Та ось і берег. Уклін тобі, земле! За довгі дні і ночі плавання засумували за нею.
Ми на острові Упола.
На пірсі людно. Нас зустрічають остров'яни — смагляві кремезні чоловіки, тендітні, мрійноокі жінки, метушливі діти.
На тілі багатьох самоанців — барвисті татуїровки.
За полінезійським звичаєм, дівчата надівають кожному на шию вінки.
Ага! Недаремно ж я у своєму вірші згадував вінки, довго так б'ючись над римою. Моє поетичне чуття мене не підвело — вінки тут таки є!
Далеко в джунглях розкинулось поселення. Невеличкі, криті пальмовим віттям хижки — майже такі, які бачили ми на Новій Гвінеї. На підлозі циновки, в кутку — черепашки: символ добробуту.
У центрі села галява, на ній височіє гробниця вождя; тут же майданчик для сушіння копри. Жінки вправно і швидко плетуть кошики, натільні пов'язки, в яких вони танцюють хулу. Інші самоанки з черепашок виготовляють намисто.
Місцевого вождя, кремезного, літнього чоловіка, повідомили про наш приїзд.
Він запросив усіх до хижки.
Скрипучими східцями увійшли ми до тієї господи.
Вождь говорив барвисто й довго — вітав, значить, нас із щасливим прибуттям.
Потім біля хижок почалося гуляння.
День згас. Враз, як це буває тільки в тропіках, настав темнозоряний вечір. У небі спалахнув Південний Хрест, заяскравіли численні сузір'я. Озвалися джунглі. Зашепотіло листя. А потім змовкло і це. І от запалало багаття.
У строкатих натільних пов'язках, з вінками на шиї, вишикувані в кілька лав, вийшли до лагуни хлопці й дівчата. Загриміли барабани, басовито обізвалися гітари. Ватажок танцюристів щось вигукнув — і десятки рук зметнулися вгору, мов крила. Потім чоловіки згуртувались окремо. Танцюють, а здається: на витягнутих руках піднімають човна, а дівчата обережно прив'язують весла.
Танок так і зветься "Як будують човен".
Потім — то квапливо, то спроквола — вийшло кілька дівчат. Присідають, знову підводяться; лише одна, мов зачарована, стоїть заціпеніло, а біля неї, в такій самій позі, хлопець.
І мені розповіли… Щоб дістатися до незнаної землі на півдні, стародавнє плем'я побудувало човен. Головний вождь Паарікі наказав зрубати на сусідньому острові пальму. Туди треба було добиратися вплав. У лагуні ж повно акул, підводні течії вирують, а на самому острові живуть злі духи. Ви бачите, як шепотять казуаринові й мангові дерева? То прислужники бога Танаруа, що обернув красуню-полінезійку в пальму, а юнака Чіаві у дерево везі — велетенського мовчазного гіганта на протилежному березі. І хоч би який вітер шумів, не можуть хлопець і дівчина дотягнутися одне до одного руками-віттям. Лише часом блукач-альбатрос приносить їм слова-тужіння.
Та ця сумовита мелодія змінилася веселою й нестримною. Почався танок, до якого остров'яни запросили і нас.
Я мовчки сидів під пальмою, не збирався танцювати. Раптом вибігла полінезійка — дочка вождя. За місцевим звичаєм, привіталася зі мною, притуливши свого носа до мого. Наділа мені на шию вінок. І ми почали танцювати. Танцюємо довго. Годину? Дві? Можливо. Можливо, вічність. А музика радіє, і кожен удар озивається лунко, тонкострунно…
Я попросив води, і дівчина піднесла мені кокосовий горіх, вміло надрубавши його збоку. Отоді й почув під зітхання хвиль і шепіт пальмового віття легенду про те, як виросла кокосова пальма.
Жила на Савайях красуня Сіна. Вона відмовляла усім женихам. Тоді юний вождь, Туна, перетворившись на вугра, приплив до дівчини. Та вона і його уникала. І сказав вугор голосом людини: "Відрубай мені голову і посади в землю; з неї виросте дерево; а коли тобі буде жарко, з гілля того зроби віяло, а спрагу втамуй напоєм горіха. Побачиш: у тому горісі мої очі і мої вуста — ти завжди їх цілуватимеш, а я буду щасливий".
— Помітив, — мовила самоанка, показуючи на невеличкі заглибини в кокосовім горісі, з якого я пив прохолодне молоко, — то очі й вуста фіджійського хлопця.
Розділ двадцять перший
ЗА ТРИДЕВ'ЯТЬ ЗЕМЕЛЬ
Сторінка друга
Навіть не віриться, що так далеко можна забрести — аж на Таїті, котрий на протилежному боці планети, забрести за тридев'ять земель, далеко від рідного степового краю. Острове мій, моє романтичне вітрило! Я наївно омріяв тебе, я стільки думав про тебе, що, коли зійшов на довгожданий берег, зостався байдужим, бо сто разів у душі пережив омріяну радість.
Кілька днів тому з островів Кука спустились ми на південь, до тридцятої паралелі.
Несподівано з південного сходу набігли великі хвилі. За таких умов працювати неможливо. Геологи опускали драгу, але хвилі її потрощили, обірвавши трос. Батометри теж не повернулися. І ми взяли курс на Таїті, щоб відпочити й забункеруватися.
Проте довго побути на островах не вдалося. Розпочинався шторм. Наступного дня, віддавши швартові кінці, лягли курсом на Фіджі.
Звідусюди нас оточили острови, схожі на гостроносі полінезійські катамарани.
До них ми підійшли впритул.
Причал відвели хороший — той, де колись стояла шхуна Джека Лондона, коли він закінчував подорож до південних морів.
Праворуч від нашого корабля стало судно "Матуа". А коли завели швартови, кинув якір і фіджійський вантажно-пасажирський теплохід.
Фіджі — острови вічної весни. Тепло, сонячно, але й не така спека, як на землях, розташованих біля самісінького екватора.
На піщаних мисах, у затінку таїтянських каштанів причаїлись котеджі англійців. Широко розчиненими вікнами дивляться вони в золотавий пісок: чи не заіскриться там крупинка золота. Банькаті вікна пронизують товщу вод, на дні яких чудові перламутрові черепашки трохус, що так поцінюються в Англії.
На Фіджі багато пальм. Перед пальмою, як перед святинею, схиляються з побожністю. Вона — годувальниця остров'ян. М'якуш кокосового горіха — славнозвісна копра; з неї виготовляють їстівну олію, а з волокнистої оболонки горіхів — канати й циновки.
Вночі випав дощ, і краплиста роса блищить на смарагдовому гіллі, на дахах будинків.
Загомоніло місто: вулицями помчали легкові автомобілі — машини знаті. Фіджійці ж ходять босоніж.
Першими прокинулись торговці. Навантажені запашними бананами, золотистими ананасами, кокосовими горіхами, візки поспішають до причалу, на базар.
Довгасті ряди прилавків, і на них фрукти, різні дива морського дна; гігантські панцири черепах, риба. Не базар — підводні сади Нептуна. Сила-силенна намиста, насіння тропічних рослин, фігурки, вирізані з дерева, до блиску відполіровані зуби кашалотів. А ще — чудові вироби з дерева. На сидінні стільця вирізьблено справжню карту фіджійського архіпелагу: великі острови і ледь помітні коралові рифи й низинні атоли.
Світ коралових рифів вражав своїм дивовижжям — барвистими водоростями, різноманітними молюсками, химерними мешканцями царства Нептуна.
Дорога то петляла вгору, то звивалась унизу між вузьких скель. Навіть скелі людина примусила родити — на них теж ростуть банани й манго.
На невеличкому лузі жовтіють рядочки рису. За худою шкапиною йде фіджієць. Так обробляють поля А ось вихід до плантації. Масними літерами на арці виведено "Стоп!". На тих пальмових плантаціях колонізаторів, бачимо, метушаться люди — темношкірі слуги білих панів.
"Стоп!" — ряботить з краю в край. Слово це має магічну силу. Фіджієць ніколи ані кроку не ступить за похмуру огорожу.
Поселення, куди дісталися, загубилось серед джунглів. На невеличкому майданчику купка худорлявих хлопчаків, заклопотаних, схилених біля бамбукових цурпалків. Налякано кинулись діти врозтіч. Наш шофер Джіммі вигукнув щось, і з-за кущів випурхнули ті наполохані "горобенята". Та наблизитись побоялися.
— Тамата! — звернувся Джіммі до того, що був найдоросліший серед хлопчаків. — Тамата! — і рукою показав на нас.
Тоді фіджієць щось шепнув своєму товаришеві, який зник одразу у гущавині. Сам же хлопець підійшов до нас. За ним — решта фіджійців.
Чочі, сміливець, що наважився наблизитись до нас, узяв мого товариша за руку і повів до бамбучин. Слідом за ним пішли й ми.
На товстих дерев'яних колодках у небо націлено жерла бамбукових гармат. Зверху поперечний надріз — для ґнота; коли з гармат скидають чохли, всередину набивається каміння.
Чочі гукнув до своїх "підлеглих". Ті квапливо підійшли. Грізний "воєвода" наказав нам одійти.
Як справжня вимуштрувана обслуга, став за кожну гармату фіджієць. Помах руки — і галявину затягла хмарна курява, а далеко в горах прокотилося відлуння од того гучного вибуху.
У найменшого гармаша, сухореброго Тайтусі, обличчя геть запорошено сажею. Оце такі стрільці!
Потім Гоча взяв довгий, схожий на наш різак, ніж. Став навколішки перед кам'яним видовбом. Нагостривши, подав мені.
З Тайтусі піднявся я на пальму… Він уже на самій верхівці, де виснуть горіхи. Бачу, як замахнувся ножем і кілька горіхів глухо впало у траву. А я все лізу. Фіджійці весело сміються.
Схопивши тесак, остров'янин спритно поліз за кокосовими горіхами.
Яке приємне, прохолодне кокосове молоко! Кілька ударів ножем — і зверху горіха трикутна щілина, з якої смокчеш вино джунглів.
Сік солодкуватий, каламутний — звичайна прохолодна водиця, настояна на молочаї чи-то на якихось запашних травах.
(Продовження на наступній сторінці)