Курс 142°. Архіпелаг Рюкю — низка суходолів, витягнута з півночі на південь між Японією і Філіппінами, розкинувся ліворуч від нашого курсу. Він нагадував загороджувальну сітку — бони, які ставлять на підступах до гавані, щоб туди не пробралися чужинські підводні човни. Та це "загородження" нікудишнє, бо ні японці, ні філіппінці не врятувалися від проникнення у свої води непроханих гостей: тут з Гавайських островів до В'єтнаму пролягає дорога, що нею янкі возять смертоносні вантажі. А на Окінаві — групі островів, повз які проходимо, вони давно звили своє кубельце.
Десятки разів пролітали над "Буревісником" невідомі літаки, фотографуючи нас, — зацікавилися, бач, неабияк песиголовці.
— Хоч невеличке фото пришліть на згадку! Боцман не втримується — складає докупи три пальці:
— Бачиш, яка штукенція? Великим планом сфотографуй!
З далини проступило громаддя голомозих, рудих, як маківки буддійських богомольців, гір. То вершини острова Куме.
Климчук, що завітав до нас на твіндек, наспівуючи, запропонував:
— Вип'ємо, куме, тут, на тім світі не дадуть!
— Ця точка з координатами 25°36′ північної широти, 127°10′ східної довготи знаменна у Світовому океані, — пояснив він.
— Чим?
— Чим? — здивувався штурман. — Вашому колезі Степану Вяткіну в ній сповнилося сорок!
Як він нас обдурив, підшкіпер! Казав, через десять днів відзначатиме сорокаліття. Нахвалявся навіть почастувати. От хитрун! Сам, бач, веселенький ходить — "причастився", либонь.
— Іди-но сюди!
І от Степан, як м'яч, перелітає з рук у руки.
— Годі, душу з нього витрясете!
Сорок років? Не схоже! З вигляду він підліток: сухорлявий, низенький. Обличчя, правда, виказує його вік: зморшкувате, вподовж і впоперек помережане тоненьким павутинням.
Подібні лінії, бачив я, Климчук креслив на карті, прокладаючи маршрут корабля.
— Ба то вони і є, — захекавшись від "м'яча", якого так завзято підкидав, пояснив штурман, — дороги, пройдені Степаном.
Він не помилився, Климчук. За сорокаліття підшкіпер таки багато встиг пройти. У нас їх трійця — боцман, тесля і підшкіпер, хто з дитинства морячить. Ну, та ще іхтіолог Мар'янович.
Ми заходилися вшановувати іменинника. Заради такої нагоди іхтіолог розщедрився: поставив пляшку "цілющого" нектару. Степану багато не треба: сьорбнув раз-другий і готовий!
— До чого тут я? — обурився. — Іменинник, так що з того! Ось кого слід вшанувати, Григорія Мар'яновича. Рідкісний екземпляр, унікум — останній вояка її величності Британських збройних сил. Поганяй, кермуй, Британіє! — переходячи на спів, затягнув англійський гімн. — Через хвилі, крізь моря-океани кермуй, Британіє!
— Він що — жартує? — звернувшись до іхтіолога, питаємо. — Чи, може, справді морячили під англійським стягом?
— І таке бувало, — погодився Мар'янович. — А тільки не в цьому річ.
— Тоді розкажіть.
— Розкажи, Григорію Мар'яновичу, — заволав Степан, — нехай сьогоднішні морячки послухають оповідь бувалого та не гнуть кирпу!
Ми сиділи в каюті, хто де примостився: я з підшкіпером внизу, на койці; Погорілий, боцман і Чмихун — на лаві; Мар'яновичу, як найстаршому з-поміж нас, відвели почесне місце на стільці, посеред каюти.
Його довгасте, кістляве обличчя вирізнялося на тлі ілюмінатора, неначе стародавня гравюра, втиснута в овал.
З Мар'яновичем я поки що мало знайомий. Кілька разів стрічалися в порту — я допомагав йому переставляти якісь важенні сулії.
— "Питво" для риб — формалін, — пояснив він. І ось тепер здибалися — в морі.
На "Буревіснику" іхтіолог чи не найстаріший: йому, мабуть, шістдесят. Він ладнає риболовецькі снасті. Ні спеціальної освіти, ані наукового ступеня іхтіолог, здається, не має. Одначе працівник незамінний. Професор Крепе, кажуть, назвав його батьком рибальства. Багато з тих маловідомих екземплярів риб, що знаходяться в музеї Інституту океанології, піймав Мар'янович — матрос її величності, як зве його підшкіпер.
Що ж, він був і ним, матросом…
— А тільки де в чому Степан помиляється, — кинув докірливо. — Яка то до біса величність — королева?! Рідна земля для мене найвеличніша величність!
Розповідь Мар'яновича
Ненадійна то гавань — виселок, а все ж пристановище для рибалок.
Може, бували в тих місцях? Від Новоросійська недалеко.
Розкинувся він на довгому, висунутому в море мисі. З півночі виселок відкритий степовим, з півдня усім морським вітрам. Юрмляться обабіч — одна вище другої — розмиті дощами скелі. Хтозна-коли споруджена мазанка стоїть впритул до води, остання на березі. То хата Мар'яна, рибалки, який більшу частину життя проводить у морі. Правда, не розбагатів колишній степовик од тієї пекельної праці: був голодранцем — ним і залишився: мов кефаль крізь подерті сіті, тікає від нього щастя.
Наміцно врісши в землю, хата прилипла до скелі. І бувало, коли розлютується бора — вітер тутешніх місць, а хвилі дістають порога, Гришатці хата уявляється неприступною фортецею, кораблем, надійно припнутим до якоря.
Зоріють синьо шибки перекошених вікон на синю пустелю, де-не-де поплямовану цятками човнів. Інколи на обрії майне силует корабля чи забіліє вітрило, ледь помітне, мов крило чайки. І скоро зникає, розтанувши в морській далечині. До берега наближатись не наважується жоден сміливець — мілина, рифи…
У вікно, як в ілюмінатор, дивиться на море син Мар'яна — майбутній рибалка.
То його вікно в світ, який починається за батьківським порогом.
Ще пам'ятає постріли серед ночі, зойк матері — тривожний дев'ятнадцятий рік, коли біляки замордували його батька.
Кров'ю покроплена земелька. Та немає козацькому роду переводу!
Виріс Мар'янів син — батька замінив. Розвіявся морок далеких далей, а дороги стали довшими.
— А скажіть-но, людоньки, чи то не Гриші мого кораблик?
Притуливши долоню до очей, підсліпкувата й стара мати з надією дивиться на море. І коли вітер постукає в двері, щоразу стискається серце: може, то син повернувся додому?
Мамо! Як пізно приходить до нас каяття, що не доглянули, не вберегли тебе.
Так само синіло море і на обрії біліли вітрила — вітрила над його кораблем.
Та мати не дочекалася сина…
— Пішов я в моря, — зітхнувши, повів далі свою розповідь Мар'янович. — Після служби на флоті не попрощався з морем. І куди тільки не заводили дороги!
Якось перед самою війною пшеницю возили до Норвегії. Гарне було судно — "Чернишевський". У Гібралтарі стали нас переслідувати підводні човни фашистської Іспанії. Ми прорвалися на північ. А от назад повернутись не довелося — війна. Мене разом з іншими послали в Англію кораблі переганяти. Довгенько я там був, на берегах туманного Альбіону, серед вояків її величності, як каже Степан. Поворітьма в Льодовитому океані нас ледь не потопили. Німецький військовий корабель, піднявши американський стяг, попрохав сповістити крижану обстановку в протоці Вількицького. Капітан зметикував: щось тут негаразд. І справді, невдовзі по нас відкрили вогонь.
Відстрілюючись, ми лягли курсом на схід, дійшли до Владивостока.
А потім до останнього дня війни в Америку плавав — доріжку ту он і боцман знає. Кочегаром я працював. Та й на "Буревіснику" з цього почав, ще коли він у перший рейс виходив.
Був теплий, напоєний казковими чарами вечір. Він якось несподівано засинів в ілюмінаторі, огнисто спалахнув довкола, коли ми, лишивши задушливу каюту, висипали на палубу. Над головою височіло темно-синє, аж чорне, плесо неба. На ньому рятувальним колом погойдувався місяць. Ледь зволожені сизою імлою — чи не лілеї в косах морської царівни? — квітли рясні зірки й сузір'я.
Були вони такі повновиді й огнисті, що кожна палала, як сонце.
Під пасатним вітром погойдувалися щогли; рипіли заколисливо корабельні снасті; ванти чорним ниттям помережили згаслі виднокола.
О-о-ох!.. О-о-ох! — то десь внизу сопуть повітряні, виведені з танків назовні труби. Дихання глибоке й довге — здається: поруч, у пітьмі, велетенська істота борсається знесилено в лихоманці.
Нас кожного зачаровує вечір. Вадим Погорілий вголос говорить:
— Диво яке!
Ось вони, люди, що зі мною в рейсі! І чутливі до краси, й сердечні. А я-то думав…
Чував-бо, що в морі кожен, мов равлик у мушлю, ховається зі своїми думками на самотині. Та навіть цей вечір спростовує всі ті вигадки про моряків. І він, Степан Вяткін, наш іменинник, людина, що навічно пов'язала життя з морем, і боцман, і Вадим Погорілий, і Мар'янович — хіба вони криються в чомусь один від одного і чи не єдина сім'я — усі ми?
А небо темніє, і темніє вода. Буряно.
Хвилі розбиваються об борти, скуйовджені вітром, — немов з пітьми підводяться скелі. Вже ні чайок, ні берегів — пустеля.
Ми повертаємося на схід, виходимо в океан. І от над нами, над розбурханими хвилями повисають раптом крилатими привидами буревісники.
Крилатим привидом повис над судном буревісник.
(Продовження на наступній сторінці)