Стовбур був такий товстий — нам усім разом його не обійняти. Знизу по ньому, мов ущелини на гірських схилах, глибочіли довжелезні, із зручними для ніг уступами — шрами й нарости. Вони тяглися вгору, вели до самих гілок.
— Вилазьте! запропонував Паганелю Журавка, підсаджуючи ботаніка на велетенське дерево.
Той здивовано глянув на матроса, зміряв його насмішкуватим поглядом.
— Юначе, — мовив. — Адам Варфоломійович на своєму віку бачив такі дерева, стільки лазив по них, що вам і не снилося.
Він подався вперед, легко скочив на щабель у стовбурі і поліз угору, неабияк здивувавши нас своєю спритністю.
Оце так дідуган! Ми переживали за нього: як-то його висадити на дерево, а він, виявляється, будь-кого заткне за пояс.
Не більше ніж за хвилину Паганель уже досягнув крони. Звісивши ноги, як у гнізді, зручно вмостився в широкому, утвореному на схрещенні гілок сідалі.
Один за одним стали підніматися й ми: спочатку Наташа, боцман, потім решта.
— Краса яка! — вигукнув я, опускаючись навпроти Паганеля в довгу, схожу на жолоб щілину.
Решта товаришів примостилася теж.
У кожного виявилось своє сідало і своя персональна гілка, за яку ми тримались, міцно обхопивши її руками й ногами. Ненароком подумалось: після стомливого переходу по джунглях зграя мавп зупинилась на відпочинок. Так ще, майнула думка, прикрашають новорічну ялинку, вішають на її гілля різні іграшкові фігурки.
Листя на дереві мандрівника не було — його геть обчухрав вітер. Корабельними снастями мережилось на тлі грозового неба плетиво голих гілок. Довгі, звивисті ліани, що майже торкалися землі, теж нагадували міцні корабельні канати та шторм-трапи обабіч бортів. Вони звисали — і тонкі, й грубі, вузлуваті, — розгойдуючись під вітром.
— Ліани… — коли ми вже вмостились, заволав мені Паганель. — Бачу їх не вперше. Замолоду вивчав у лісах Калімантану. З них тубільці виготовляють різні речі — риболовецьке кріплення, линву, канати. Оскільки деякі сорти, — кричав професор далі, — не бояться води, ними обшивають низ човнів, кріплячи сплетені ліанові вірьовки до внутрішніх корабельних шпангоутів.
Буря не вщухала. Пориви вітру ставали сильніші, і нас могло здути з дерева. За порадою боцмана, ми заходились, як мотуззям, прив'язуватись ліанами до гілок.
Захоплений тим кріпленням, я необережно перехилився — і, повиснувши на довжелезній ліані, сторчака полетів униз.
— О-о-ой!.. — вихопився крик відчаю.
— Солоний! Солоний! — гукнули разом друзі.
— Де ти?! — злякано волала Наташа, пересилюючи посвист вітру в гілках.
Маятником розгойдувавсь я в повітрі. І до землі далеко, й до гнізда не дістати. Спробував було підтягнутись — де там! Вітер рвучко кинув мене вбік, метрів на десять від дерева. Добре, що його стовбур не поряд — інакше б жбурнуло на нього, вдарило, розбило.
Амплітуда коливання моєї гойдалки була така велика, що я з кінця в кінець летів добру хвилину.
Лякаючи виром води й темрявою, лежала піді мною чорна прірва. То була земля. Але яка земля! По ній перекочувались хвилі.
Незабаром у сусіднє дерево вдарила блискавка, і воно, розчахнувшись навпіл, з гуркотом і тріском упало вниз.
— Со-ло-ний! — знову почув я над головою слабкий голос. — Тримай!!
У пітьмі, яку на мить освітила блискавка, побачив, як боцман, прихиляючи, спускає вниз ліану.
Ага, вона мене, може, й не врятує, одначе підтягнутися на ній спробую.
Пролітаючи повз ліану, пожадливо схопив її рукою, — і — о диво! — розмах гойдалки зменшився: цей спущений боцманом "канат" миттю погасив інерцію мого руху.
Потім Андрійович та Журавка подавали мені ще ліани — ті, які були ближче до стовбура рятівного дерева. І я, обхопивши ногами свою попередню гойдалку, одну з ліан випускав, водночас хапаючись руками за іншу.
У такий спосіб я наближався до дерева, аж поки не торкнувся його стовбура. Тепер можна й зупинитись. Намацав ногою шкарубку кору. Ось і наріст. Ура! Я врятований!
— Тобі в цирку акробатом працювати, а не моряком! — сердито закричав Андрійович, забачивши мене на сідалі.
— Погойдався, неборака, — мовила самими губами Наташа; незрозуміло тільки, жаліє вона мене чи гудить.
— Шедеврально, люкс-торпеда! — захоплено загорлав Мотовило.
А Окань, як завжди, бубонів на вухо щось туманне й неясне:
— Дугу понад землею описавши, він лине у безкрайність світову…
Та мені було не до жартів — я стомився, підтягуючись і силкуючись перебороти вітер. Тому на всі зауваження й дотепи не відповідав. Нехай патякають! А я все-таки, дарма що мене ганять, радів. Ну, по-перше, я не винуватий, що впав, а по-друге, — і це головне! — з нелегкого випробування вийшов переможцем. Інший би на моєму місці, може б, занепав духом, гойдався б безпорадно чи впав у вируючу воду. А я таки пересилив і страх, і вітер — живим лишився!
Цей випадок ще раз показав: як добре, що я змалку захоплююсь спортом і в руках чіпкий та дужий.
Була середина ночі. Ніби всі вітри планети зірвалися з приколу і тепер напали на наш нещасний, беззахисний острів.
Мангрові зарості, коли блискало в небі, добре відкривалися зору. Вони майже до маківок були затоплені водою — примарно чорніли між хвиль, ніби виповзлі з океану потвори..
Ось тут я й наблизився до того місця своєї оповіді, коли легкодухим час хапатися за серце й викрикувати: ой!
Справа в тому, що над Кілі-Кілі розташувався центр урагану, так зване око бурі. Ну, звісно, що од цих назв невігласів та суходільних "мариманів" — любителів морської стихії — проймає циганський піт. А даремно! Бо нічого страшного й загрозливого ми не побачили в тому оці.
У житті — так воно вже трапляється — за зовнішніми ознаками ми інколи судимо про внутрішній зміст, суть того чи іншого явища. Та й про людей теж… Він стрункий, високий, з лиця хоч воду пий, — буває, кажуть про ту чи іншу людину. Горда постава, тверда хода. А костюм, ні, ви лиш погляньте, як на ньому лежить костюм! У куточках чутливих, напіврозтулених уст легка усмішка; загадковий, мрійливий погляд. Жан Маре, Байрон, Моцарт!
Не інакше, цей юнак кохається в поезії, музиці, шанує прекрасне і сам, як пісня, чарівний. Бо ті ж таки очі, подейкують, — дзеркало душі. А очі в нього — зорі. Та часом, познайомившись із таким "Байроном" та його вчинками, розчаровано думаєш: який пустоцвіт, серцем плюгава нікчема! Павич, що, аби напустити в очі легковірним туману, нарядився в строкате пір'я.
Око бурі теж, як ми зрозуміли, не відповідало грізності, яку ми схильні були йому приписати.
Вітер швидко вгомонився. Довкіл залягла непорушна тиша. Крізь високі, приплюснуті під самою небесною банею хмарки блиснув місяць, глянули чисті зорі.
— Око бурі, — сказав боцман.
— Де око? — перепитав Окань.
— Ондечки, над нами, — відповів Андрійович, показуючи крізь гілля на випогоджене небо. — Ми перебуваємо в центрі урагану.
— Стривайте, шановний, — перебив його Паганель. — Який же це центр урагану — така тиша, що нам тільки й лишається, як спуститись на землю.
Боцман загадково усміхнувся.
— Ай справді, — підтримав Адама Варфоломійовича я. — Лихо минуло — час залишати гнізда.
— Салаго, нерозумне телятко, — мовив дракон. — Ти гадаєш, якщо центр урагану — то на тебе відразу повинно впасти небо, а око бурі поглядом пропекти до кісток? Повір мені — я урагани бачив не раз! — нічого цього не буде.
Та я не здавався, наполягаючи, що все, мовляв, минуло і нам нічого боятись.
— Дурниці! — категорично відрубав Андрійович. — Оце голубине, ласкаве небо, цей мертвий штиль — правда, на морі, як бачиш, спокою немає: хвилі горою! — і є те, що зветься око бурі… Опісля почнеться найстрашніше.
Чудасія, не інакше!
— Персоніфікація, уособлення одного явища іншим, — вислухавши боцмана, значливо мовив Окань.
— Кидати тінь на темну ніч! — підтвердив Мотовило.
— Не тайфун, а ягнятко в овечій шкурі, — в тон їм додав я.
О, краще б те ягнятко вибрикувало не тут! Тоді б, може, змирились ми з невиправданим йменням грізної стихії, тією персоніфікацією, як зауважив Окань. Бо коли невдовзі з Кілі-Кілі відійшов центр урагану, коли затуманилось око бурі і в небі з'явилось громаддя хмар, — лише тоді збагнули ми, що таке тайфун.
Та досить! Є чимало книжок, з яких читачі можуть довідатись про тропічні урагани.
Буря лютувала всю ніч і ще наступний день до вечора. Океан атакував суходіл, в кілька метрів заввишки водяний вал прокотився й попід деревом мандрівника — добре, що ми сиділи вгорі. Тільки коли все вщухло — вітер стих, хвилі відкотилися далеко в океан-ми спустилися на землю.
Розділ дванадцятий
ТАЄМНИЦЯ СТАРОЇ СКРИНІ
Знову суходіл огорнула незрушна тропічна тиша, а океан увійшов у свої береги. Та буря наробила такого, що страшно й подумати…
Синоптики й метеорологи твердять, ніби вітер всередині тайфуну дме проти годинникової стрілки і що сила його в лівій частині набагато менша, ніж у правій.
(Продовження на наступній сторінці)