— Потрясно! Шарман! Сара й Бернар, як завжди, неперевершені, — зиркнувши на екран гідротелевізора, зауважив один із чужинців — акванавт, що в навушниках сидів за пультом управління. — Шкода, скінчилися зайві відеокасети — на трюках Сари й Бернара (хе-хе! Наш шеф — дотепник — придумав же ці ймення: Сара Бернар звалася відома французька актриса), якщо б той фільм вигідно продати якій-небудь телекомпанії, можна було б нажити непоганий капітал.
У стінах пообіч видніли випуклі напівсферичні ілюмінатори-блістери. Я наблизився до одного. Перед очима постала така картина. Внизу, на виступі базальтової скелі, що формою нагадував полірований круглий стіл, зіпершись на високі триноги-палі, стояло, точніше, лежало кілька — таких, мабуть, як і цей, — горизонтальних будинків-циліндрів.
— Запам'ятовуйте, хлопці, все до дрібниць, — підійшовши до мене й Данила, пошепки мовив Кім Михайлович. — Он, ліворуч, — то, здається, гараж: підводні скутери припнуті до паль.
— Ага, бачу, — відповів я.
Під одним із циліндрів, ніби поросята під свиноматкою, лежало два опецькуваті скутери.
Скеля з боків освітлювалась прожекторами. До неї звідси було якихось три десятки метрів.
Пронизана промінням вода, звідусюди обрамлена чорною торочкою глибин, здавалася пожежею, яка спалахнула серед ночі… Ніч, непроглядна ніч огорнула океанські глибини. А там, на поверхні, зараз сонячно. От тільки траур сповнює душу: товариші не знають, що з нами трапилось. Вони непокояться, засмучені горем, і, звичайно ж, шукають нас.
У мене на серці теж камінь. Я бачу, як бідкаються, шукають виходу із пастки, в якій ми опинилися, Кім Михайлович і Данило.
— Щось придумаємо… неодмінно. Не може такого бути, щоб ці нелюди жили, а ми гинули. Будь-що треба вирватися!
Компанія "Шелл". Хе! Ну, є така. Капітан розповідав, що вона одна з перших почала добувати нафту з морського дна — здається, біля берегів Каліфорнії на глибинах океану розташувавши підводні бурові платформи.
— Капіталісти, мов кіт валер'янку, чують запах нафти, — пам'ятаю, говорив Гордій Гордійович.
Якщо вже їм так хочеться нафти, то нехай добувають — хай нею подавляться! Але навіщо ж нападати на мирне дослідне судно? Для чого серед океану — далеко від континентального шельфу, біля якого переважно й добувають нафту, — зводити підводні споруди, нацьковувати дресированих дельфінів на людей, топити батискаф! Ні, щось тут не те.
Кім Михайлович теж натякнув, що під прикриттям нафтодобувної корпорації діє банда, зв'язана з військовими капіталістичними колами, а то й просто ними послана на "промисел"…
Це ж тут, в Індійському океані, на архіпелазі Чагос американські мілітаристи перетворили квітучий колись острів Дієго-Гарсія на зміїне кубло вояччини. Звідси погрожують народам, брязкаючи зброєю. То чи немає тут взаємозв'язку — зміїне кубло під водою й на суходолі?..
— А'Б'! А-прім, Бе-прім! — залящало з гучномовців. — Блюдця "У нас в Техасі" та "Мустанг Дракула" в супроводі Сари й Бернара на відстані двох кабельтових од "Баракуди". Прийом!
— Дозорні акванавти вийшли вам назустріч, — відповів той, що сидів за пультом управління. — А-прім, Бе-прім готовий до зустрічі.
— О'кей! — почулося у відповідь.
Через кілька хвилин пірнаючі блюдця запливли в підводне поселення.
ДОПИТ
— Альфреде, ти?!
Крізь ілюмінатор ми бачили, як кілька одягнутих в яскраво-жовті гідрокостюми акванавтів, залишивши пірнаючі блюдця, попливли до підніжжя "Баракуди".
Днище цього підводного житла, ніби тином, було огороджене негустою металевою сіткою з вузькими "воротами" посередині. Щоб проникнути на територію "Баракуди", спочатку треба пройти крізь "ворота", а вже потім, відкривши вхідний люк та минувши заповнені водою шлюзи, трапом піднятися вгору, в сухе, затишне місце — бокс А-прім, Бе-прім.
Коли акванавти зайшли в житловий відсік, серед них, чужинців, ми зразу вгледіли і нашого Зайця.
Він був блідий, знесилений. Від того колишнього веселуна, дотепника не лишилося й сліду. Губи зціплені, очі запалі, і в них — невимовний смуток.
— Альфреде! — притьмом кинулися до нього ми.
Він заплакав. Од болю у мене теж стисло серце.
— Здрастуйте, друзі мої, — тихо мовив Альфред. — Не думав, що вже й побачимося — таке витерпіти!..
Обличчя його зсудомила гримаса болю, зіниці розширились на все око — ознака внутрішньої муки й занепокоєння.
— Заспокойся, любий! — поклавши йому на плече руку, ласкаво мовив Данило. — Ці варвари, повір мені, одержать по заслузі.
— Панове! — почувся голос одного з тих, хто прибув разом з Альфредом. — Ми привели вашого друга не для святкового рандеву…[5] Ми чекаємо на вашу відповідь. Зміст нашої вимоги, як я зрозумів, вам передав містер Бетлер.
— Я жду, — ніби папуга, завів своєї людиноробот, він же містер Бетлер.
— Не велике цабе — підождеш! — відповів Данило.
— Що ж сталося? — розпитували ми в Альфреда.
— Ти пам'ятаєш, друже, як ми за тобою гналися? Ти подав знак, що паморочиться голова і поплив у протилежний бік.
— Пам'ятаю, але… не все, — відповів він. — Спочатку зашуміло в голові, стало страшно. Потім ні з сього ні з того мене охопило збудження, безпричинна веселість. Потім… не пам'ятаю, — силкуючись — і все даремно! — намагався щось пригадати Альфред.
Що ж, за всіма ознаками, то було азотне отруєння.
За багато днів перед спуском у батискафі нас обстежував судновий лікар. Пригадую, він Зайцеві сказав:
— Молодий чоловіче! Та у вас легені не зайця, а слона. Таке ж і серце. Проби Розенталя й Штанге (з допомогою цього методу наші серця й легені випробовували на витривалість перебування в складних умовах під водою) показали: ви — підводник од природи. Ану, проведемо ще комбіноване функціональне дослідження на швидкість і витривалість. Зайці, кажуть, бігають прудко.
Лікар посадив Альфреда на стілець. Узяв його ліву руку і заходився перевіряти пульс.
— Так, голубчик, — мовив він. — А тепер зробіть двадцять разів присідання.
Коли Заєць скінчив ту процедуру, лікар знову перевірив у нього пульс.
— Ну, що ж, — вирішив він. — І проба Летунова на вашу користь. Реакція серцево-судинної системи на фізичне навантаження і тривалість відновлюваного періоду — нормотонічна. Пульс і максимальний кров'яний тиск підвищені, мінімальний кров'яний тиск дещо знижений. Все як і має бути. Хто далі! — покликав він мене.
Якщо вже розповідати, то, мабуть, розповідати до кінця. Отже…
Аби переконатися, що здоров'я дає змогу спускатись у глибини, підводник загодя повинен себе контролювати. Спостереження того самоконтролю записується в щоденник. Майбутній нирець зобов'язаний відповісти на ряд запитань.
Одного разу Альфред показував нам свій щоденник. Ось що ми в ньому прочитали:
"1. Самопочуття — прекрасне! Дайте мені точку опори — і я зрушу з місця землю.
2. Сон — кольорове сновидіння; барви — яскраві, ніби на палітрі нашого суднового художника-кухаря Антрекота Антрекотовича. Кажуть: кольорові сни бачать лише генії.
3. Апетит — їм і — навіть остогидливих антрекотів та какави! — все мало. Кок — на сьомому небі. Якби, каже, страва була несмачна, хіба б її так уминали! Він, сердега, не розуміє, що в мене апетит не заячий, а вовчий.
4. Бажання пірнати — як у дельфіна і в одного нашого дивакуватого хлопця — Василя Гайового…"
Зачепив, босило, й мене!
Отже, Заєць цілком міг спускатися на дно, і ніщо не віщувало лиха. Воно прийшло саме.
Коли б Альфреда не викрали, ми б його наздогнали, трохи підняли з глибин, і азотне сп'яніння зникло б. Тепер ми раділи єдиному — що ми знову разом. А гуртом і батька легше бити.
— Зараз вони таки почнуть допит, — тихо, щоб не почули чужинці, сказав Данило.
Акванавти з пірнаючих блюдець і ці, з боксу А'Б' — містер Бетлер — робот, містер… як його… містер О, велл чи то ба — Осел, той, що "добре" прочитав книжку про Тома Сойєра, — вмостилися в кріслах довкруг столу. Нам сісти не запропонували, і ми, притиснувшись один до одного, так і стояли коло дверей.
Почав прибулець, який нас попередив, що припливли вони сюди з об'єкта "Мурена", мовляв, не для прогулянки і що Альфред — їхній заложник. Якщо ми відмовимося відповідати на поставлені запитання, вони над нашим товаришем проведуть експеримент — зроблять операцію. Замість легень поставлять зябра, і Альфред ніколи вже не зможе повернутися на землю до людей.
(Продовження на наступній сторінці)