втамовано. Я веселіше подивився на світ, подобрішав, навіть на дотепи Журавки не звертав уваги. "Шлях до серця матроса лежить через його шлунок", — згадались слова корабельного кока. Може, він і мав рацію, дарма що кажуть: людина живе не хлібом єдиним.
А Наталка — теж мені птаха водоплавна — кепкувала, кепкувала, а й сама, ач, заходилася обчухрувати бананове гроно.
Рибалки пробули на Акулячому острові ще з годину. Після танців, веселощів та пізньої вечері вони сіли в човни і попливли геть. Ми знову лишилися втрьох.
Від тієї несподіваної зустрічі, од того, що побачили й почули, світло так стало на душі. І світло, й трохи сумовито! Кожен з нас згадав рідний край, де під шатами зоряного неба бринить-снується мрійлива пісня і в місячнім прядиві ночі чи то сніг хурделиться, чи квітнуть вишневі сади.
Усе мов казка: і море, й коралові острови, й до серця болісний доторк туги за отчим краєм. Так, ніби то було уві сні або не зі мною. Але ж ні! Он перед очима гойдається по вінця сповнена мінливого сяєва лагуна. Пелюстки човнів губляться ген в імлистому серпанку. Південний Хрест — кілька ромбом розташованих зірок — цвіте над головою. Об кораловий бар'єр — білопінну торочку, — набігаючи, розбивається прибій, і шум його знадливий, мов голос сирен. А з далини, зіткана з самої жаги і муки, летить, долинає то радісна, то сумна полінезійська пісня; уколеле озивається срібнострунно. І сам я повнюся музикою, сяйвом; від повноти життя й сили, що буяє в мені, якось незбагненно відчуваю, як під рукою росте, вищає трава, пестливо і ніжно торкаючись долоні. А це, кажуть, ознака найвищого щастя.
Тоді-то я подумав: люди, з якими ми стрілись і в яких такі чарівні танці, життєлюбна музика й пісні, не можуть бути злими.
Тієї ночі, мабуть, кожен із нас про себе вирішив: нам не те що уникати — навпаки, якомога швидше слід шукати зустрічі з полінезійцями.
Розділ п'ятнадцятий
З ОСТРОВА НА ОСТРІВ
І зустріч відбулася.
… Усе в житті має свій початок і свій кінець. І двічі, як висловивсь мудрець, в одну річку ступити не можна.
Сьогодні ми відпливаємо з Кілі-Кілі, залишаємо острівець, що став для нас, хоч і ненадовго, все ж пристановищем, гаванню після отих пригод на морі. Ми разом з ним вистояли бурю, ділили незгоди і веселі дні сонячної тиші. Та сюди вже не повернемось. Тому — зізнались друзі — сумно, млоїть відчуття втрати. А мені ще й світло, на серці радість!
Ви, може, помітили, як часом незначний випадок серед простих і звичних речей, буває, робить для нас несподіване відкриття. Здається, раптом настає прозріння і ми тепер усе бачимо в іншому світлі, ніби дивимося на нього зсередини.
Трапилось таке й зі мною.
— Морські зірки, — заявив Паганель, — то цілий світ загадкових — від крихітних, в кілька сантиметрів, до півметрових велетнів — і ще не зовсім вивчених створінь. Пам'ятаєте, — звернувся він до мене, — казку про Кощія Безсмертного? Так от, його сікли-рубали, а він оживав і оживав, бо смерть була захована десь під дубом, у ящику. В тому ящику, як оповідає казка, сидів заєць, у зайці — качка, в качці — яйце, і лише в яйці ховалася Кощієва смерть. А морські зірки, якщо їх навіть порубати на шматки, не загинуть: з кожного промінчика неодмінно виросте нова зірка. Проте я хотів би звернути вашу увагу на інше…
Він запевнив нас, що зіркам нічого не варто розкрити скойки черепашки.
— Вони, — сказав Паганель, — діють тихою сапою: спочатку прилипають до м'язів того молюска, потім пожирають його всього. Та ще дивовижніше поводить себе, — додав природознавець, — зірка акантастер, прозвана терновим вінком. А втім, — загадково підморгнув він, — побачите самі.
Друзі розбрелися по острову: одні ще раз пошукати — може, де-небудь завалялись — горіхів; інші — вудити рибу. Наталка поралася біля гербарію, пакувала його в дорогу.
Я, за порадою Паганеля, подався до лагуни — туди, де, прямуючи в океан, починалась протока.
— Далеко од берега не відходь! — наказувала Наташа. — Настає приплив, тебе може потягти хтозна й куди.
— Ет! — відмахнувсь я. — Теж мені опікунша — рибу плавати учить. — І я весело пірнув у лагуну.
Вода була прозора й тепла. Видно піщане, все в зморшках — сліди, залишені підводною течією, — дно, коралові сади довкруг, на які від мене, ніби од велетенського птаха, падала видовжена, рухлива тінь.
Пливти приємно й радісно.
Я, мабуть, повинен був народитися мешканцем моря. Бо скільки б у ньому не бовтався, воно ніколи не набридає. І завжди після солоної купелі прибуває сил. Ще в дитинстві, пам'ятаю, односельці, забачивши мене, посинілого, біля ставка, говорили:
— З цього хлопчика скоро верба проросте. Окань якось теж пожартував:
— Їй-право, в Солоного зябра! — і помацав мене за підборіддя.
— Людина-амфібія, — сказав Мотовило.
Ну, та все то — жарти, яким я, одначе, своєю водолюбов'ю даю привід.
Я пропливав зараз там, де ми тоді пірнали з Журавкою удвох.
"Моана", як і раніше, лежала, увіткнувшись носом у смарагдові зарості. Серед них паслися зграйки мільки, крупніша риба. Торпедою вилетівши з-поміж скель, шугали всюдисущі кальмари. Мабуть, ураган, що наганяв з океану хвилі, піднімав над протокою вал та захлюпував острів, сюди не дістав — я угледів той же, що й минулого разу, підводний пейзаж, те ж пишне коралове буйноквіття.
Приплив хоч і почався, але течія струмувала тихо, ледь-ледь зносячи мене вбік. Перебороти її поки що було легко — варто лише зробити кілька порухів руками й ногами. І я, минувши "Моану", поплив до гирла протоки.
Скелясте дно з кам'яними терасами скінчилось. Воно поступилося місцем широким рівним лукам, внизу по яких довгим рівчаком тяглася глибока горловина прірви.
Всюди росли корали — гіллясті, лобаті або пласкі, як печериці. Їх світло-коричневий характерний відтінок впізнаєш відразу. І раптом серед цих квітучих заростей в око впали незвично білі плями. Одна химерніша за іншу, вони плішивими, огидними лишаями вкрили дно. Колись квітуче коралове галуззя з численними барвистими відтінками було тепер знебарвлене, позбавлене життя: шкірилось рідкозубо, пагорбилось вапняковим гряддям. Ні травинки водоростей, ані щонайменшої мільки — мертва, пустельна земля. Так пожежа або суховій нищить дорідну ниву, залишаючи по собі мертве згарище.
Я підплив ближче, повис, розпластавшись, над підводною пустелею.
Що воно? Подекуди серед цих плям лишилися живі коралові зарості, і на них, присмоктавшись довжелезними променистими відростками, лежали великі темно-сірі морські зірки. Зверху всіяні гострими шпичками, вони були схожі на примарних павуків.
(Продовження на наступній сторінці)