Дві-три приступки, і ми в тунелі… Знизу вгору, знову вниз. Через кілька хвилин вийшли на протилежний бік океанарію.
Тунель кінчався зубчатою горловиною. Люк у ній був відкритий, і ми легко проникли в океанарій.
Раптом іззаду почувся плюскіт води, і на поверхні, хтозна-звідки, з'явилося кілька дельфінів. Серед них уже знайома нам білоспинна афаліна, але без свого "вершника", Чанга.
Тварини кружляли, описуючи коло за колом. Потім, як по команді, зникли в глибині.
Минав час, а їх не було та й не було.
— Схоже на те, що десь і на споді басейну є прохід, яким вони пробираються в іншу водойму. Інакше як зрозуміти цю тривалу відсутність? Адже під водою дельфіни так довго не змогли б.
На мої слова відповів командир:
— Я теж так гадаю, що океанарій, крім горішніх отворів, крізь які під час операції "Клімат" дельфіни й людинориби випливали в океан, з'єднаний наскрізним підводним тунелем із якимсь невидимим басейном, а то, може, із самим океаном.
І, як підтвердження сказаного, тієї ж миті у воді забіліли видовжені плями. Відокремившись од скелястої стіни океанарію та повільно рухаючись, збільшились, стали чіткішими і випливли на поверхню. Людинориби! Це були вони.
Ми принишкли, сховавшись за перетинкою однієї з кабін, у яких минулого разу бачили піддослідних людей.
Ніщо тут не порушувало тиші, лише десь над головою, пробившись крізь скелі, зривалися й падали на підлогу обважнілі краплини. Стіни печери були холодніші за воду, через що вона парувала, і над океанарієм клубочилися й звисали пасма туману. Їх пронизувало сяйво ліхтарів. Здавалося: над велетенським казаном палають огненні смолоскипи.
За нашими підрахунками, вже була глибока ніч. Може, тому тут зараз таке безлюддя — "експериментатори", либонь, відпочивають. Колись-бо і лиходіям треба перепочити!
— А поки лихо спить, не будемо гаяти часу… До праці!
— Ми готові,— відповів Кіму Михайловичу Альфред.
Наступала вирішальна хвилина (або пан, або пропав!), кожен розумів це.
План, розроблений нами, такий: насамперед треба відкрити шлюзи, якими перегороджені басейни океанарію. Хтозна, чи з'єднані вони підводним тунелем із океаном. Про те, що вгорі є прохід, ми достеменно знали. І коли рівень води підніметься, всередині скелі з окремих басейнів виникне суцільне озеро. Через отвір можна тоді проникнути в основний океанарій, просто неба, де ми вперше побачили людинориб. А вже звідти — на зовнішній бік Голови Дракона, в океан.
Це — головне, що треба зробити. Інше ж — якщо, звичайно, пощастить здійснити, — затопити порожисту скелю, всі оті басейни, кабіни, пульт управління, нори-схованки експериментаторів-пацюків. Нехай гинуть містер Бетлер, Осел, Єрваз, щоб і духу їхнього не лишилося!
В океанарії знову з'явилися дельфіни. Людинориби почали їх підкликати до себе.
— Альбіноса афаліна бачу, а Чанга не видно. Де ж він? — занепокоївсь я.
Без мого в'єтнамського друга нам звідси не вибратися.
Людинориби були схожі одна на одну, а товща води заважала роздивитися їх як слід: коли припливли дельфіни, людинориби знову поринули в глибину. Та ось вони випірнули, і я мало не крикнув од радості: до білого дельфіна наближався Чанг.
— Ну що — обізватися? — запитав я.
— Почекай трохи… — вагався Кім Михайлович. І до Альфреда: — Ану, Заєць, лізь поки що до пульта управління.
— Гаразд!
Альфред вийшов із-за кабіни і, перетнувши майданчик біля басейну, звернув ліворуч, туди, де крутобокі схили вели до виступу в скелі. Там, на горішньому ярусі, містився щит із пультом управління шлюзами.
Геолог, підскочивши, схопився руками за брилу, підтягнувся і поліз вище. Далі шлях перегороджувала майже вертикальна, в зазублинах стіна.
Альфред намагався вчепіритися в ті зубці. Та щоразу, скільки не хапався, ніяк не міг підтягнутися. Ковзкі, ніби відполіровані, вони вислизали з пальців, і геолог починав усе спочатку.
Людинориби помітили Альфреда і, видно, зацікавилися ним: випірнули з глибин майже на поверхню.
— Що ж його робити? — звернувсь я до командира.
— Мабуть, таки без послуг макаки Чао не обійдемося, — заявив Кім Михайлович. — Бо Заяча гімнастика, на жаль, марна.
— Дозвольте, я викличу мавпу?
— Яким чином?
— А он, над бар'єром, гучномовець і мікрофон, — показав я правобіч.
— Викликай!
Я збіг до океанарію, витяг із гніздовини голівку з мікрофоном. Постукав по ній пальцем — звук до мембрани не доходив. Отже, струм вимкнуто. Кім Михайлович помітив, що я сам не впораюся, хутко спустився, оглянув мікрофон.
— Ось воно де, живлення! — вигукнув, намацавши в ящику під бар'єром штепсель та увімкнувши його в розетку.
І мембрана відразу ожила.
— Говори, Васько!
Я натиснув на клавіш. Піднісши мікрофон до губ, заволав:
— Чао, Чао, Чао!
Але у відповідь ніхто не обізвався.
— Спробуй ще раз, — порадив Кім Михайлович.
— Ча-о-о… — як гумову нитку, розтягуючи ім'я макаки, повторив я. — Ча-о-о… Ка-пут… Ча-о-о…
І не зоглядівся, звідки до океанарію відразу примчали макаки. Обидві, і Чао й Капут.
— Злазь, Альфреде! — крикнув Кім Михайлович Зайцеві.— А ти, да Гама, командуй мавпами.
— Наказувати, нехай відкривають шлюзи?
— Не тільки шлюзи, — уточнив командир. — Треба викликати й ліфт з вершини гори, і вагонетку берегового метро.
— Ого! — зрадів я, — Тепер неодмінно гадам буде капут.
— Виконуй наказ!
— Єсть виконувати наказ! — відчеканив я і гукнув у мікрофон: — Чао, Кіагуаем! Кіагуаем!
Мавпа, до якої я звертався, скочила. І знову, як тоді, перекинувшись через голову, в одну мить досягла брили, яку Альфред хвилину тому марно штурмував.
Лапи м'яко й чіпко лягли на зазублини — довгохвостому скалолазу вертикальна стіна не завада, і макака опинилася коло пульта управління, на багатометровому виступі скелі.
— Кіагуаем! — ще раз вигукнув я пароль, за яким Чао повинна була відкрити шлюзи.
Та пароля, мабуть, і не треба було повторювати — наблизившись до щита, мавпа сама натисла на важіль. Він, хитнувшись, подався вперед. Шлюзи відкрилися, і вода гунула в розташовані внизу басейни.
— Нехай ллється, — сказав Кім Михайлович. — А ти тепер дай завдання Капутові.
Мавпа Капут, як слухняний собака, сиділа у мене біля ніг.
Щоб викликати з вершини Драконової Голови гондолу електроліфта, Чанг, пам'ятаю, говорив: сторожу Капуту необхідно подати сигнал — назвати слово "райгонубура". Пароль, повторений тричі, означав, що потрібна вагонетка з берега: вхід до метро відчинявся, і туди можна було вільно зайти.
Погладивши макаку, я без мікрофона, просто так сказав магічне для неї слово "райгонубура".
Зачувши пароль, мавпа здригнулася і, як і її колега Чао, полізла вгору, по протилежній стіні океанарію.
Я не хотів повторювати наказу, аж поки Капут упорається з гондолою ліфта. А вже тоді нехай викликає берегову вагонетку. Мавпа діяла вправно й блискавично: передні лапи лягли на важіль. Вона потягла його на себе. Контакт спрацював, кілька разів клацнуло, і на щитку закліпали червоні й зелені цятки — контрольні лампочки.
Гондола йшла з вершини. А тепер… Узявши мікрофон, я тричі повторив "райгонубура". Макака і цей наказ виконала сумлінно.
Отже, і гондола й вагонетка скоро прибудуть. Нам залишалося ждати. А потім, ох, потім… Принаймні кожен із нас вірив, що задум втечі пощастить здійснити без перешкод.
Якби-то все було так просто й легко!
НА ОДНОГО ДУШОГУБА ПОМЕНШАЛО
Тримаючи в лапах важіль, макаки сиділи на верхотурі обабіч океанарію. Вони нагадували фігурки своїх довгохвостих родичів — лемурів, — вирізаних із сандала мавп, яких я одного разу бачив у вітрині антикварного магазину в Сінгапурі.
Я посміхнувся. Якщо залишуся живим, подумав, і вирвуся на волю, неодмінно виріжу з дерева скульптурну групу ось цих потішних "операторів" із затиснутим важелем у п'ятірні. Втім, до того омріяного часу ще так далеко.
Вода, не притихаючи, лилася й лилася. Потоки наростали. Хвилі лизали вже обвідний планшир басейну. Ще трохи — і вони гунуть через край, затоплять "узбережжя" — просторий майданчик між кабінами й океанарієм.
Крізь шумовиння виру долинув різкий металевий лязгіт. Я глянув угору. Брама горішньої печери, де ми недавно вовтузилися, відчинилась, і з неї вийшла розгублена, вкрай стривожена Лота. Босоніж, із розпущеним волоссям, зодягнена в одні лиш плавки-бікіні, дівчина, видно було, тільки-но з ліжка. Зчинений гамір її розбудив, і вона кинулася до своїх підопічних — людинориб і дельфінів.
Збігши гранітними сходинами на нижній майданчик, охоплена жахом від побаченого — мавпи за роботою, повінь, незнайомі люди, — вона, плутаючи англійські, французькі та своєї, мальгашської, мови слова, випалила:
— Vous — mpive de vahiny sambosetroka? Qu'est que vous do isi?[3]
Очі її кидали блискавиці, а блідість на смаглявому обличчі свідчила про розгубленість і відчай.
(Продовження на наступній сторінці)