Коли я увійшов до кабінету, крім Костянтина Федоровича, там сидів ще один незнайомий мені чоловік. Засмаглість суворого, з меткими очима обличчя свідчила, що він постійно буває під пекучим, нетутешнім сонцем. На лацкані кітеля висів значок: якір, обплутаний ланцюгом. Такі значки носять капітани далекого плавання.
Ми зустрілися поглядами. Незнайомець прискіпливо окинув мене з ніг до голови, зважуючи про себе, що я за один. Та якого висновку він дійшов — лишалося невідомим. Глузлива посмішка, що на мить майнула в куточках його уст, безслідно щезла, і обличчя знову стало зосереджене.
Помітивши, що я знітився, Федорович кивком голови запропонував сісти.
— Не зважай на нашу баталію, — мовив. — А втім, можеш послухати. Корисно! — І він, сідаючи до столу, по-змовницькому підморгнув.
Ось про що вони говорили.
У Тихий океан споряджається наукова експедиція. Океан цей ще мало вивчений, хоч у ньому й працювали дослідні кораблі. Та цього разу намічено послати комплексну експедицію. А це означає: в її роботі візьмуть участь багато вчених — геологи, синоптики, іхтіологи, геофізики.
Наприкінці жовтня судно має вийти в море.
Я слухав, і дух перехоплювало від почутого. Неначе поруч було те, до чого давно йшов і прагнув. Руку простягни — доторкнешся! Десь підсвідомо виринали рясні зорі Південної півкулі; розкосе крило альбатроса над хиткими щоглами; ген вдалині вітрило рибальської шхуни… Сплесне хвиля, а там, на коралових рифах, де, кучерявлячись, біліє прибій, у подувах пасатного вітру вона зазвучить багатоголосо — і то вже не боязкий шепіт, а гучномовна мелодія, найпринадніша пісня південних морів. Світ коралових островів і атолів, над якими сіється місячне сяйво. І казковість підводного царства, і рифи, які треба проскочити на катамарані…
Уява моя вела далі, домальовуючи вабливу картину того, як крізь імлистий серпанок проступають небачені тропічні острови… Прокреслюючи хвостатий, довго незгасний слід — штрих вічності миттєвий, метеорити падають у безвість. І ніч поглинає їхнє вхололе буття. І гаснуть навічно, розвіваються на порох. Самітний рибалка, прокинувшись на загубленому серед океану суденці, помітив, можливо, цей спалах і тут же забув про нього, досипаючи щасливо неземні сни… Хвиля сплесне сонно, озветься вітер — і знову безгоміння, морок. Навіть чайці і тій звідси не одну добу летіти до материка. Вода, небо і знову вода.
Та й кого б не полонило все це? За час плавання судно мало пройти десятки тисяч миль.
— Попередній маршрут експедиції такий, — незнайомий мені моряк підвівся, взяв олівець, підійшов до карти, що висіла в мене над головою. — Ми перепливемо Японське і Східно-Китайське море. Для поповнення запасів прісної води зупинимося на Новій Гвінеї. Далі по екватору підемо на схід, потім спустимося до вісімнадцятого градуса південної широти — до островів Фіджі. Вчені намічають дослідити океанські підводні хребти, розв'язати ще низку наукових питань. Крім того, біологів цікавить рослинний світ тамтешніх земель.
— Після Фіджі, — він провів олівцем униз по карті, зупинившись на сімнадцятому градусі південної широти, — повернемось ось до цієї паралелі. Закінчивши дослідницькі роботи на меридіальному розрізі, з сімнадцятого градуса знову повернемось на екватор, трохи відхилившись на захід, — до сто шістдесятого градуса меридіана. Вам видно? — звернувся він до Костянтина Федоровича.
Захоплений розповіддю і аби не наполохати свого видіння, яке, без сумніву, заполонило його, Федорович скоромовкою кинув, щоб той не примовкав.
— На цьому меридіані розташувались Гавайські острови. Експедиція висадиться на Оаху. Поки гравіметристи налагоджуватимуть апаратуру — це необхідно робити на суходолі, — біологи зберуть зразки острівної рослинності, а геологи — корінні породи.
Він називав ще Самоа, Раротонга, Соломонові, Маршаллові, інші острови.
— Після Гавайїв, — закінчив оповідати, — перепливемо Тихий океан, на кілька днів завітаємо до Японії і повернемось на Батьківщину.
У кабінеті запанувала тиша. Та й зайві були б слова.
Бо легко наполохати заповітну мрію, що раптом привиділась. Принаймні — мені…
— Дорогам немає кінця, — хитнув головою Федорович.
Що цим хотів сказати старий капітан, незрозуміло. А тільки здалось, що він думав про те саме, що й я.
Їй-право, неначе переродився Федорович! Розгладилися зморшки на худорлявому, зжовклому обличчі. Очі помолоділи. В них заіскрилися зухвалість і завзяття. І вже ввижалося, що передо мною сидить не сивоголовий дідок з кістлявим, вилицюватим, мовби його обгорнули пергаментом, обличчям, не сутулий чоловік, на плечах якого і кітель, мов на вішалці, — висить бахмато, а стрункий, пружний юнак. На мить я побачив його з матросами на забризканій, пропахлій морем палубі, біля стерна напівтемної рубки, молодого і щасливого, того веселуна Костика, що, знехтувавши етикетом, не питаючись дозволу, прямо з рейсу, з тієї далекої сонячної неповторності, сміливо переступив поріг і завітав у гості до цього сивоголового капітана.
— Як іде підготовка до плавання? — ще і ще помовчавши, поцікавився нарешті Федорович.
— Нам, морським візникам, — що? — обізвався незнайомий капітан. — Пасажири зберуться — повеземо. Члени експедиції потрохи вже прибувають. Основні вантажі теж на борту. Дещо, чекаємо, надійде цими днями. Кілька контейнерів з науковою апаратурою десь застрягли. Повідомили в Москву. Стоянов обіцяв з'ясувати.
— Скажи, Гурійовичу, — якось несподівано запитав свого співбесідника Костянтин Федорович. — Як у тебе з екіпажем — повністю укомплектований?
Той, видно, розгубився, зненацька захоплений запитанням, а може, щось хитрував, не наважуючись розкривати перед Федоровичем, своїм начальником, карт. Він помовчав, обдумуючи, як відповісти.
— Екіпаж? — перепитав. — Та ніби укомплектований. Ще й зайві є.
— Що значить — зайві? — поцікавився господар кабінету.
— Точніше — не зайві, просто в декого не оформлено ще документів. А вам відомо, скільки на це йде часу.
Не знаю, як Костянтин Федорович, а я був добре обізнаний, скільки витрачається сил, щоб одержати дозвіл на вихід у море!
Розділ четвертий
ОСТАННІЙ БАР'ЄР
Це місто ніколи не спить.
На захід мчать поїзди, пароплави пливуть на схід. Тут закінчуються всі дороги, але звідси вони й починаються — на краю землі, біля воріт, що ведуть у Тихий океан.
Поминувши круту Тигрову сопку, я зовсім несподівано опинивсь у вузькій, затиснутій з одного боку стрімкими скелями, з другого високими цегляними будинками вулиці.
Двоповерховий рудий і облуплений будинок чимось нагадував посаджене на мілину, напівзатонуле, скособочене і наміцно вгрузле в землю судно. Колись, мабуть, чепуристий, а нині струхлявілий дерев'яний балкон, приліплений до другого поверху, куди вела скрипуча, з розсохлими східцями драбина, свідчив не про кращі часи споруди. Тільки зовні нагадував він капітанський місток: юнаки палили цигарки, недбало жбурляючи недокурки на підлогу.
Люди у формі моряків торговельного флоту повагом заходили в будинок і так само, не кваплячись, з почуттям власної гідності, його залишали. Все це були представники особливої касти: просолені океанськими вітрами кадрові моряки — капітани, механіки, штурмани, власне, ті, про кого не скажеш, що вони сезонники, бо все їхнє життя пов'язане з морем.
Але тут же вирував інший натовп, люд здебільшого молодий.
Це були новачки, хто теж вирішив поєднати своє життя з морем.
Натовп гудів як бджолиний стривожений рій. Уривки фраз звідусюди долинали до мого слуху. Хтось ображений повчально говорив:
— Якщо тобі не дає спокою непереборний потяг до моря, раджу: хоч би задля цікавості завітай до цього вертепу, послухай дещо з морських билиць і небилиць, а заодно й про те, які-то завади на шляху в тих, хто хоче на флот. Та коли і після цього віра не похитнеться, значить, усе гаразд — вибір зроблено правильний.
Коло іншого гурту, навпаки, залягла тиша; поруч же гомоніли.
Початку розповіді я не застав. Протискуючись крізь натовп морячків, що тісним колом обступили оповідача — двадцятилітнього "морського вовка", почув лише окремі слова:
— … І тоді хвиля, востаннє жбурнувши шлюпку, розтрощила її вщент, а нас, напівживих, підібрали рибалки.
Ніхто не здивувався почутому, не зойкнув. Хоч і йшлося про трагічне, обличчя юнаків не видали бодай найменшого хвилювання. Розповідь була сприйнята як належне: з ким, мовляв, такого не трапляється!
Усі вони — може, навіть і молодші за мене — такі юні, а вже дечого побачили, спробували," пережили. Свідомість цього підносила хлопців у їх же власних очах, мабуть, на недосяжну височінь і, як вони гадали, давала підставу на все дивитися зверхньо й скептично.
Та й взагалі. Тут, на Посьєтській, — вулиці, що, здається, веде у саме небо, крутій і гористій, біля цього непримітного, врослого в землю по самі вікна будиночка, в якому міститься відділ кадрів пароплавства, завжди, кажуть, можна почути найдивовижніше. Бо сюди після рейсів сходяться моряки. Одні — щоб оформити відпустку, інші — по нове призначення.
Нарешті я досягнув дверей заповітного кабінету.
(Продовження на наступній сторінці)