Зачувши голос, рвучко подався вбік, на захаращений портовим збіжжям пірс. Але й тут, між велетенських якорів, решток порізаного суденця, мене наздогнав той голос:
— Салага! Якщо недобачаєш, нічого в море пертися!
Я оглянувся. За кермом вантажного візка, зухвало тримаючи в зубах цигарку, сидів хлопець і свердлив мене вбивчим поглядом своїх розлючених очей. Що його так розгнівило? Невже те, що я йшов проїжджою частиною причалу? Скоріше за все інше — мій одяг: новенький, старанно відпрасований костюм, модний, з широкими крисами капелюх.
Охайність, виправка, як і належить морякові далекого плавання. Так одягатися радив і Лисогурський. А він-то тямить у цьому.
Хлопець же, немов із скафандра, виглядав з бахматого, замазуреного тільника. Замість капелюха голову увінчувала саморобна, пошита абияк, у плямах сурику й охри феска.
— Здорово, друже! — піднявши капелюха, привітавсь я. Привітався щиросердо, незважаючи на його лайливість, бо вперше за довгі дні невдач на душі було радісно й святково.
Він озирнувся, а потім, чимдуж налігши на кермо і додавши мотору газу, — дим заклубочився над причалом, оповив мене з ніг до голови, — майнув зі своїм візком ген за пакгаузами.
І в ту ж мить, коли він оглянувсь, я впізнав юнака. Місяць тому ми разом з ним проходили медичну комісію. Але в мого знайомого лікарі виявили ваду. Як він казав — плоскостопість. Від цього, звичайно, не вмирають. Та хлопця в море не пустили. Невтямки лише, чого на мені злість зганяти?
Розділ шостий
ПЕРШЕ ВИПРОБУВАННЯ
Привіт тобі, голубий кораблику!
Судно завантажувалось давно. Харч, наукове обладнання були вже на борту — скоро вода дістане ватерлінії. Лишилась мізерія — незначні вантажі, і тоді в море.
Ця "мізерія" і припала на мою долю. Мішок виявився важкий, та все ж не такий, щоб перед ним спасувати і кликати на поміч інших. Та й що я за моряк, коли починаю з того, що вдаюся по допомогу! Схопивши той вантаж за "гичку", намагаюсь зрушити його з місця, потім підняти вгору, кинути на плечі. А вже тоді, перепочивши, зносити в трюм.
— Ти ось що, голубе, — помітивши, як я вовтужусь з мішком, порадив боцман, — лицедійство облиш і скажи Петракенкові, нехай піддає. Інакше вантажі заночують на палубі, а нам вранці відчалювати.
Сходячи на берег, боцман не забуває кинути:
— Навіть при виборюванні чемпіонату дозволяється всього три спроби вижати штангу — решта до уваги не береться.
Це повчання мене зачіпає за живе. Забуваю про сорокакілограмову вагу.
Розлючений, закидаю мішок на плечі. Г-о-оп! Готово, можна нести.
Зігнувшись навпіл, спускаюся з горішньої палуби на твіндек. Цок, цок, цок, неначе звук метронома, відлунюють у металевому череві корабля мої кроки. Таке заняття, коли тріщать кістки і роба пристає до тіла, хлопці звуть пафосом праці.
Хлопці з палубної команди — мудреці: їх романтикою не зачаруєш.
— Дурних немає, — кажуть, — і жили нічого надривати, якщо працю можна механізувати.
А мені довелося переносити вантаж на плечах!
Нарешті мішки в трюмі. Можна перепочити.
Стомлено опускаюся на палубу — дощаний затоптаний сотнями ніг настил. Не палуба, чортзна-що! Таке, видно, буває завжди, коли хапливо готуються до відплиття. І навіть боцман, ревний охоронець порядку, на це не зважає. Чекає кращих днів.
— У відкритому морі, — зауважив Петраненко, — язиком вилизуватимеш кожну цятку бруду.
Лякає, бач, перевіряє, на що я здатний. "Нічого, злюко, — про себе думаю, — цим мене не візьмеш. Марно стараєшся!"
Низько над сопками, торкаючись вершин, пливуть волохаті хмари. Їх — полчища, і насувають вони з моря. Я бачу, як навалу зустрічає місто. Розтерзані вітрами, пошматовані лезами скелястих берегів, хмари поступово тануть, і тоді видноколо прояснюється.
Звідси, де я сиджу, видно добру половину міста. З крутих сопок вулиці збігають до самої води. Хоч би якою пішов, потрапиш до моря — неначе ти на острові, серед нескінченних хвиль. Та ще принадніше місто з високості. Коли я наближався до нього літаком, мені воно здалося заякореним на рейді кораблем, у будь-яку хвилину ладним знятися з якоря і вийти в море.
Кожен образ, що виникає в нашій уяві, кажуть, — породження загадкової підсвідомості, прихованих почувань. Останнім часом про це багато пишуть. Навіть недавно читав я в якомусь журналі. Справді-бо, кому спаде на думку місто порівнювати з готовим до відплиття кораблем, як не тому, хто думає про море і побоюється, аби судно, на яке збираєшся, не вийшло без тебе в рейс? А ще донедавна такою людиною і був я. Бо все ставало мені на заваді, все було проти мене!
І тепер, сидячи під цим крилатим вітром, який обвіває й пестить, радісно усвідомлювати, що все вчорашнє позаду і що під ногами, нарешті, палуба корабля, на якому я таки попливу в далекі південні моря.
— Егей! — кричить Петраненко. — Кінець перекуру. Йди-но сюди.
Зачувши його голос, немов прокидаюсь од вабливого сну, поспішаю на корму.
Спокою, як видно, на цьому судні не ждати!
В'юнкий гумовий шланг, яким з баржі перекачують воду, немов живий, повзає під ногами, звивається в судомі. Прорвавши в кількох місцях обтяжку, тоненькі водограї цвіркають високо, розпорошують бризки; мов дошкульні батоги, січуть обличчя холодними цівками. Ми підтягуємо шланг, колінами притискуючи його до палуби, і він, хоч і пручається, все ж поволі утихомирюється.
Вузлуваті руки Петраненка приборкують гумового удава: пластир охоплює пробоїну, дріт туго стягує її, і вода поволі примовкає.
Обітерши забризкане обличчя, Петраненко вмощується на ящик з-під мила, захеканий, бурчить:
— Нечиста сила! Всі жили висотала.
Примовк. Запалив цигарку. Дим — пах-пах! — вгору кружальцями випурхнув, ланцюжком потягнувся, мов із труби.
— Закуриш?
— Ні, — відповів я. — А втім, дай, — похопився, зрозумівши свою помилку. Адже перекур, розповідають, щось на кшталт сповіді, особливо для новачків, коли між співбесідниками виникає взаєморозуміння.
І я раз-другий затягнувся глибоко. Від незвички в очах потемніло. К-ахи… к-ахи! Плюнув з огидою — на палубу прямо.
З ніг до голови оглянув мене Петраненко критично. "Ну й матросиків послав бог!" — говорив його погляд.
Знітивсь я. Подумав: тяжко буде мені, салазі, серед цього грубуватого, тертого життям люду… А він, побачивши мою безпорадність, здогадавшись, напевне, про що я думаю, засміявся голосно. І так незлобливо, що в мене серце відлягло.
Цей мене зрозуміє!
— Для першого разу, — мовив, — непогано. Проте ось що скажу: не силкуйся бути схожим на інших. Лишайся самим собою! Не бійся, що тебе не зрозуміють і, може, кепкуватимуть іноді. Таке на морі буває, бо жартунів багато. Але й вони язика прикусять, коли зрозуміють, що ти не підробний.
Я слухав і дививсь на нього вже іншими очима. Ця видовжена, підстрижена "під макітру", з русявочубим пучком на маківці голова; це всіяне ластовинням, з слідами численних виразок і шрамів, обличчя, що донедавна нагадувало мені — хай вибачить великодушно! — викопаний, ненароком поцюканий лопатою буряк, було й не таким-то вже жахливим. Навпаки, щось миле, непідкупно лукаве світилося в його примружених очах, у борозенках зморщок, які під очима та біля губ вимережувалися густо, коли той посміхався. І неквапна мова, і звичка кожну виголошену фразу закінчувати енергійним помахом правиці; його колючі дотепи й повчання…
Ні, що не кажіть — хоч він і гостроязикий, може, навіть трохи злий, задерикуватий, але мені подобається. Гарний хлопець! Он і мені скільки допоміг — я ж його не просив.
А ще я познайомився з боцманом.
От поки що й усе.
Розділ сьомий
ЗА ГОДИНУ ДО СВІТАНКУ
На двох автомашинах підвезли контейнери. Це останні вантажі, що їх чекали і через які затримувалися и порту. Решта давно на судні.
Всім членам екіпажу і наукової експедиції наказано бути на борту о двадцятій вечора. Ще, отже, можна вийти на берег. Та мене особисто вже нічого з ним не єднає. Хіба що так, знічев'я, поблукати востаннє.
Подивлюся на тебе, мис Бурунний! Це тут не раз сиділи ми з Лисогурським.
Шторм ущухав, але море ніяк не могло вгомонитися. Навіть тут, у порту, під прикриттям високих берегів воно вирувало піняво. Вітер налітав щоразу рвучко, несподівано, і на нашому судні вахтові стежили за швартовими кінцями, послаблювали їх, щоб вони часом не лопнули, коли хвилі, вдарившись об граніт причалу, відступали назад, оголивши прибережне каміння.
Вода в затоці ряботіла зморшкуватими брижами, а повітря ставало дедалі вологішим і задушливішим, споєне йодистим трунком штормового моря: свіжістю щойно викинутих молюсків, смородом прив'ялих водоростей, колись просмолених, а тепер прілих-перепрілих канатів, рибою — усім тим, на що таке багате морське узбережжя.
Та з пахощів, розхлюпаних щедро в це надвечір'я, я виділив ледь вловимий запах нічим не примітної травиці — чорного полину.
Так зветься в тутешніх краях євшан-зілля.
— Якщо тебе заманять дороги і приворожать чужі краї, візьми цю травицю, понюхай її, — наказувала мати. — Озветься тоді до тебе і степ, і наше небо.
(Продовження на наступній сторінці)