Хатинка прикрита пальмовим листям. У ній довга жердина, на якій перекидаються, щось гнівне кричать барвисті папуги. Цирк! А на підлозі широкі циновки, в кутку — кілька закіптявлених камінців, поміж яких тепліє вогонь. Він тут ніколи не гасне — його весь час підтримують. Старий Румпайсум, котрий запросив нас до хижки, готує обід — смажить рибу малайян. Риба та просмажена до кісток — обгорілою головешкою чорніє на дерев'яних підпорках зверху над вогнищем. Румпайсум бере ніж — тонкий, довгий осколок перламутрової черепашки, — відрізає шматочки риби, простягає кожному з нас. Їмо. Смачно! От тільки б солі.
Великі строкаті папуги передражнювали нас.
Папуас зрозумів, простягає миску з жовтим борошном, показує, як треба користуватися ним. Ми беремо дрібку борошна, присипаємо ним рибу, їмо. О-ох, аж дух забиває — така пекуча сіль! Сяк-так жуємо рибу, аби не образити господаря.
… Потім у супроводі маленьких папуасів ідемо на пологий берег.
З кожним кроком стає важче пробиратися в цих заростях. Слизькі, звалені в багнисту воду дерева правлять за містки.
Необачний крок — і вже по шию в каламутній воді, що хлюпотить над болотом.
Тропічний ліс похмурий, мовчазний, сповнений задушливої вологи, п'янких випарів рослинності.
Грунт — не грунт; більше перегнилого, віковічного дерева, ніж землі, теж пухкої, — твані, що хлюпотить, безповоротно засмоктуючи.
Вже не видно ні свайних хиж, ні берега; а ми все йдемо і йдемо. В глибині джунглів, сказали нам, є теж поселення.
Стежина петляє з міжгір'я в міжгір'я. Нарешті з полегшенням зітхнули, вирвавшись із цієї місцевості. За високою скелею, що нависає над стежкою, невеличка луговина, і по ній височіє складене в рядочки каміння. Я хотів було звернути туди, але мій намір розгадали маленькі папуаси, що йшли поруч. Вони злякано закричали.
Я не зрозумів, у чому річ, знову ступив у напрямку луговини. Тоді дітлахи кинулися до мене, обвили ноги рученятами. Почали вигукувати:
— Табу! Табу!
Повернувся саракота і, лагідно всміхнувшись, жестами почав розтлумачувати, чого кричать хлопчаки. Так, тепер мені зрозуміло: за тією скелею — кладовище. А на луговині навіть дерева стоять мовчазні. Все то — духи, зачаровані душі рибалок, мисливців, ловців черепах, що давно пішли у країну Вічного Спокою. Тож навіть малюк знає, що не можна тривожити зелене безгоміння Синів Джунглів.
Мені видно, як на дуплистому зрізі сидить старий папуас. Провідник мовив, що він, той папуас, зветься Барнабасом; поруч два його сини — Басарудін і Отер… Вони гартують остроги, якими полюють рибу. Дві товсті бамбучини, як два насоси, в які вставлено пальмові клапани, гонять у горно повітря. Повітряні струмені зливаються в довгому кам'яному видовбі, що лежить унизу, і вже тоді підходять під купу дров. Вогонь роздмухують, і дрова жевріють.
У це горно й кладе Барнабас стріли. Сини його беруть стріли, розплющують на ковадлі. Мине чимало днів, поки вони виготовлять і потрібну кількість стріл, і панну — рушницю для підводного полювання. Та Барнабас сьогодні задоволений синами: он скільки накували стріл! Тепер він не проти, щоб вони пішли з нами в джунглі, до кладовища черепах.
Гірське джерело, пробиваючись з високих прямовисних скель, розмило прибережні зарості, нанесло сюди червонавого грунту, відвоювало в джунглів широку ділянку — куало. Це — гирло ріки. Залишивши мене й Антипа Чмихуна в гирлі, Басарудін й Отер на легкому човні виїхали до вузенького коралового рифу. Видно, як вони один за одним пірнають у затоці, довго затримуючись під водою. Коли ж з'являються на поверхні, в руках тримають, бачу, щось велике й важке.
За годину човен повернувся до берега. В ньому лежало з десяток черепашок тридакн. Папуаси скидають їх на берег. Заклавши гострий тесак між стулки однієї з черепашок, Басарудін розділяє їх навпіл. Всередині слизька маса, її папуаси їдять, перламутрові ж стулки тридакни, вагою по кілька десятків кілограмів, використовують замість посуду, роблять з них браслети, наконечники стріл, фігурки померлих.
Махаючи серповидними ластами, пливла велетенська морська черепаха.
Якірний ланцюг — остання нитка, що єднає нас з берегами Нової Гвінеї. На причалі папуаси. Вони не махають руками — у них інший звичай прощання. Один за одним на воду падають вінки барвистих квітів. Ті вінки тихо пливуть за нашим судном.
Почуття, думки, так би мовити, підсумок побаченого? — запитав я себе і відповів: чогось дуже сумно, боляче чогось.
Боцман ніби вгадав мій настрій, мовив:
— Отак-от вони живуть! Знедолені, бідні…
І, скойлавши швартовий кінець, подався в каюту.
Розділ сімнадцятий
ЕКВАТОРІАЛЬНІ ВОДИ
Екзотики на Новій Гвінеї ми не побачили. В усякому разі, моє уявлення про тропічні країни виявилось хибним — замість вабливих дивосвітів зустрілося пекло. Бо як інакше назвеш злиденне життя папуасів! Та й мало що змінилося на тих берегах звідтоді, як їх відвідав Маклай.
Коли вийшли в океан, Чмихун у судновій бібліотеці знайшов книгу "Друг здалека". Гуртом заходилися її читати.
Це була повість про життя Миклухо-Маклая. Автор розповідав про зарубіжні подорожі вченого, відвідини його Нової Гвінеї, про те, як работорговці полювали на "чорних птахів", папуасів, силоміць вивозячи їх з рідних місць і продаючи в рабство, і з яким гнівом проти цього виступав Маклай.
— Можливо, тепер і не торгують "чорними птахами", одначе життя остров'ян не полегшало, — мовив боцман.
На зміну німецьким колонізаторам сюди прийшли голландські. Щоправда, останніх, як нам розповіли в Соронзі, недавно вигнали, і Західний Іріан став індонезійською територією.
Хтозна, скільки-то мине часу, поки папуаси заживуть вільно й щасливо. Хтозна…
Береги Нової Гвінеї давно вже зникли в мареві океану, а ми не розходилися з палуби, поглядаючи в бік, де ще недавно видніла земля. Кожен думав про своє, і всіх об'єднувало єдине — спільне почуття, яке можна передати хіба що такими словами: вабливі чужі краї, а рідна земля — найкраща.
Прийшли на перший градус південної широти. Води тут тихі, непорушні. У надвечір'я океан налитий голубінню. На ній де-не-де золотий наплив. Та коли сонце сховалося за хмари, небо спалахнуло оранжево-червоним сяйвом. Хмари, що пір'я диво-птахів, видовжені, з казковим забарвленням — пір'я, розгублене навічно в Польоті.
Тепер голубіні в океані поменшало; його захлюпала полота повінь з блакитними прожилками. Легкий пасат ледь-ледь погойдував судно. Щоглами воно, здається, торкалося зірок.
Це небо… воно, мовби давно знайоме, покраплене ластовинням обличчя, схиляється наді мною.
І знову ловлю себе на думці, що всі мої помисли — про рідну землю. Значить, мав рацію моряк-незнайомець, що записав у тому щоденнику, який мені потрапив до рук: "Мандри п'янять. Але в морі ми з такою ж силою мріємо про землю, як ще недавно на землі мріяли про море".
— Ти поглянь, яке диво! — показав Чмихун за борт.
Там справді діялось щось надзвичайне. Океан лежав, охоплений вогнем. Міріади зірок бились об борт і, згасаючи, падали у воду. Вода палала — темно-голуба, нескінченно бездонна.
Над нами цвіло небо, але й під нами, внизу, лежало рясно всіяне зорями небесне склепіння.
— Цікаво? — запитав іхтіолог, крадькома підійшовши до борту.
— Дуже, — відповів я.
— Фосфоресценція, світіння моря, — пояснив. — Світло випромінюють живі мікроорганізми.
Раптом у повені вогню блискавкою майнула довга смуга. Мов хвостатий метеорит з космічних висот.
— Здоровенькі були! — привітався іхтіолог.
Я впізнав у тому "метеориті" акулу. Навіть видно було обабіч неї дві тоненькі вогнисті лінії — слід від рибок-лоцманів, залишений в палаючій воді.
Дивні місця ці екваторіальні води! Сюди стікаються не лише повітряні, а й морські течії. Минувши екватор, південна пасатна стає особливо швидкоплинною. Води свої вона несе далеко на захід. Їх і вивчають океанологи.
Щойно з глибин піднято чотирьохкілометровий трос, який ми прикріпили до буя. На тросі погойдуються вертушки — прилади, що фіксують швидкість і напрямок течії. Цього разу буй приніс чимало клопоту. Перш ніж підняти з води, під нього слід завести кінці. Цей же з пробоїнами, сидить у воді глибше, ніж треба. Хоч плач, ніяк не заарканити! Добровольців, хто погодився б пірнути в океан, щоб зачепити гаком за металеву скобу, виявилось чимало. Та старпом наказав підготуватися дракону.
На боцмані рятувальний жилет, у руках ніж. Він наблизився до борту, підвівся на повен зріст — і опукою в океан. Зверху видно, як за ним у глибину потягнувся сріблястий ланцюг повітряних бульбашок. Помах руки — і боцман випірнув. Течія його зносить — він змушений чимдуж гребти. Бачимо: гак зачеплено за скобу велетня-плавника.
Зачувши команду "віра!", що значить "угору", натискаємо на важіль лебідки. Стріла піднімає буй, вкладає його на кормі в гніздовину.
Відв'язавши від троса вертушки, океанологи переносять їх до лабораторій. Мені цікаво, як-то вони розшифровуватимуть напрямок течій, зафіксованих вертушками. Та ніколи: боцман наказав з Михайловичем — нашим баталером — спуститися в трюм.
(Продовження на наступній сторінці)