Що той степ? — думав я, засинаючи. — Ні штормів, ні кругосвітніх мандрів — самі мовчазні скирти й колюча стерня, та ще перепелиці, яких я ловлю не те що сильцем, а просто картузом…
Пригадую, якось перед самими екзаменами до нас у школу завітав колишній випускник Захар Ратушний. Він служив у Севастополі на військовому кораблі і тепер на кілька днів приїхав до матері в гості.
Дух захоплювало від одного погляду на нього! Охайно випрасувані штани-кльош. Із блискучими, ніби невеличкі сонця, ґудзиками кітель. А безкозирка… Аби ви бачили, яка безкозирка! Золотими літерами напис: "Черноморский флот", і дві хвилясті стрічки з якірцями.
Пам'ятаю, як Захар ще вчився в школі — відмінником був. А потім на тракторі працював, та так старанно, що його навіть голова колгоспу на зборах хвалив.
Захар — неповороткий, вайлуватий хлопець. Обличчя, на якому хоч млинці печи, — пласке й кругле. А зараз он як змінився! Де й поділася неотесаність. Стрункий, підтягнутий. І обличчя не схоже на колишнє — змужніле, неначе витесане з граніту.
— Що то значить море. Як воно людину міняє! — перемовлялися між собою молодиці.
— Абсолют! — погоджувався з ними й Сашко-водовоз. — Воно й мене переінакшило.
А дівчата — ті взагалі, побачивши та почувши Захара, спокій втратили. Тільки й розмов про кльош і безкозирку.
"Вечір зустрічі з колишнім учнем — моряком Червонопрапорного Чорноморського флоту Захаром Сидоровичем Ратушним" — кілька днів, на заздрість нам, школярам, висіло оголошення.
І він нарешті з'явився.
Усі чекали, що Захар хвалитиме море — як-то на ньому гарно: блакитні краєвиди, лагідні хвилі, вітер. Він же… він почав про те, що на кораблі так само важко служити, як працювати на тракторі або комбайні.
— Праця — всьому голова! — вирік. — Чи ти на землі, чи на морі, якщо лінишся — гріш тобі ціна в базарний день.
І — на мого товариша, Сергія Явченка погляд метнув — про математику нагадав:
— Хто в ній мілко плаває, тому на флот рипатися нічого!
Сергій сидів навкіс од мене — у профіль було видно його обличчя. І так довгасте, воно ще дужче витяглося, стало схоже на розслаблену тятиву лука, з якого випустили стрілу — ніс.
Він навіть вухами — звичку мав таку — перестав ворушити, так вразило його почуте.
Мені стало шкода Сергія — адже ми вкупі з ним мріяли про море.
Потім степ розлігся до обрію. Серед його безмежжя, як шаланда в морі, загубилася наша підвода. Рипів, погойдуючись, віз. Зелені переливи котилися житами. На узбіччі дороги синіли сокирки і солодко пахла прогріта сонцем березка. Шлях вів із села на залізничний полустанок, куди Сашко-водовоз погодився мене підвезти… Пам'ятаю, засмучена стояла край шляху моя мати, аж поки й зник за пагорбами віз.
Я залишав поле, вирушаючи у широкий світ. Від дядька Федоса на прощання почув скупе напуття — два слова: "Щасливого плавання!" А Сашко-водовоз кинув у відповідь:
— Да, папаша, ти прав! — і стьобнув батогом лінькувату кобилу.
Степове сонце, жайвір у небі, мамині засмучені очі — врізалося в пам'ять навічно, згадалося й тут — на чужині, в полоні під водою… Гіркота й смуток, ніби смак полину, коли візьмеш у рот зірвану щойно стеблину.
Сьогодні — останній день березня. А котра зараз година, невідомо: і ночі й дні злилися в єдиний, безкінечний морок.
— Хоч би годинник залишили, — бідкався Альфред. — Усе забрали, душогуби!
Та судячи з того, що на "подвір'ї" "Баракуди" з'явилися з голою людиною-рибою нирці, — зараз, очевидно, ранок.
Поки що з нами поводяться "ввічливо": на вимогу, коли вже нас дуже мучить спрага, приносять гіркувату, опріснену морську воду. Дають їсти, навіть заводять розмови.
— Ви ж розумні ділові люди, — улесливо говорив містер Бетлер. — Зізнайтеся про справжню мету експедиції "Гондвана", викладіть на папері, що під прикриттям наукових досліджень велася військово-стратегічна розвідка океану — і вас жде цілковита свобода у вільному зарубіжному світі. Кожному з вас фірма гарантує пристановище в якій-небудь заокеанській країні.
— Свобода, кажете, у вільному світі? — пополотнівши, запитав Кім Михайлович. — Так що ж то за вільний світ, коли його представник, у даному разі ви, містер Бетлер, змушуєте нас, силоміць узятих із підводного апарата, підписати брехливе свідчення і, таким чином, ціною брехні купити свободу. Ні, красно дякуємо!
— І взагалі, чого ви домагаєтесь? — поцікавивсь я.
Містер Бетлер обдумував, що сказати.
— Фірма "Шелл", — почав він, — затратила великі кошти на розвідку океанських нафтоносних джерел. А тому вона не може допустити чиєї б то не було конкуренції. Ми першими застовбили цей район! Ха-ха-ха…
— Ви знову, містер Робот, за рибу гроші! — кинув Данило. — Навіщо ви вплутуєте у свої махінації фірму "Шелл"? Я певен, у тієї фірми, що по-хижацьки знищує природу, добуваючи нафту з морських глибин, аби тільки не були порожні цистерни, а кишені набиті доларами, — у тієї фірми й без вас, олов'яних солдатиків — атомних маньяків, рильце в пушку! І не треба вам удавати з себе нафтошукачів, говорити про якусь там першість, конкуренцію. Ви — перевертні, вовки у овечій шкурі!
— Навіщо океан, вільний для плавання всім народам, перетворювати на американський штат — Техас? — гнівно кинув у обличчя містеру Роботу Заєць.
— А на мирні судна насилати магнітні бурі, топити підводні дослідницькі апарати, — додав я.
Бетлер мовчав. Кім Михайлович відповів сам:
— Я скажу йому, хлопці, навіщо вони все це роблять: щоб спровокувати нас. "Довести" перед усім світом: от, мовляв, хто агресор! Ось чиє військове проникнення в оголошений зоною миру Індійський океан. Як мовиться: ловіть злодія! Самі за тисячі й тисячі миль від своєї Америки будують військові бази, а звинуватити хочуть інших. Чи не так, містере? Правду я кажу? — запитав він.
Бетлер нічого не відповів. Він підвівся і мовчки вийшов. Невдовзі до нас у відсік завітав містер Осел. Як не дивно, одному з нас запропонував разом із нирцями в гідрокостюмі вийти назовні з підводного будинку.
— Ну, ну, хто є бажань swim like a fish?[10]
Ми порадилися.
— Що скажеш, Кіме? — звернувся до командира Данило, — Погоджуватись на вояж?
— Усе це ризиковано, — сказав Кім Михайлович. — Нам треба триматися купи, але… але. Слід би попробувати й таке: якщо вони випустять нас на "подвір'я", — роздивитися, де що стоїть — пірнаючі блюдця, підводні скутери, наш дзвін. Можливо, викрадемо.
— Очінь-дуже вагайлітеся, руські Іваня, — квапив нас містер Осел.
— Що ж, спробуємо! — згодився Кім, — І першим піду я.
— Дозвольте мені, — звернувсь я до командира.
— Мені — теж, — подав голос Заєць.
— Ні, хлопці, — заперечив Кім Михайлович. — Що Альфред, що ти, Васько, ще слабуваті для такої мандрівки.
— Кіме, — рішуче мовив Данило. — Ти командир, тобі не можна відриватися од гурту. Дозволь мені.
Врешті Кім Михайлович погодився, щоб пішов Данило.
— Хлопці, — розповідав він, після короткочасної мандрівки повернувшись назад, — там ціле селище або місто! Набагато більші, як оцей, будинки, а то ще з'єднані між собою переходами велетенські круглі вежі. В одній із них горіло світло. Наближатися до неї не дозволили, але здалеку крізь ілюмінатор я все ж побачив: там повно-повнісінько голих, худючих людей. Голови у них поголені, а замість вух якісь схожі на сплюснуту консервну бляшанку кружала.
— Де той об'єкт? — поцікавився Кім Михайлович.
— Відразу за гаражем, — пояснив Данило.
— Так-ак, — за звичкою зважувати те, про що говоритиме, мовив командир. — Значить, загін для людей-риб. Ну, а все-таки, Даню, як же там прив'язані скутери й блюдця?
Данило розповів, що пірнаючих блюдець небагато, скутерів більше, і вони осторонь гаража — біля невеликої циліндричної споруди.
— До речі, коли ми поверталися, я бачив, як од вежі з переходами, в якій світилися ілюмінатори, відійшов скутер. Позад нього, тримаючись ніби за руль мотоцикла, плив акванавт. Швидко рухався. І я подумав: на такому скутері, якщо б його захопити, можна вибратися на поверхню.
— Можна… можна, — задумливо сказав Кім Михайлович. — Але ж… Ти розумієш, друже, випірнути без декомпресії — це загинути.
— Та воно-то так, — згодився Данило. — Страшнувато, хоч — двом смертям не бути, одної не минути.
— Авжеж!
Данилова "прогулянка", побачене ним і засмутило й окрилило нас. Ми не переставали думати, як звідси вирватися.
"ПРОГУЛЯНКА" ТРИВАЄ
На "подвір'ї" "Баракуди", крім Альфреда, який і досі нездужав, ми побували всі. Після Данила пірнав Кім Михайлович, а сьогодні я.
— Мама міа! — сказав би штурман Сакало, побачивши те підводне поселення.
(Продовження на наступній сторінці)